Версiя для друку Обговорити в форумi

Минає вже рік, як не стало українського Вчителя і Поета Василя Латанського - одного з українських кримських атлантів, на кому трималося українське небо над Кримом. Помер від серцевого нападу - не витримало серце того жахіття, що коїть на нашій рідній українській землі сатанинська московська орда.

Пом'янімо побратима…

Baсиль ЛАТАНСЬКИЙ

РОНДЕЛІ КРИМСЬКОГО СТЕПУ

1

Тут берег мій —

 в Криму гніздо-хатина, 

А за Дніпром —

 мій батьківський поріг, —

І суть, і плоть,

 і… непростимий гріх, 

Бо той поріг

 давненько вже покинув.

Там вулиці журливо тополині, 

І яблуні квітують на зорі…

Тут берег мій —

 в Криму гніздо-хатина, 

А за Дніпром —

 мій батьківський поріг.

Там Тікич у віки все плине й плине

В оправі з рідних верб і яворів.

На теплих берегах я постарів,

А й досі на пороги отчі лину.

Тут берег мій —

 в Криму гніздо-хатина.

2

Над кримським степом —

 журавлів ключі

Зібралися у вирій відлітати.

Бентежать душу,

 кличуть вийти з хати, 

Полинути за ними в далечінь.

Птахи печальні, трішки помовчіть!

На небеса мені ще ранувато.

Над кримським степом —

 журавлів ключі

Зібралися у вирій відлітати.

Їх не лякають блискавиць мечі —

«Курли» й «курли»

 прощально презавзяте

Ні зупинити, ні перекричати, 

Ні вдень не заховатись, ні вночі.

Над кримським степом —

 журавлів ключі.

3

Ясніють хмари, наче білі ружі, 

Що здійнялися в небо з квітника

Й пливуть собі —

 справжнісінька ріка! —

Для світу грішного

 величні і байдужі.

Ген там вітряк на обрії нерушно

Когось, либонь, замріяний чека…

Ясніють хмари, наче білі ружі, 

Що здійнялися в небо з квітника.

На акварелях літечка навкружних

І сад рясний, й при березі лука, 

Й горобчики пірнають сторчака, 

Купаючись у дощовій калюжі.

Ясніють хмари, наче білі ружі.

4

Сніги грудневі — молоді рої

Танцюють тихо, трепетно, лапато.

Зима в степу розпочинає свято, 

Запрошує на входини свої.

Вже не спинити плину-течії

Зимовим дням, на радощі багатим.

Сніги грудневі — молоді рої

Танцюють тихо, трепетно, лапато.

Ще задзвенять хорали ручаїв, 

Лелеки будуть втішно клекотати.

Ти ж, зимонько,

 не будь ледачкувата —

Землицю кримську щедро напої!..

Сніги грудневі — молоді рої.

5

Сьогодні в мене гості — снігурі!

Тож не лютуйте, білі заметілі!

У перехожих лиця заясніли, 

І світ немов скупався у добрі.

І сонечко всміхнулось на порі, 

Аж бурульки веселку народили.

Сьогодні в мене гості — снігурі!

Тож не лютуйте, білі заметілі!

Ось вам обід, калина край воріт!

Смакуйте, любі, весело і вміло.

А хочте — сядьте на оцей причілок, 

Де з бурульками промені у грі.

Сьогодні в мене гості — снігурі!

6

Вмира село. Ні віри, ні надії, 

Як цю біду,

мов пошесть, пережить.

Не чути вже

 «Ой чий то кінь стоїть», 

Руїна скрізь, немов пройшли Батиї.

Німує пам’ять і душа німіє.

Свічки тополь

 ще світять у блакить.

Вмира село. Ні віри, ні надії, 

Як цю біду,

 мов пошесть, пережить.

Село спилось. Село не молодіє.

Дітей лелека перестав носить.

Хто воскресіння явить ждану мить, 

Дасть по руках багатим лиходіям?

Вмира село. Ні віри, ні надії.

7

Це кохання, дивний дар від Бога, 

Знову, бач, явилося мені, 

Хоч мої вже скроні в сивині, —

Що йому, шаленому, до того!

Утекти, сховатись неспромога.

Розриває серце день при дні.

Це кохання, дивний дар від Бога, 

Знову, бач, явилося мені.

В юність би упасти бистроногу, 

Перса й губи цілувать хмільні.

Але юнь десь там, удалині, 

Приліта лиш з вирію як спогад.

Це кохання, дивний дар від Бога.

8

Світлій пам’яті Валерія Тарасова

Відходять мої друзі, побратими.

Я ж топчу ряст за себе і за них.

