Версiя для друку Обговорити в форумi

Сьогодні, коли пишу ці рядки, в Криму відзначають дев'яту річницю рехверендуму, спираючись на який, Московія перетягнула півострів у "ріднугавань" Ну, як відзначають: згадують у ЗМІ, в Сімферополі та в райцентрах, мо', й офіціоз якийсь відбувається, з промовами перед зібраними принагідно бюджетниками, студентами та школярами. В Артеку, на тамтешньому Палацовому майдані напередодні відбувся флешмоб, де тридцять сотень дітей в синіх артеківських одностроях, вилаштувавшись у кілька рядів, вихилялись, демонструючи під телекамери плакатики з зображенням триколора, а в Керчі група старшокласників читала перед нечисленною аудиторією завчений патетичний текст - дуже популярний жанр часів Великого застою, назву якого вже й не пригадаю. Також, напередодні, в телестудіях збирали очевидців тодішніх подій, аби вкотре згадати про "історичний вибір" "народу Криму".

Напередодні ж почали поширюватися чутки про можливий візит на півострів і самого головного приєднувача. З огляду на очевидну сакралізацію анексії Криму у сприйнятті Кремля, щось подібне, цілком може статися чи завтра, а чи й 18 березня, у день тріумфального завершення тодішньої спецоперації. Буде він сам чи його копія - невідомо.

На місцевому рівні, проте, навіть таких, про людське око, торжеств не помітно. Не гримлять начищеною міддю духові оркестри, не ллються веселі пісні, не чутно хвацьких заяв про "камені з неба". Не в останню чергу, думається, через те, що з неба таки стало щось прилітати. І не лише з неба. Також і дев'ятирічний досвід перебування у "ріднійгавані", вочевидь, не надихає сьогодні на святковий лад навіть вчорашніх затятих прідіпутіних. А що вже казати про тих, хто про ніяку "ріднугавань" і не мріяв, кого відгородили від моря, від раніше загальнодоступних туристичних принад двометровими парканами, чий невеличкий бізнес, якщо й не зведено нанівець, то він ледь виживає. І таких більшість. Не та, рехверендумно-дута більшість, зразка 2014. Реальна.

Ні, автор зовсім не збирається стверджувати тут, що в 2014 не було тих, хто радісно вітав анексію, як порятунок від примарних "поїздів дружби", напакованих страшними бєндєро-нацистамі, що, "як відомо", вже гуркотіли по рейках, тягнучи в обозі ненависну нату-гейропу, нелюбу "солов'їну", освенціми та нацвайлери.

От, лиш, таких було, м'яко кажучи, не надто багато. І то не дивно: дурнів та марновірів серед кримчан не більше, аніж будь-де інде.

Були ще ті, хто небезпідставно боявся відповідальності за злочини, вчинені на Майдані Незалежності та в самому Криму, в часі протистоянь з громадянами, які намагалися відстояти український вибір. І то не лише про кримський "беркут". Але ж цих, навіть у порівнянні до марновірів, було в рази менше.

Хтось ще нагадає мені про військовослужбовців, десятиліттями завбачливо осаджуваних Москвою на півострові, зокрема в Ак-Ярі, більше знаному як Севастополь, про багатосотлітню політику переселення до Криму вихідців з центральних регіонів Московії - такої собі, демографічної корекції, внаслідок якої московити стали тут переважаючим етносом (близько 58,5% за переписом 2001 р.), а число кримців - найчисельнішого аж до 19 сторіччя корінного народу, було зведено до якихось 12 відсотків. Чи треба казати, що саме серед цієї страти було найбільше тих, кого гріла думка про перебазування до багатої та могутньої, на позір, Московії, хто щиро радів "воз'єднанню", кого повідомлення новоявленої влади про підстовідсоткові результати рехверендуму, попри всю їхню очевидну фантастичність, не дивували, не вражали, не обурювали, а тішили.

Все ж далеко не всі етнічні московити Криму кинулися палити свої українські паспорти та вкидати бюлетені на тому злощасному рехверендумі, голосуючи за перебазування до "рідноїгавані". А що вже казати про переважну більшість етнічних українців та кримців! Їм таке було геть ні до чого.

