Версiя для друку Обговорити в форумi

Минулий тиждень був багатий подіями. Та ще й якими! Найдивовижніше, що чи не найгучнішим в нашому сегменті Мережі виявилося відлуння ліквідації одіозного блогера з вельми специфічною біографією, з запозиченим з твору не менш одіозної особи ім'ям, з намертво присохлою до писка скаженою піною ненависті до всього українського. "Всєх убйом, всєх ограбім" - навряд чи хто проминув його засадничий дороговказ, дуже показовий тим, що був виголошений на бутафорному прийомі в Георгієвській залі Кремлівського палацу минулого літа. Кажуть, з дурного півня дурна й пісня, ба! - навіть борщ гидкий. Тим більше дивує шквал публікацій, обговорень, спекуляцій, здогадів, припущень і відвертих домислів, що просто вибухнув на найрізноманітніших платформах, від каналів телевізії та YouTube (у) до соціальних мереж та друкованих мідіа. І хай би то були лише московські помийки, де навіть з такого смердючого матеріалу ліплять образ героя-мученика, але ж чи не стільки до того і української уваги. Неймовірно! Емоції на десятому році війни (більшість, на жаль, ще й досі рахують лише до одного з гаком) цілком зрозумілі та, як на мене, будь який орк, задвохсочений на фронті, є не менш важливим, бо відбирає наші життя не одним словоблуддям - на ділі. Але ж про тих і не згадуємо, не цементуємо їхніх імен на сторінках історії. А тут… Кажуть, засуджуючи підпалювача третьої дивовижі світу - храму Артеміди в Ефесі - злочинця, який вдався до того, аби прославити своє ім'я у віках, мудрі судді, аби його ім’я зникло з пам’яті людської, записали його Геростратом. Може б і нам бути мудрими?

Спроба повернення Білорусі статусу ядерної держави, натомість, не може бути ігнорованою за жодних обставин. Найперше, це було б брутальним порушенням угоди про нерозповсюдження та непереміщення ядерної зброї на територію без'ядерних країн та драматично збільшувало б ризик зривання у прірву ядерного колапсу. Хвацькі кукуріки "бацьки", викрикувані ним вже упродовж довшого часу, свідчили/свідчать, найпевніш, не стільки про його власні бачення та бажання, але про плани, які має щодо Білорусі Кремль. Схоже, як і Криму, Білорусі відводиться роль військової бази. Власне, вона вже є більше, ніж такою. Чи є ядерні боєголівки в Криму, невідомо. Хтось, ще з 2017 року запевняв, що є, хтось і досі впевнений, що немає. Серйозних свідчень, як у тих, так і у інших, немає, хоча перші аргументували своє бачення тим, що колишні радянські бази зберігання ядерних зарядів у Феодосії та Балаклаві піддавалися, буцімто, модернізації, а їхні опоненти вказують на те, що там і досі немає сучасних охолоджувачів, необхідних для відведення тепла, що всяке переміщення ядерних зарядів, навіть найменших, було б негайно виявленим. Все те дуже непевно, бо ж сумнівно, щоб хтось, на чиє слово можна було б покластися, мав до тих баз доступ. Гадаю, проте, що бази зберігання цілком могли бути приведеними до ладу. Гадаю, що замість новочасних охолоджувачів, чи як їх там, цілком могли бути задіяні охолоджувачі ще радянского штибу. Гадаю, що перемістити, принаймні, тактичні ядерні заряди не є непереборною перешкодою. Але ж і це не більше, ніж гадання на кавовій гущі. Все ж хотілося б сподіватися, що милий Крим і досі чистий від того лайна.

З Білоруссю складніше. Тут, схоже, все давно вже узгоджене, а тепер ще й оголошене на широку публіку. Час до літа, як я розумію, відведено на приведення до ладу тамтешніх баз зберігання. А ще, як пересторога літньому саміту НАТО. Прикметно, що "бацька" заговорив вже й про стратегічну компоненту ядерної зброї. Хтось вірить, що просто так, задля полякати? Хтось вірить, що старий щур з власної волі наводить на своє гніздо зубастих котів? Як на мене, до такого можна скотитися лише у крайній безвиході ("відробляй гроші"?), а ще коли тебе пообіцяли, в разі чого, прихистити у глибшій, позірно безпечнішій норі. Але то лише здогади.

