Версiя для друку Обговорити в форумi

"У всякого своя доля

І свій шлях широкий.

Той мурує, той руйнує,

Той неситим оком -

За край світа зазирає,

Чи нема країни,

Щоб загарбать і з собою

Взять у домовину."

Т.Г.Шевченко

Чи й варто казати про важливість вчасного та адекватного реагування суспільства на виникаючі перед ним загрози, особливо ж у часі війни, яка сама по собі, з усіма її ризиками та небезпеками, є реалізацією, втіленням найжаскіших загроз. Здавалося б, тут і сумнівів ніяких не мало б бути. На ділі ж з тим не все так, як мало б бути.

Найперше, серед величезного валу воєнних загроз більшість загалу з цілком природних причин просто не помічає деяких, оскільки вони губляться на тлі явних, нагальних, діючих тут і зараз. Скажімо, відбиваючи нескінченні атаки під Бахмутом чи Вугледаром, бійцям немає часу перейматися загрозами, що виникають внаслідок руйнування енергетичної інфраструктури країни чи неможливості вчасно засіяти поля. Не до розмірковування тим, хто ховається сьогодні по бомбосховищах та підвалах від регулярних ударів ракет, дронів, "смерчів" та "градів" (он вчора знову який був наліт!) над більш ніж серйозними загрозами демографічного характеру чи нюансами якнайшвидшого впровадження справді незалежної, справедливої судової системи.

Чи припустимо суспільству закривати очі на подібні загрози, вважаючи їх наразі якщо й не примарними, то вже, напевно, віддаленими, другорядними? В жодному разі - ні. До чого призводить ігнорування недооцінених, чи й того гірше, неусвідомлених загроз, знаємо на власному гіркому досвіді, коли байдуже спостерігали за безпрецедентним дерибаном 90-х, за повзучою мафієзацією влади за московійським зразком, за відступленням на користь Московії розташованої в Криму частини Чорноморського флоту, зацементуванням на півострові військово-морської бази, за нищенням чи не найбільшої в Европі української військової потуги. Повторення подібних помилок за нинішніх мов - смерті подібне.

Та чи вистачить нас, аби реагувати на все водночас? Має вистачити, бо тому немає альтернативи. В цьому сенсі суспільство має діяти подібно похідному козацькому табору у бою, де у кожного своя скоординована функція, а всі разом, б'ючи ворога, рухаються до мети, до перемоги. Ключовою тут є скоординованість зусиль на поступі вперед. Кожен має докладатися до спільної справи. Всі разом мають діяти задля єдиної мети, у найкоротшому засягу - задля перемоги над кровожерним ворогом, що, привласнивши свого часу нашу історію, тепер силується стерти і нас з її завтрашніх шпальт.

Переважно, в значній більшості своїй, ми якраз так і діємо. Саме ця єдність - добровольчі батальйони на фронті, волонтерство в тилу - зупинили просування московійських проксі на Донеччині у перші роки війни. Саме вона дозволила нам встояти під час теперішнього, вже не прикритого байками про іхтамнєтов, повномасштабного вторгнення. Саме вона є ключовим елементом нашої завтрашньої перемоги. Чи треба казати, що маємо леліяти нашу єдність, мов зіницю ока!

На жаль, з цим не все гаразд. Я тут навіть не про славетні батальйони "Відень" та "Монако", не про те, що якась частина нашої публіки і досі, після року кривавої війни, поводиться доволі відсторонено, наче вичікуючи, куди, мовляв, ще поверне. Навіть не про героїчне диванне воїнство - знаних любителів конспірологій, підозр, вишукувачів зрад, непримиримих засуджувачів навіть думок про можливість, бодай, тактичного відступу війська. Я більше про протистояння у середовищі патріотів і зовсім не безневинне роздмухування того протистояння певним сегментом мас-мідіа. Ось тут небезпека. Пам'ятаємо історію про "золоті" яйця від МО? Тоді журналісти, перш ніж опублікувати матеріали, які вони небезпідставно пов'язували з корупцією у часі війни - а це майже дорівнює мародерству - неодноразово зверталися до офіційних відомств. Належного реагування, проте, не дочекалися. Щось не те з нашою патріотичною владою? А певно, що так. Попри невід'ємні, незаперечні позитиви, вона, на жаль, не ідеальна. Навертати її якомога ближче до ідеалу - обов'язок суспільства. В згаданому випадку влада, хоч-не-хоч, мусила відреагувати. Чи вчасно? Ні. Чи належно? За існуючих обставин, певно, що так. Але ж когось і досі дуже обурює те, що міністра у відставку так і не виперли. Емоційну реакцію тут можна зрозуміти і поділяти. Питання в іншому: а чи не нашкодили б заміною ключової особи надважливого за теперішніх обставин міністерства? За якийсь місяць-два новопризначений міністр міг би, щоправда, стати не менш ефективним за нинішнього в сенсі постачання озброєнь, притому, приділяти боротьбі з корупцією значно більше уваги, бути геть нетерпимим до щурятництва у своєму відомстві. Але чи розуміємо ми, що за обставин, коли наше військо критично залежить від вчасного надходження військової техніки, коли боєприпаси йдуть на фронт практично з коліс, навіть тиждень-два гальмування, не кажучи вже про місяць-два - то тисячі життів наших воїнів? Ми готові заплатити таку ціну?