Масові протести по всьому Криму проти непередбаченого законами України рехверендуму напередодні його проведення та відвертий бойкот з боку патріотично налаштованих українців, а особливо кримців в місцях їхнього компактного замешкання, результувалися в день голосування у великому числі напівпустих дільниць.

Одначе в замисленій ним спецоперації Кремль не надто потребував реального схвалення більшості мешканців Криму. Достатньо було яскравої вистави, аби, посилаючись на "волю народу", наполягати на легітимності своїх дій. Відсотки ж можна було показати які завгодно. Голосування прийшлих з Кубані перевдягнених "козачків", нескінченні "каруселі" з масовим "пакетним" вкиданням бюлетенів, небезсторонність самих членів комісій - все те, неодноразово зафіксоване тележурналістами, телеканалу ATR зокрема, було здатне забезпечити хоч би й триста відсотків.

За таких обставин ні про яку волю народу, звісно, що не могло бути жодної мови. Навіть якщо закрити очі на маніпуляції в день голосування. Найперше, тому, що ніякого "народу Криму" просто не існує в природі. Є три автохтонні народи, які історично сформувалися на теренах Криму і мають, відтак, незаперечні права на своїй землі. Це нечисленні караїми, кримчаки і найчисленніший з них, найактивніший у суспільному, громадському та політичному житті - кримці. Проте, якраз кримці чи не найпослідовніше заперечували проти проведення згаданого рехверендуму, не кажучи вже про відділення від України.

По-друге, за українським законодавством, будь-які питання, ініційовані окремим регіоном держави, мають вирішуватися на всеукраїнському референдумі. Не було закладено можливості проведення подібного референдуму і в законодавстві Автономної Республіки Крим. Відтак, вистава, зініційована, зрежисована і проведена Кремлем 16 березня 2014 року, не має жодної законної ваги. Про те недвозначно було заявлено у рішенні Конституційного суду України від 14 березня 2014 року та у висновку Венеційської комісії.

Більше того, ні про яку легітимність т.зв. Кримського рехверендуму не могло йтися вже через те, що він відбувався на щойно загарбаній Москвою території, під її неприкритим кураторством, під дулами її "ввічливого" війська.

Чи ж дивно, що вже за десять днів після його проведення Шістдесят восьма сесія Генеральної Асамблеї Організації Об'єднаних Націй прийняла резолюцію № 68/262, якою не визнала проведений в Криму 16 березня 2014 року рехверендум про відділення від України і закликала всі держави, міжнародні організації та спеціалізовані установи не визнавати ніяких змін статусу Автономної Республіки Крим та міста Севастополя на підставі вищезазначеного рехверендуму і утримуватися від будь-яких дій або поведінки, які могли б бути інтерпретовані як визнання будь-якої зміни статусу. "За" резолюцію проголосували 100 членів Генеральної Асамблеї, утрималися - 58, а одинадцять проголосували "проти".

Чимало води збігло від того часу. Чимало подій відбулося. Але війна, розпалена Московією у лютому 2014 із загарбання Криму, палає досі. Та ще й як! Відтоді вона стала незміримо жорстокішою, кривавішою, непримиреннішою. Вже ж скільки полягло з обох боків, а апетити загарбника ніяк не вгамовуються. Підтягують йому в тому і його кримські васали, заявляючи, як от сьогодні пан Аксьонов в інтерв'ю місцевому телеканалу, що "...задля досягнення цілей та завдань СВО, Росії потрібно дійти до західних кордонів України." Ось так. Як то кажуть: "З'їсти він з'їсть, та хто ж йому дасть..." Тимчасом, у самому Криму вже мало хто сумнівається, що війна, у всьому її теперішньому жахітті, невдовзі докотиться і до нього. І те багатьох лякає. Чи гадали про таке, хороводячи на тому нещасному рехверендумі? Але ж чи може бути інакше?

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #11 за 17.03.2023 > Тема "Бути чи не бути?"