Версiя для друку Обговорити в форумi

Нещодавно харківське видавництво «Фоліо» випустило в світ книгу журналістки і письменниці Євгенії Подобної «Міста живих, міста мертвих. Історії з війни у Бучі та Ірпені». Авторка зібрала спогади жителів Ірпеня та Бучі – цивільних і військових. Внаслідок вийшла мозаїка трагедії і водночас самовідданості та гуманізму. Все це відбувалося в Бучі та Ірпені.

 Для жителів цих міст війна розпочалася з боїв за аеродром у розташованому поблизу селищі Гостомелі. Військовослужбовець бригади швидкого реагування Національної гвардії України Харитін Старський розповідає: «Головне завдання росіян було: взяти під контроль аеродром, дочекатись прибуття ІЛ-76, які вже летіли, вже були в дорозі в Гостомель. Їх було зо півтора десятка. Тобто десантники мали взяти аеродром, дочекатись прибуття своїх літаків з повноцінною бригадою на борту, розгорнути бригаду в Гостомелі і продовжувати наступ на Київ. Але взлітка була пошкоджена нашою артилерією, потім наші бомбардувальники СУ-24 по ній відпрацювали, а їхній елітний підрозділ залишився там сам, без поповнення боєкомплекту, без прикриття авіації і транспортних літаків, які сіли зрештою в Білорусі. Зрештою на аеродром зайшли наші військові, розстріляли з повітря все, що рухалось на землі, потім сіли, і потім полювали за росіянами, які ще лишались в Гостомелі. Якби та атака вдалась, то подальші бої, напевно, точилися б десь на Новобіличах, на Святошині – десь там. На вечір 24 лютого 99% того самого елітного десанту, який мав взяти Гостомель, було знищено. У нас втрат не було – був один легкопоранений».

 Ігор із Гостомеля згадує: «Одне з вікон виходило чітко на місце, де російські війська облаштували собі позиції, і я налаштував телескоп, щоб дивитись, що там відбувається, скільки їх, де техніка стоїть. Батько – військовий, він розбирався, що там відбувається, що це за техніка, допоміг розібратись. Ми дивом ловили зв'язок і завдяки цьому могли відправляти координати певним людям».

 Це не поодинокий випадок опору цивільного населення. Ігор далі розповідає про стосунки загарбників із мирними жителями: «Якщо вони хотіли організувати собі штаб – просто брали і виганяли людей з їхнього будинку на вулицю, а самі селились там. Але люди не стояли від такого осторонь і повідомляли, по можливості, про такі «штаби» куди треба. І буквально за день по тих будинках були артобстріли з великими втратами серед росіян. Саме так сталось і з нашим будинком. В нього прилетіло наступного ж дня, після того, як ми з родиною виїхали. Розповідали нам потім, що з нього після звільнення близько тридцяти тіл росіян потім витягли. І більшість – офіцери. А ще, пригадую, були такі, що плакались, як проїжджали колоною через якесь місто вулицею, то по них просто з вікон люди кидали «коктейлі Молотова», палили так їхню колону. Вони щиро не розуміли «типу за що» з ними так, не доходило, що вони прийшли на чужу землю. Вони вірили, що їх тут люблять і радітимуть, а тому були дуже злі і намагались зігнати зло на людях за своє розчарування».

 Євгенія Подобна пише: «Попри те, що російські колони на шляху до Києва раз за разом розбивала українська авіація та артилерія, вони не шкодували своїх військових – кидали в бій другі ешелони та резерви, постійно стягували на Київщину додаткові сили».

 В Бучі великі бої розпочались 27 лютого. В цей день в центрі міста загинув його захисник – Володимир Ковальський. Він, інженер за фахом, добровольцем пішов захищати Україну на Донбасі ще в січні 2015-го. Через рік Ковальський підірвався на міні і втратив обидві ноги. В США йому зробили протези. В. Ковальський відкрив власну справу, брав участь у спортивних змаганнях «Ігри героїв». 24 лютого він пішов до військкомату вдруге. 27 лютого Володимир Ковальський загинув у центрі Бучі. Побратими розповідають, що його останні слова були: «Відходьте, хлопці, я прикрию».

 В зв’язку з бойовими діями зникли електрика, газ, зв'язок, вода. Люди виживали, як могли. Їжу готували на вогнищах на подвір’ї. Ірпінка Ірина згадує, як в Ірпінь вступили російські окупанти (загарбники захопили 30 відсотків території міста): “Був день, коли я наварила велику каструлю борщу на 12 літрів, ми трохи поїли, а решту лишили на плиті. Холодно ще було на вулиці — не зіпсується. Вранці виходжу — немає каструлі. А потім сусідка одна з вікна бачила, як зайшло у двір троє росіян і вкрали борщ, пляшку олії почату, сік томатний... Перші росіяни, які сюди зайшли, обшарпані такі були, брудні, як бомжі”.