А що ж тимчасом діється у ширшому світі?

В Сполучених Штатах відбувається небачений досі судовий процес за 34 звинуваченнями у фінансовому шахрайстві проти президента країни. Загальна сума "оприходуваного", щоправда, виглядає просто смішною порівняно з нацарьованим деякими нашими гетьманами, не кажучи вже про статки, приписувані нинішньому кремлівському пересиденцю. Але то лише на замилений постсовковий погляд. Насправді, демократична нація не схильна вибачати, коли її обранці залазять до її кишені. І тут вже не надто допомагають ні розкручені заклики MAGA (и), ні найкрасномовніша риторика, ні дорогі адвокати. Суд, наразі, взяв час на дослідження справи. Наступне засідання призначене, здається, на четверте грудня. Але ж серед висунутих звинувачень ще немає найсерйозніших. І то вже не про фінанси. І до них, рано чи пізно, черга дійде.

Що те значить для України? В короткостроковій перспективі - сподіване виключення з президентських перегонів кандидата, явно схильного віддати її на ласку Кремля. В більш віддаленій - гарний урок нашим власним злодійкуватим щурам при владі, бо ж і моя нація, сподіваймося, робить належні висновки і надалі навряд чи потерпить продовження дерибану країни.

Останнім часом мої українці небезпідставно поглядають на схід. Пояснення тому - вельми двозначна позиція Великого Китайського Дракона. З одного боку, він, звісно ж, за мир, дружбу та жуйку - тут тобі і застереження проти поширення, не кажучи вже про застосування ядерної зброї, і план замирення московсько-українського "конфлікту" аж з цілих дванадцяти пунктів, і невизнання анексії Криму (ще б пак - куди б скотилися тоді надії на Тайвань!). З іншого боку, Китай і далі стоїть на боці Москви. Вельми прагматична позиція, з огляду на вже прораховані тамтешніми мудрецями перспективи для країни, яка так ясно бачить себе на широких просторах Далекого Сходу та Сибіру – своїх колишніх землях, що вже й друкує на мапах тамтешні давні китайські назви.

- А як же з міжнародним правом, - вигукне мій читач. - Невже мудрий Китай піде шляхом Московії? З одного боку, воно б і справедливо, бо ж, як кажуть у Іспанії, "Quien roba a un ladron, tiene cien anos de perdon", але ж те було б не меншим паплюженням права.

Хочу заспокоїти мого читача, бо Китай навряд чи стане на шлях прямого загарбання та анексії. Вистачить і фактичного володіння згаданими теренами. По суті, процес заселення китайцями Далекого Сходу та Сибіру триває вже не один рік. І це один з якорів, який міцно утримує Китай на боці Московії. І якір той не єдиний, бо ж і мрії про геополітику нікуди не поділися, навіть після того, як сподіваний туз виявився дрібною шісткою. Деякі самовпевнені блогери, уподіблюючись горезвісному YouTube каналу PTV, що вже разів десять потопив геть-увесь Чорноморський флот, запевняють, щоправда, що мудрий Ші вже послав добряче пошарпаного Пу шляхом відомого військового корабля, але я більше схильний довіряти більш серйозним джерелам. Скажімо, шановній пані Урсулі фон дер Ляйєн, яка в компанії президента Франції щойно відбула візит до Пекіна. І її бачення (https://www.youtube.com/watch?v=QBWaH6NwQLI), попри весь оптимізм, все ж більш стримані, як і належить відповідальному політикові. Китай дуже прихильний ідеї співробітництва з Европою, як у сфері економіки, так і у сфері IT. І то не дивно. Адже Европа вперше широко відчиняє перед ним двері надзвичайних перспектив, проігнорувати які, промінявши на відтанцьовування московійської джиги, зовсім не в його інтересах. А все ж, попри ще раз підтверджену позицію неприйнятності погроз, тим більше застосування ядерної зброї, попри згаданий мирний план завершення війни в Україні, пані Урсула лише висловлює сподівання на те, що Китай не стане, прямо чи опосередковано, постачати Московії військове обладнання, нагадуючи, що озброювання агресора суперечить міжнародному законодавству. Добре, якби не став.

