Версiя для друку Обговорити в форумi

Харківське видавництво «Фоліо» випустило в світ у серії «Воєнні щоденники» книгу Дар’ї Бурої і Євгенії Подобної «Лютий лютий 2022». Авторки – журналістки і письменниці, чотири роки працювали в зоні АТО/ООС як воєнні кореспондентки.

 Вони зазначають: «Щоб не дозволити нікому переписати нашу історію, вплести те, чого не існувало, як роблять росіяни, коли на чорне кажуть біле, ми вирішили зібрати спогади людей про перші дні повномасштабної війни».

 20 людей із Києва і Київщини, Харкова і Харківщини, Волновахи, Сєвєродонецька, Маріуполя, Чернігова, Херсона, Охтирки і Сум згадують про перші дні повномасштабної війни.

 Росія підготувала вторгнення. Підприємець і волонтер Павло Єштокін пригадує: «Незадовго до війни раптом почалася навала дзвінків і повідомлень із запитом зняти квартиру у Волновасі. У нашому місті це виявилося не так просто, а ці люди прямо дуже просили допомогти з пошуком квартир в конкретних районах. Тоді ми не розуміли цього напливу, а зараз – зрозуміло, що це за люди були й чому їх саме ті райони цікавили. Тероборона згодом ловила ворожих корегувальників. Ну і ці телеграм-канали, які з’явились у Волновасі – так, туди місцеві писали про пересування всіх військ – і їхніх, і наших, але вже очевидно, що ворог звідти черпав важливу для себе інформацію».

 Підготовка до окупації України велася давно. Телеведуча Лєна Чиченіна пише: «Підготовка до нападу на Україну сталася не за вечір, вони її планували роками. А наші «ватні канали» для того і потрібні були, щоб налаштовувати українців на те, щоби ми почали хотіти в Росію. Виявилося, що всі ці канали недієві. Мені здається для нас самих стало сюрпризом, що східні й південні області настільки себе відстоюють. На жаль, щоб до людей дійшло, треба щоб хату розвалило, чи щоб хтось загинув. Щоб щось сталось масштабне».

 Історик Сергій Громенко із міста Ірпеня Київської області характеризує російську армію: «Російське військо – це зліпок, зріз російського суспільства. Все російське суспільство просочене насильством. Вони можуть вдавати з себе «вєжлівих людєй», як це було в Криму, тільки поки не наштовхуються на опір. Якби їм вдалося захопити Київ першого дня, як вони планували, то всі масові розправи відбувалися б над киянами, над елітою за заздалегідь підготовленими списками. Оті 45 тисяч пакетів для трупів – це ж вони не для себе, це вони для нас, для українців підготували. А коли в них нічого не вийшло, коли їм добре всипали – вони почали звіріти. І все те насильство, яким була просочена російська армія, російське суспільство, виплеснулося назовні. Безсилі подолати опір української армії, вони почали виміщати своє зло на тих, хто слабше. Тож насильство, яке вони чинили в Ірпені і в Бучі, на жаль, було передбачуване. Чим довше йтиме війна - тим більше буде жертв росіян, бо насильство – це просто спосіб їхнього життя».

 Навіть проросійськи настроєні громадяни України, побачивши злочини російської армії, жахнулися. Тележурналістка і вимушена переселенка із Луганська Анастасія Волкова свідчить: «У Старобільську, коли туди зайшли росіяни, місцеві виходили на мітинги проти окупації, у Щасті такого не було, наприклад. У Новоайдарі мої знайомі виходили на мітинги проти окупації. Звісно, на Луганщині є люди, які були прихильні до Москви й чекали на Росію, але навряд вони собі це так уявляли – що ця Росія їх не пожаліє і буде нищити їхні будинки. Наразі навіть ті, хто був дуже за Росію, починають ставати проукраїнськими».

 Перші дні окупації Херсона описує місцева рекламістка і волонтерка Ірина: «Херсонці категорично не сприйняли російську окупацію – всі бачили відео, як вони з голими руками виходили зупиняти їхні БТР-и і йшли проти людей з автоматами. Нам стріляють по ногах, а ми цього не лякаємося. Першого й другого березня було дуже багато вбитих людей на вулицях. Тому що містяни поробили коктейлі Молотова, хтось якусь мисливську зброю мав, і коли росіяни заходили в місто, то місцеві робили засідки, намагалися їх зупинити. І росіяни їх просто нещадно розстрілювали так, що тіла… Я не знаю, які то саме види зброї були… Але там були тіла розірвані на дві, на три частини… І перші три дні вони по місту лежали, їх ніхто не прибирав – люди боялися підходити. Російські військові на танках, на БТР, піхотою в повній амуніції ходили по всіх мікрорайонах, по всіх вулицях міста. Мародерили магазини – і продуктові, і побутову техніку виносили, ювелірні вироби. І місто на три дні було паралізовано. Нам у волонтерський штаб телефонувала жінка, ми плакали усі разом з нею – вона з родиною сиділа в бомбосховищі, а її дорослий син вийшов зв продуктами, і росіяни його розстріляли. І його понівечене тіло лежало два дні на вулиці, і вона телефонувала просто всюди й просила забрати тіло сина. І ніхто не наважувався – комунальні служби боялися ходити по вулиці. Російські військові розстрілювали і «швидкі», розстрілювали машини рятувальників».

 Письменник із Сум Владислав Івченко свідчить: «Всім зрозуміло, що найбільше від російської агресії зараз страждає якраз російськомовне населення, яке Путін «типу» збирався захищати. Тому по кільком знайомим знаю, що почастішали випадки, коли люди почали переходити на українську мову».

 Воєнна кореспондентка із Києва Юлія Кирієнко зазначає: «До росіян в мене лють страшна. Навіть не ненависть, а лють – найбільше негативне відчуття, яке може відчувати людина. Зараз мені здається, кожен українець це відчуває. Гидливість і лють. Але лють найбільше. І мене втішає те, що ми маємо низку перемог. Ми перековбасили майже половину всієї «другої армії світу». Ми розуміємо, що нам надходить міжнародна підтримка. Такого, як у нас: ці NLAV, Джевеліни їм і не снилися. Наші артилеристські програми їм не снилися. Я спостерігала на рівні батальйону, як працює штаб батальйону, як вони трощать цю орду. Росіянам ще дуже довго до цього рости зі своєю «другою армією світу». До того ж у нас мегавмотивовані військові. Вісім років їх цьому вчили. Вісім років вони вчилися воювати і ненавидіти росіян. Вісім років була несправедливість, бо ми знали, що на Донбасі росіяни, але вони не хотіли в цьому зізнаватися. А тепер вони нарешті зізналися і нам ніби дали зелене світло, щоб їх «мочити». Військові не кажуть більше слово «сєпар», вони кажуть «рускій», «москаль». Ідентифікація максимальна відбулася, це – ворог. Він прийшов, щоб нас вбивати, і ми маємо його не впустити, а знищити. Жодного жалю. Лють і знищення».

 Владислав Івченко робить висновок: «Бували різні війни, але тут ворог каже: «Вас не має існувати. І все». І мені здається, у нас іншого виходу немає, крім як захищатися й перемогти».

 Анатолій Зборовський

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #9 за 03.03.2023 > Тема "Душі криниця"