 Про російські пограбування свідчить голова ОСББ по вулиці Мечникова в Ірпені Ольга: “Дві доби поспіль вони займалися лише тим, що відкривали квартири і грабували їх. Виносили все підряд. Навіть вночі грабували — з нашого укриття було видно, як вогники з поверху на поверх переміщались. Все вище і вище. Якщо вони не могли зламати замок, стріляли в нього з автоматів”.

 Уже згадуваний Ігор розповідає, що повернувшись до свого будинку в Гостомелі, побачив наслідки господарювання московських загарбників: “Повитягали бордюри з двору собі на бліндажі, багато що позабирали: не було кухонної техніки, телевізорів наших, кавоварки, генератор вкрали. Меблі були на місці. У дворі ще лишалася моя машина, в неї теж поцілили, машина була пошкоджена, і от ця техніка була в багажнику, в салоні. Тобто і машину вони планували вкрасти. Трупів уже не було, але був страшний запах тухлятини й засохлі калюжі крові”.

 Бучанка Олена Богатир свідчить: “Росіяни взагалі з нами не говорили. В нас там дуже багато магазинів, вони повилазили з танків і почали їх мародерити — витягали воду, одяг крали і переодягались, кросівки поодягали, навіть білі жіночі, і в них ходили по вулиці. В перший день, коли вони зайшли, третього березня, вони вбили чоловіка моєї подруги — розстріляли його біля під’їзду. В неї двоє дітей, з початком війни вони спали у ванній кімнаті у своїй квартирі на 9 поверсі. А потім вона вирішила спуститися, піти в дитячий садок в укриття. І коли вона спустилася до шостого поверху, в її квартиру потрапив снаряд. Вона дивом залишилась жива. А внизу все ще лежав біля під’їзду її вбитий чоловік. Вона вийшла з дітьми, вони почали по ній стріляти, але вона дивом залишилась жива, втекла. Отаке ми в вікно спостерігали... Четвертого чи п’ятого березня вони взяли в полон моїх друзів, чоловіка моєї куми, Святослава, розстріляли. І ще сімох розстріляли. Їх всього дев’ятеро було, всі місцеві були, їх вбили на Яблунській,144, вижив лише один — Іван. Там стояли буряти”.

 Гостомелець Ігор розказує: «Я багато років прожив у військовому містечку в Гостомелі, в місті жили й родини колишніх військових і до них було особливо страшне ставлення. В мене там залишились друзі, які потім розповідали, що над членами родин військових знущались і були випадки згвалтувань жінок. Там є яблуневий сад закинутий і в тому саду розстріляли кількох колишніх військових, хто не зміг виїхати, бо люди з першого дня буквально були фактично заблоковані в своїх будинках».

 Бучанець Сергій Меліхов свідчить: «В нас був один атовець, в п’ятиповерхівці жив, вони прямо до нього додому прийшли і забрали його. Де він, що він – по сьогоднішній день не знаємо. Ні живого, ні тіла не знайшли. Прямо з квартири забрали. Кажуть, що то вони, коли сюди зайшли, з воєнкомату взяли документи, знали, хто воював, тому вони мали інформацію і просто по адресах йшли».

 Євгенія Подобна пише: «З початком російсько-української війни у 2014 році в наш лексикон міцно увійшло поняття «потрапити на підвал». Так, саме так кажуть: не «в», а саме «на». Під час окупації міст і сіл Донбасу одним з перших кроків росіян стало облаштування катівень, де утримували бранців в підвальних приміщеннях. В’язнями таких підвалів ставали проукраїнські активісти, журналісти, представники місцевої влади, рідше – бійці та небідні люди, за звільнення яких вимагали грубі гроші. Такі підвали навесні 2014-го з’явилися в приміщенні Слов’янського СБУ, у Краматорську, Дружківці, Донецьку та Луганську. Повний список наразі встановити неможливо. Росіяни не зрадили собі і під час окупації Київщини – у Бучі теж були подібні катівні. Найвідоміша – підвал на території дитячого літнього табору «Променистий». Згодом, тікаючи, лишили по собі купи сміття – залишки армійських сухпайків, пляшки з-під води, ящики, перед одним з корпусів вкрадені автівки, обмальовані тією ж V, та «намародерені» речі – те, що не вивезли з собою. Але найстрашніша знахідка була в підвалі табору. Піщана підлога, на стінах – сліди від з десятка куль. Тіла п’ятьох чоловіків зі зв’язаними за спиною руками, навколішки. Усі вбиті пострілом в голову, в декого прострілені коліна й тулуб. Пізніше повідомлять, що на тілах є ознаки катувань».