З важливих міжнародних подій не можна не відзначити візит нашого президента до столиці Польші, про влаштовану йому теплу зустріч. Якою була мета візиту? Звісно, отримання найвищої польської нагороди - заслугу якої пан Зеленський цілком відніс на рахунок стійкості українського війська, нації в цілому - чимало важить, як і висловлення вдячності від імені українського народу за безцінну підтримку в часі тяжких випробувань - не забуваймо, що Польща, далеко не найбагатша країна, вже надала Україні допомоги більш ніж на два мільярди доларів, а ще прихистила у своєму домі більше мільйона українських біженців від війни. Але метою зустрічі - а в ній брали участь делегації від обох країн – були, насправді, теми співробітництва, як теперішнього, так і того, як воно розвиватиметься в майбутньому, вже після війни. А домінуючою була, ясна річ, тема безпекова. Хто б сумнівався, адже війні ще не видно кінця-краю, а на носі наступ, на який покладено стільки очікувань та надій!

Польща оголосила про вісім вже переданих Україні бойових літаків і пообіцяла, що найближчим часом буде передана решта обіцяного авіакрила. Хтось, щоправда, згадував про нібито невдоволення польського президента, на зауваження, що нам би хотілося замість МІГів F-16. Але хіба те до Польщі, товариство? Знаємо ж, де їх достатня кількість, питання, що маємо зробити, аби отримати їх. До великого весняного наступу та надія вже не є реальною. Як з огляду на логістику, на підготовку пілотів (мала б розпочатися, бодай, із рік тому), так і на малозрозумілу осторогу самої країни-власниці літаків. Ба, більше, і досі Сполучені Штати не наважаться передати нашому війську високоточні ракети, бодай, малого радіусу дії, а це ж лише якихось 300 кілометрів. Чи маю казати, що брак того і іншого компенсуватимемо за рахунок життів наших хлопців? Дуже несправедливо, чи не так? Особливо, пам'ятаючи про те, що свого часу саме Сполучені Штати разом з Московією тисли на Україну, аби вона позбулася не лише свого ядерного запобіжника, але й передала тій же Московії чи покришила на брухт більшу частину своєї військової техніки, в тому числі авіакрило та далекосяжні ракети.

На цьому тижні Білл Клінтон відверто каявся, згадуючи про те. На цьому тижні навіть лівацька Нью Йорк Таймз (стаття Ендрю І. Крамера "Нової зброї недостатньо. Виклики прийдешнього наступу України" https://www.nytimes.com/2023/04/03/world/europe/ukraine-war-counteroffensive.html) визнала, що США відверто "тягнуть ноги" з наданням украй необхідних українському війську озброєнь. Ба, навіть боєприпасів. Так, автор статті, посилаючись на певного високопосадовця оборонного відомства, який нещодавно назвав останній транш артилерійських снарядів і ракет, надісланих в Україну, "останньою відчайдушною спробою", висловлює думку, що бюджет США на військову допомогу Україні може вичерпатися вже до вересня. Гнітюча перспектива, чи не так? Але ж он далі він наводить цитату з телефонного інтерв'ю директорки Інституту МакКейна Евелін Фаркас, де вона висловлює досі неймовірне для багатьох американців припущення: Україна може перетворити Московію на ослаблену військову силу в Східній Європі, з невеликими важелями впливу на переговорах про припинення війни.

"Людям бракує уяви", каже пані Фаркас. "Вони уявляють лише те, що бачать зараз".

Але, за її словами, багато чого може змінитися з надходженням на передову нової західної зброї та десятків тисяч українських солдатів, які готуються до наступальної операції вдома та в Европі.

"Проте", на думку автора статті, "успіх навряд чи гарантований. Союзники зволікають з поставками зброї, а солдатам довелося задовольнятися прискореними курсами з штурмової тактики".

"За короткий час потрібно було багато чому навчитися", каже Роб Лі, військовий аналітик з Інституту досліджень зовнішньої політики. "І їм доведеться вступати в бій перш ніж отримають все озброєння."

Доведеться? Поза відому заяву президента Зеленсько щодо неготовності наступати через затягування з поставками зброї, мо', й доведеться. Адже втрата часу - то втрата можливостей, коли ворог ослаблений, виснажений у всіх відношеннях. Може, якби мали теперішні можливості ще минулої осені, то не дали б Московії часу на мобілізацію, на підготовку новорекрутованих, проїхали б ще тоді на плечах ворога до самого Азову - як знати. Сьогодні таку потугу маємо. І вона дуже серйозна. Частина її вже в Краї, частина очікує на свій час за межею, аби не підставлятися дурно під ворожі ракети. А ще маємо серйозний кулак штурмового війська. Тож чекаймо, коли просохнуть дороги.