Хтось скаже мені, що на Заході все чудово розуміють і схвалюють відсікання корупційних мацаків. А певно ж, що так, якщо мати на увазі відповідальні політичні еліти. Але це не про широку публіку, від якої ті еліти прямо залежать. Але це не про опозиційних політиків. Трампи-дісантіси, навіть добре розуміючи, що до чого, докладають чимало зусиль, аби підбурити американське суспільство проти багатомільярдних витрат з його, суспільства, кишені на війну в далекій Україні, які, до того ж, розкрадаються тамтешніми щурами. І це, почасти, спрацьовує.

Здіймаючи мідійний гвалт (не вщухає на деяких мідіа-майданчиках й досі), хіба не шкодимо собі ж? І - ні! - це не на захист корупції. Це на заклик до розуму - як теперішньої влади, так і тих, хто вже бачить себе владою завтра.

Чи не те саме з дійсним чи вигаданим розходженням поглядів головнокомандувача ЗС України та верховного головнокомандувача щодо оборони Бахмутського укріпрайону. Соромно дивитися, як ведучі деяких широковідвідуваних програм упродовж тижня длубаються у тій аж надто чутливій темі, ледь не схиляючи запрошених на інтерв'ю засуджувати позицію одного і вихваляти іншого, при тому, що жоден з інтерв'ювованих не був присутнім на засіданні ставки, завідомо не має повноти інформації про поточну ситуацію на згаданій ділянці фронту, на театрі бойових дій загалом, може послуговуватися, хіба, уривками інформації та пустими чутками. До честі пана Цаплієнка та генерала Кривоноса - тих, кого трапилося почути - ні той, ні інший не погодилися маніпулювати аж надто непевною субстанцією. Адже робити висновки про належність чи неналежність тих чи інших рішень головнокомандувачів, не маючи всієї повноти інформації, дуже немудра справа. Будьмо мудрими і відповідальними. За поребриком сплять і снять, аби у нашій владі, а ще краще у суспільстві, зчинився розкол.

Тимчасом, в Криму і далі продовжують активно готуватися до наступу українського війська. Все нові ділянки узбережжя закривають для доступу місцевих мешканців, риють нові траншеї, бліндажі, вже вириті укріплюють дерев'яними щитами, встановлюють бетонні доти, по дорогах тентовані вантажівки тягнуть гармати. Вся та бурхлива діяльність краще за будь-яку агітацію переконує аборигенів, що наступ той не за горами.

Чи вірить московійська влада Криму у здатність Кремля відстояти півострів? Хтось вірить, хтось ні. Все залежить, думається, від розумового рівня та адекватності тієї чи іншої особи. Пан Константінов, скажімо, твердо впевнений, що гарантією безпеки Криму може бути лише повне відрізання України від чорноморського узбережжя.

"Ми не знаємо конкретних планів спецоперації", - визнає він. "Все, що озвучено, – це денацифікація та демілітаризація. Нам із Криму бачиться, що демілітаризація без взяття під контроль Одеси та позбавлення України виходу до Чорного моря буде неповною. Жоден інший варіант не дасть гарантованої безпеки ні нам, ні новим регіонам РФ". А ще пан Константінов плекає теплі мрії про "звільнення" низки великих міст на Дніпрі, серед яких Запоріжжя, Дніпро та Київ. За його словами, "...це створить лінію Київ – Одеса, на схід від якої ми нікому нічого залишати не маємо права". Ось така адекватність. З того можна посміятися, згадуючи гучний пшик, на який зійшла так довго виношувана минулоріч десантна операція в районі Одеси - це тоді, коли Левкос ще був під повним контролем ЧФ, морську хвилю гордо краяв крейсер "Москва", не були пошкрябаними ані "Цезар Кунніков", ні "Адмірал Макаров", коли ми ще не мали ні "гаймарсів", ні "гарпунів", не випробували в ділі навіть свого Нептуна - а можна зробити висновки. Найперше, про те, що апетити Москви, як і її кінцева мета, аніскільки не змінилися. А ще про те, що московійське військо, як би зневажливо до нього не ставитися, вже однією своєю масовістю та здатністю до багаторазової регенерації, являє собою доволі серйозний потенціал, легковажити яким навряд чи розумно. Чи те означає, що воно непереможне? Та ну… Вже ж били, і не раз. Вже ж мали від нього не один "жест доброї волі" і небезпідставно сподіваємося на нові. Тут, в Криму, зокрема.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #10 за 10.03.2023 > Тема "Бути чи не бути?"