Версiя для друку Обговорити в форумi

«Кримська світлиця» вже розповідала про книгу добровольця батальйону «Донбас» Ігоря Михайлишина «Танець смерті» («Танець смерті» «Піаніста» - «Кримська світлиця», 22 липня 2023 р.). У своїй другій книзі «Фуга «119» в тональності полону» Михайлишин розповідає про поневіряння українських бійців у полоні. Ось беркутівці вриваються до полонених: «Перший раз бачу беркутівців розлюченими, але безпорадними. Носяться по підвалу. Заглядають в очі. Кричать і плюються. Хапають когось за барки і нічого не роблять. Вони нас бояться. Цих чортових виродків били цивільні люди на Майдані за те, що вони сіють насилля. Ручні пси бояться. Бояться полонених. І це при тому, що стоїмо й мовчимо. Нарешті я зрозумів. Навіть будучи в неволі, символ нашого батальйону, символ боротьби українського народу не зникає. Це те, чого вони бояться. Бояться гурту. Бояться звичайних людей».

 Але полон – це тяжка фізична праця, знущання, тортури і голод.

 Витримати полон допомагали загиблі побратими. Традиційною стала хвилина мовчання перед сном: «Кожного разу перед сном вшановуємо пам'ять загиблих побратимів. В кожного загинули друзі. В цю хвилину кожен розуміє, чому він тут. Усвідомлює, що надає сили для життя, - справа загиблих. Утьос, Череп, Варг, Берег, Сократ, Лисий, Шок – ці хлопці мені, як брати. Досі пам’ятаю їхні усмішки. Пам’ятаю страх та образи. Пам’ятаю допомогу у важкі моменти. «Хвилина мовчання» об’єднує нас, як би сильно ми не сварились. Вона тримає моноліт єдності у лігві ворога. І це працює. Часом виникає враження, що ті, хто загинув, допомагають з небес. Влучним словом підтримки. Випадковістю. Мовчанням. Ми пам’ятаємо вас, хлопці. Ваша справа не забута. Дайте нам тільки вийти звідси і побачите, що вона продовжиться».

 Місцеві люди різні. Полонені здивувалися, зустрівши 92-річну бабусю, яка розмовляє чистою українською мовою, а її дочка ненавидить українців і обзиває наших хлопців фашистами. 92-річна мама, яка пам’ятає Другу світову війну, говорить дочці: «Ой, доню! Не знаєш ти справжніх фашистів».

 Люди на Донбасі різні: «З моєї сторони до колони примикає якась жінка з дочкою. Йдуть швидко, ще й майже поряд. Щось з ними не так. Мама міцно тримає дочку за руку, а іншою рукою несе великий білий пакет. Підходить ближче й миттєво тицяє пакет в руки.

 -Берите! Вы не одни здесь, ребята. Мы вас ждем! Спасибо за все.

 Ці слова сказані настільки інтимно й тихо, що мало хто чув. Жінка зі сльозами на очах швидко відходить в сторону з дочкою. Вона зараз дуже ризикує. Наражається на те, щоб бути зацькованою у власному місті. Окрім цих двох, тут багато ще є таких людей, яким не вистачає сміливості, як в цієї жінки. Але вони є. Просто залякані. Вони так само в полоні, як і ми. І наші війська далеко. Великою помилкою є думка про те, що люди однакові. За приклад можна взяти Іловайськ. Ще під час боїв ми в рівній мірі стикалися з людьми, які приязно ставились до нас і намагались всіляко допомогти, і з тими, хто нас люто ненавидів і вважав своїм обов’язком здати координати нашого місця перебування або ж пересування, щоб в подальшому знищити вщент. Так і тут, у полоні. Безліч людей ладні розстріляти нас на вулиці. Просять конвоїрів позичити зброю, щоб зробити це власноруч. Але є й такі, як ця жінка з дочкою. Б’юсь об заклад, що є ще десятки, а може, й сотні таких, які підтримують нас морально, духовно та навіть матеріально».

 Цікавий епізод, коли полонених послали ремонтувати музичну школу. Виявилося, що в цьому приміщенні є бібліотека. Полонені беруть почитати «Історію стародавнього Риму», «Божественну комедію» Данте, «Метаморфози» Овідія та інші книжки. Бібліотекарка розчулюється: «Ой, ребята. Вы, наверное, единственные, кто в этом городе берет что-то читать».

 Сепаратисти користувались тим, що наші полонені не мали доступу до джерел інформації, і нахабно брехали: «Сепари брешуть і вводять в оману. Вони знають, що ми ніяк не перевіримо інформацію, що сюди просочується. Вони цим користуються. Часто свідомо брешуть, обманюють і змушують переживати. Говорять, що вже добрались до наших рідних. Що захопили ще одну українську область або місто. Нас рятує тільки те, що нас багато. І ми ще в змозі думати й аналізувати».

 Сепаратисти особливо жорстоко катували місцевих. Михалишин описує, як катували Сема із Донецька: «Допити тривають вже декілька днів. Сем вмирає на очах. Сепари роблять все, щоб він більше не став у стрій. Б’ють, катують і мордують. Ця будівля концентрує садистів! Люди з нормальною психікою не здатні заподіювати насилля іншим постійно. Регулярно. Системно. А ці ще й отримують від цього насолоду! Це не люди. Бездушні чада насильства. Дарувати смерть їм не можна. Вони повинні відчувати агонію вічно. Сьогодні за Семом вже ніхто не приходить. Немає за ким приходити. Раніше радісний та оптимістичний доброволець перетворився на вмираючий символ. Сем не зламався. Його дух не зламався. Та тіло не витримало. Воно ще бореться, але надії мало».

 Повернувшись додому, Ігор Михайлишин розмірковує: «Не можна просто так перегортати залиті кров’ю сторінки. Це сторінки твого життя. Вони не вириваються. Змити кров можна, тільки відновивши справедливість. В нашому випадку – це завершити почату справу. Виграти цю війну. Звільнити захоплені території».

 Анатолій Зборовський

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #13 за 31.03.2023 > Тема "Душі криниця"