Ще біль, бува, за тими не затих, 

А вже сумую в споминах за цими.

Вже їхні душі, —

 мовлю не для рими, —

Живуть в словах,

 мов квіти, запашних.

Відходять мої друзі, побратими.

Я ж топчу ряст за себе і за них.

Усі ми в цьому світі повторимі

У дітях, травах, в щасті серед лих, 

І на безмежних путівцях земних

Усі єси одвічні пілігрими.

Відходять мої друзі, побратими.

ЗНАЄШ ТИ?..

Знаєш ти, що таке Україна?

Україна — це гай солов’їний,

Це твоя у садочку хата,

На пісні і казки багата.

Україна — це тато й ненька,

Це — безсмертне слово Шевченка,

Це — божественна рідна мова,

Сонцесяйна і веселкова.

Україна — це волі голос,

Синє небо і спілий колос.

КОЛИСКОВА ДЛЯ СИНА

Сяє в небі зоря.

Сплять ліси і моря.

Сплять гаї та долини широкі.

Люлі, диво моє!

Спи, дитятко моє,

Золотинко моя синьоока!

Сірі зайчики сплять,

І сади, і поля,

Над Дніпром і тополі, і кручі.

Наші сплять ясени.

Хай прийде в твої сни

Рідний край, Україна співуча.

Я, матуся твоя,

Узяла в солов’я

Нашу мову ясну, веселкову.

Ти її не втрачай,

Полюби і плекай!

Не забудь, як оцю колискову!

ПІСНІ ЛЕЛЕЧІ

Біля нашого двору,

Як тепло на порі,

На отім осокорі

Чути клекіт вгорі.

Аж до самої ночі

У хатинці-гнізді

Добрі птахи клекочуть:

«Завітайте в наш дім.

Ми літали далеко,

А пісні в нас — такі...».

Лелечиха й лелека

Славлять землю батьків.

Будуть в них лелечата

І веселі, й смішні.

Прилетять клекотати

В отчий край навесні.

ЗАПИТАЛИ ЯКОСЬ ГУСКУ...

Запитали якось гуску:

— Ти хотіла б на Тунгуску?

— Ох, не хочу, — каже гуска, —

Бо далеко та Тунгуска!

Хай Салгір мене купає

І на хвилях колихає...

ГРИБНІ ДОЩІ

Дарує осінь радощі:

Прийшли дощі! Прийшли дощі!

В сади, на поле, на кущі

Ідуть дощі, ідуть дощі!

І обложні, і обливні,

І найстрашніші — заливні.

А нам припали до душі

Грибні дощі, грибні дощі!

Вони не стукають в шибки,

Селом не ходять навпрошки,

Крадуться, сіються аж он,

Шепочуть щось своє про сон,

Без мила миють нам чуби

І — глянь! — народжують гриби.

ЯКІ ОЧІ — ТАКИЙ СВІТ

Розмурликався наш кіт:

— Щось мені немилий світ!

Не таке, як треба, літо,

Половіє не так жито,

Стали миші не такі —

Поробилися прудкі.

І ти, кицю, не така —

Не танцюєш гопака!

Каже киця ув одвіт:

— Які очі — такий світ!

КОНІ

У Василька на балконі

Цілу ніч пасуться коні.

Ходять-бродять в табуні

І гніді, і вороні.

Із дзвінкими копитами,

З кучерявими хвостами.

Бродять, ніби на лугах,

На шовкових поводах.

Ніби в діда у селі —

Гриви вниз аж до землі.

Ось Василько доганя

Вороного гриваня!

Доганяє з усіх сил!

І... проснувся наш Василь.

ЛЕЧУ!

Як зрозуміти це мені,

Я, справді, й сам не знаю?

Коли засну, то цілу ніч —

Не вірите? — літаю.

Лечу по хаті, ой лечу,

Аж пересохло в роті.

Вже налітався досхочу,

Не хочу буть в польоті!

А що як в небо залечу

І не вернусь до мами?

Бо знов лечу, лечу, лечу,

Об стелю б’юсь руками...

Як зрозуміти ці дива?

Кому про них сказати?

А чи доводилося вам

Отак у сні літати?

ДИВО СИМПАТИЧНЕ

Мати сина допіка,

Доріка малому:

— Знову з лісу їжака

Ти приніс додому!

Ну навіщо він тобі,

Чудо кострубате?!

Назбирай в лісі грибів

Законсервувати!

А хлопчина вгору ніс

Задирає звично:

— Подивися, я ж приніс

Диво симпатичне!

НЕ ЖУРИСЬ!