Наостанок про тему дражливу для багатьох українців, як віруючих, так і цілком байдужих до церкви, але не до долі країни. Цього тижня "лаврське" протистояння продовжилося. Пишу як є, бо замість провести демоскалізацію найбільшої церкви України - а вона, безумовно, є такою за кількістю як парафій, так і парафіян - рішуче, швидко і невідступно, не допускаючи притому зайвого галасу, ми чинимо якось дивно, їй-бо. В часі війни, ми, натомість, збурюємо країну. Хороводи зілотів УПЦ МП біля лаврських воріт, з молитвами на колінах, з виставленими в перший ряд, перекошеними від фанатичної натуги личками діток, які - і не сумнівайтеся! - щиро переконані, що відстоюють тут святу віру, ледь не самого Христа, з одного боку, а з іншого - якесь недоладне витанцьовування перед тою екзальтованою публікою під оглушливий гук запальної музики з послужливо підігнаного крутого авто (чи не з "мерседесової" стайні?) - ото картинка! Справжня знахідка для цілої когорти "життєрадісних дяків". Вельми професійно маніпулюючи камерами, їм було зовсім не важко явити на весь світ протистояння істинної віри шабашу сатаністів. Немудро. Держава має керуватися інтересами народу, але діяти силою права. І сила тут - не останнє слово. Бо незабезпечене силою право мало що важить. Десь - і ми багато разів були свідками того - держава аж надто легко застосовує силу, а тут… А може, ми не знали, що московська церква в Україні бачить світ московськими очима? Справді?

Автор цих рядків надто далекий від релігії (мова, звісно ж, не про віру), тож, в церкві буває вельми рідко. Проте, в житті бувають моменти, коли навідує храм. Останній раз таке сталося в 2015 році, одразу після смерті мами. Тоді мене вразило, що на проповіді, піп засуджував "братовбивчу" війну, ведену Україною на сході, та гріховність протистояння з братами. Ті його слова сіконули не згірш за батіг. Не втерпів, спитав, а чи не Московія розпочала ту війну, спершу загарбавши Крим, а потім завівши своїх орків на Донбас. Покліпавши очима, "святий отець" смиренно відмовив, що Крим ніколи ж і не був нашим. Був подарований нам Микитою Хрущовим, хіба не відаю? Щодо Донбасу, то й тут мої здогадки геть безпідставні, бо жодних москалів там немає, ми проливаємо там кров своїх же братів-донбасян, і всі мої докази його не переконують. Ось так. І то ж лише один маленький штришок портрету похмурого "чужого" на нашій землі. А там же й відмова відспівувати полеглих українських вояків, і переховування кубанських "казачкофф" у часі загарбання Криму, і засилювання у звивини довірливих парафіян отруйних міражів "русскафаміра". На жаль, чимало наших високопосадовців та владців були (а хтось і досі залишається) парафіянами московської церкви, зі всіма витікаючими наслідками, найперше впливом на світобачення, а отже й на політику цілої країни. Хтось скаже, що то лише домисли, віруючі, мовляв, ходять до тої церкви, яка поряд, оскільки іншої немає. Негідна відмовка, як на мене, бо навіть будучи спраглою, людина не стане пити отруйну бурду, хай би її підносили і в золотій чаші. Тим більш лукавою та відмовка є відтоді, як подвижництвом Петра Олексійовича в Україні з'явилася своя самодостатня церква. На жаль, ані попередня, ні теперішня влада з різних і цілком зрозумілих причин так і не довели розпочату ним справу до кінця, не викорінила московійську церкву з українських теренів, передавши її храми церкві українській, ще до початку повномасштабного вторгнення. Чи те недопрацювання вже непоправне? Аж ніяк. Треба довести справу до кінця, ото й усе. На підставі закону, з його корекцією на воєнний час, притому, незагайно і вже, напевно, без зрежисованих вистав.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #14 за 07.04.2023 > Тема "Бути чи не бути?"