 Серед 322-х убитих московськими окупантами цивільних жителів Ірпеня майстер спорту зі спортивного орієнтування, тренер місцевої дитячо-юнацької спортивної школи і батько трьох дітей Олександр Шеремета, чотирьохразовий чемпіон всесвітнього чемпіонату з боксу серед військових і теж тренер ДЮСШ Олексій Джунківський, 75-літня Лариса Осипова, яка чотири десятки років очолювала дитячий садочок «Віночок» (її розстріляли разом з чоловіком Вадимом), керівник гуртка судномоделювання Олександр Кривенко, і можна назвати ще багато відомих в Ірпені та й в Україні людей.

 Журналіст і волонтер Євген Спірін зазначає: «Відсотків 85 загиблих у Бучі – зі слідами катувань на тілі, розстріляні після катувань. Це зв’язані руки, зав’язані очі, постріли в потилицю, в око. Їх можна умовно розділити на дві категорї: чоловіки, яких виводили з квартир, а решта – це люди, які опинилися «не там, не в той час». От, наприклад, бабуся вийшла на Вокзальній по воду і росіяни її вбили – вистрілили в спину. Загиблі від уламків снарядів під час обстрілів – це найменша кількість людей».

 Євгенія Подобна описує руйнування, спричинені російською агресією. Мікрорайон Ірпеня, який називають СМУ, - один із найбільш зруйнованих. Подобна пише: «За один місяць лише тут, на СМУ, росіяни залишили без даху над головою тисячі людей. Парадоксально, що саме в цьому мікрорайоні і в цих новобудовах жило дуже багато переселенців з Донеччини, Луганщини та Криму – ті, кого згідно з офіційною лінією влади РФ, їхні солдати і танки прийшли «рятувати» і «захищати». Спершу їх «врятували» від рідних міст, їхніх домівок і мирного життя у 2014 році. Тоді вони втекли від війни, обстрілів, «підвалів», абсолютної безправності та мороку окупації в «Л/ДНР» і почали все з нуля в Ірпені, крок за кроком відбудовуючи власні життя та заліковуючи рани. Але 8 років потому росіяни дістали їх і тут – вдруге «врятували» від безпеки і власного житла, змусивши нашвидкруч збирати речі і знову тікати з дому. Дехто в цих будинках навіть не встиг виплатити кредит за квартиру, а росіяни її вже знищили».

 Ірпінка Ірина розповідає про переселенців: «В нашому будинку дуже багато, ледь не третина мешканців, мабуть, з Донецької та Луганської областей. І якось одна жінка сказала, мовляв, чого панікуєте, ну зміниться влада, ну а нам що – то її саме ця третина переселенців ледь на шматки не розірвала».

 Великої поваги заслуговують лікарі. Головний лікар Андрій Левківський згадує: «Я написав, що сьогодні на роботу не виходимо і я даю право всім, хто вважає за потрібне евакуюватись – у вас є право рятувати своє життя і свої сім’ї. Більшість наших співробітниць – жінки, це приблизно 90% нашого колективу, у багатьох з них маленькі діти. Але хто добровільно хоче залишитись і надавати допомогу – збираємось в поліклініці. Прийшли наші лікарі, медсестри, дехто з адміністративного персоналу. Згодом до нас в поліклініку прийшли водії-волонтери, медики, які не працювали в нас і взагалі в Ірпені. І ми почали організовувати ту допомогу, яку ми могли б надавати в ті дні в поліклініці».

 І пологи приймали. Але найбільше переживали лікарі, коли не вдалося врятувати 3-річну дівчинку. Вона померла внаслідок поранення. Страшне було, коли маленьким дівчаткам доводилося ампутувати руки.

 Одним із символів війни став Романівський міст (Романівка – колишнє село, нині частина Ірпеня). Євгенія Подобна пише: «Саме цим шляхом, помістивши свої попередні життя у валізу або й без неї – просто у чому були – тікали з рідних домівок, рятуючись від смерті, тисячі людей. Ірпінь виходив, притискаючи до себе маленьких дітей та великих собак, улюблену іграшку чи сумку з документами, здригаючись від сліз і вибухів. Росіяни знали, що це – головний шлях евакуації і постійно гатили по ньому з артилерії. Тоді руїни мосту ставали захистом, під яким ховались цілі натовпи. За різними підрахунками, за час бойових дій на Київщині через Романівський міст евакуювались близько 40 тисяч людей в Ірпеня, Бучі, Гостомеля та навколишніх сіл.

 В евакуації велику роль відіграли волонтери, зокрема, Ірпінської біблійної церкви. Парафіянин цієї церкви 26-річний Анатолій Бережний із Сєвєродонецька загинув, допомагаючи евакуюватися ірпінцям. Ще один загиблий волонтер – актор Паша Лі.

 Євгенія Подобна робить висновок: «Те, що чинили росіяни в цих містах, це не просто війна, це – геноцид. Але найважливіше, аби ті, хто знищували і заливали ці міста кров’ю, понесли заслужене покарання. Бо непокаране зло завжди повертається».

 Анатолій Зборовський

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #10 за 10.03.2023 > Тема "Бути чи не бути?"