В Їжакевича на дачі 

Їжачок-синочок плаче: 

— Скоро січень, а там — лютий, 

А я досі ще не взутий… 

— Не журися, — каже тато, — 

Ми всю зиму будем спати!

ГАМІРНЯ

На подвір’ї в нас щодня

Отака ось гамірня:

Куд-ку-дак! Куві-Куві!

Хрю-хрю-хрю! — оце в хліві.

Му-му-му! — луна з обори.

Кря! Га-га! — біля комори.

Гав-гав-гав! — на ланцюгу.

Кіт-муркіт — мяу-мяу!

Отака у нас щодня

На подвір’ї гамірня.

Без тієї гамірні

Сумно жить було б мені!

ПЕРЕСТАРАЛИСЬ…

На білім світі недотеп доволі. 

Вони і в нашім класі, звісно, є. 

Послав директор Владика і Толю 

Пофарбувати вікна у фойє. 

Радіють хлопці.

Їм давно кортіло 

Себе у справжнім ділі показать, 

І показали. Нам незрозуміло: 

Нащо було шибки всі фарбувать?

ЧИЇ ПОМИЛКИ?

— Як сталося, Богдане, — 

Мені щось невтямки: 

І в тебе, і в Оксани 

Ті ж самі помилки? 

— Чи ж дивуватись варто: 

Ну хто про це не зна? 

Виною, звісно, парта:

Вона ж на двох одна!

«ТРІЄЧНИК»

(для дорослих теж)

Ще за царя,

прадавнього Гороха, 

Він жив та був,

і не змінивсь нітрохи: 

Сьогодні — в школі,

завтра — на престолі, 

Лиш інколи —

на тракторі у полі.

ГЕЙ, ТАКОЮ БУДЬ ЖЕ!

Дума на 10-річчя «Кримської світлиці»

Ой, у Сімферополі, стольнім граді,

Року тисяча дев'ятсот дев'яносто другого,

Дня тридцять першого грудня

Диво дивнеє сталось!

Не думалось, не гадалось:

На світ Божий газета з'явилась,

"Кримською світлицею" наречена,

Незалежною Україною охрещена.

Чорним вороном недруги каркали:

"Нічого не вийде, не буде:

Ніхто ніколи не збудить

Лінькуватих вкраїнців кримських,

Ні газета, ні папа Римський".

Та знайшлися звитяжці-хлопці,

Вони діяли, палко вірили,

Що душа українська проснеться,

Як почує рідне слово!

Їм, звитяжцям, на роду-бо написано:

"Розривати" себе, не жаліти.

Щоб Україна по-справжньому

Стала Україною!

Та й були у звитяжців

керманичі славні!

А що перший - Кулик Олександр.

Він і справді був першим,

І по чому фунт лиха

Не раз скуштував.

Володимир Миткалик - то другий,

Що "Світлиці" віддав своє серце.

Попри всі негаразди й нападки,

Сумління не втратив,

Шляхетності й честі.

Добро й допомогу

Ніс творчому люду,

Найбільше отим,

Молодим,

Що шукали ту вічную правду, сердешну.

Це ж він, наш Миткалик,

Свого домагався,

Щоб мала "Світлиця" трьох діток -

"Джерельце", "Кримспорт" та ще й "Будьмо!".

А що третій - Віктор Качула.

Поет. "Аладдін". І співак задушевний.

Всі знають в Криму,

Всі вже бачили й чули,

Як дбає, піклується ревно,

Щоб участь у конкурсах

Школи всі брали

Й комп'ютери ви-гра-вали!

...Пролетів швидко час.

Зміцніла-змужніла "Світлиця",

Даруючи людям

Щире золото - слово вкраїнське.

І дзюркоче-дзюркоче "Джерельце".

Не міліє воно, не маліє,

Бо на сторожі його шеф-"батько",

Неспокійний Данило Кононенко.

Запали у серце і юним, і старшим

Інші світличчині діти

"Кримспорт" та ще й "Будьмо!".

Заганяли її у підвали,

Грошей на життя не давали,

А вона, "Світлиця", не здається, -

Має мужнє козацьке серце!

Гей, і далі такою будь же,

При здоров'ї міцнім,

При турботах про долю вкраїнства,

Що на обшир виходить

Уже європейський!

Дай же, Боже, щоб тебе читали,

Більше розуму брали!

Слава твоя, "Світлице",

Не вмре, не поляже

Од нині до віка!

Даруй, Боже, на многії літа!

То будь же! З тобою ми - друзі

і - Василь ЛАТАНСЬКИЙ.

27.12.2002

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #12 за 24.03.2023 > Тема "Українці мої..."