Версiя для друку Обговорити в форумi

На початку цього тижня якось непомітно проминула дев'ята річниця від початку цієї триклятої війни, а сьогодні вже й рік по повномасштабному вторгненню Московії тепер вже на материкову Україну, яку кремлівські, з упертістю божевільного, йменують своїми історичними землями. Хтось, щоправда, попередні вісім років війни за війну не вважав. Ну, справді ж, снаряди та ракети на голову не сипалися, воєнного стану, мобілізації не оголошували, та й Московія, - ба! - навіть наша українська влада у своїх офіційних заявах не визнавали її війною. Чому того не визнавала Московія, зрозуміло. Роль гаранта волевиявлення нечуваних доти "народів" Криму та Донбасу непорівняно принадніша за чин кривавого агресора, чи не так? Та й сподівання на те, що свого можна буде добитися тихою сапою, були, схоже, доволі теплими. З якого дива тому так довго опиралася українська влада, та ще й так, що боролася, бувало, проти такого визнання у судах - ото питання. Ні-ні, наша влада відпочатку засуджувала агресію і в національному Парламенті, і навіть з високої трибуни ООН. Але назовні, для світу, то була все ж "українська криза", а всередині країни нас привчили йменувати війну як не АТО, то ООС. І те, схоже, багатьох влаштовувало. Адже можна було жити майже як раніше: влаштовувати яскраві заходи, змагатися за право гостити Евробачення чи міжнародні спортивні змагання, концертувати за поребриком, ходити по ресторанах, їздити на престижні курорти - ба! - навіть до Криму. Можна було навіть гендлювати з тим же Кримом та Донбасом - цілий рік цілком відверто, потім під дахом спецслужб, а після того і просто тихцем. Бо ж не одні лише нелюбі нам олігархи та корумповані судді і далі мали там свою нерухомість, свої підприємства, свої бізнеси, а й - страшно сказати! - деякі записні патріоти найвищого ешелону, чи то, пак, їхні тещі. Для публіки та гібридна поведенція виправдовувалася бажанням запобігти проблем з міжнародними позиками, не допустити відтоку украй потрібних закордонних інвестицій, не просадити економіку розірванням налагоджених "горизонтальних" зв'язків. Проте, як я те бачив, справжні міркування наших високопосадових прагматиків були дещо іншими. Адже нині, он, і війну названо війною, і воєнний стан запроваджено, і мобілізацію задіяно, а підтримка України з боку світової демократичної спільноти не те, що не здрібніла - безпрецедентно зросла. Притому, сьогодні вона не обмежується, як бувало, одними лише висловленнями "глибокої стурбованості". Сьогодні це серйозна дипломатична, матеріальна, фінансова та збройна допомога. Тож чи треба ще й тепер звертати увагу на те, що гідна позиція нації, на противагу гібридної, забезпечує їй таке саме гідне ставлення з боку сусідів, які зі співчутливих спостерігачів стають партнерами, а далі й надійними союзниками, вірними спільниками?

Раз-по-раз упродовж усіх цих гірких років я наголошував у своїх статтях на важливості пріоритету гідності, чим багатьом моїм читачам, певно, обрид, але нині щасливий тим, що чинимо як годиться. Чинити як годиться, звісно ж, дуже непросто, особливо, коли маєш сильного, затятого ворога. Але це єдиний шлях перемогти його, повернувши собі честь та гідність, а державі - суверенітет у міжнародно визнаних кордонах, визнання та повагу з боку світової спільноти, широкі можливості для прогресу та процвітання.

А що ж мій Крим? Де він тут? Чи є на півострові розуміння того, що діється довкола? А певно, що так. І щодалі те розуміння ясніше. Чи є побоювання того, що страшна війна, зі всіма її жахами, з руйнуваннями і смертями невдовзі перейде на його терени? Ще б пак! Лише сліпий не бачить того, що відбувається на Донеччині-Луганщині, лише дурний не розуміє, з якого дива уздовж усього узбережжя риють траншеї та капоніри, встановлюють бетонні тетраедри та доти. Вочевидь, Московія не відступиться від Криму просто так. Що те означає, чи й треба пояснювати. Через те чимало залітних завбачливо відлетіли в свої запоребрикові раї. Хтось ще від літа, але більше восени, коли перспективи стали значно яснішими. Хтось, проте, тримається і далі у благенькому сподіванні, що все може якось обійдеться, що "світова закуліса" стомиться сіяти мільярдами, домовиться з Кремлем і не пустить страшних "бєндєр-правосеєков" через Перекоп. А як того й не станеться, то ще буде час випурхнути в останній момент. Чи й буде…

Не те з місцевими. Навіть звикле хитка більшість в казки про кровожерних "бєндєр" не вірить, бо народилися й виросли в українському Криму, бо понад два десятиліття, в радості й біді, Незалежна Україна була їхнім домом, тож давати драла від українського війська, аби опинитися у відсунутому на маргінес, замороженому на роки чи й десятиліття підсанкційному бараці путінського режиму, вони не збираються. А що вже казати про почуття тих, хто ні на мить не забував свого українства!

Винятком з-поміж місцевих хіба що ті, хто мають серйозні підстави не зустрічатися з українським законом. Але таких небагато. Як і запеклих запутінців.

Тимчасом, до мого Криму вже зазирнула весна. Вона щораз навідує нас цими днями, прилітаючи на крилах південних вітрів, несучи сонячне тепло, радість відроджуваного життя, а цьогоріч ще й великі надії. Після цього ще будуть хмари, бридкі дощі, а то й холоди. Але те все ненадовго, бо наша весна невідворотна.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #8 за 24.02.2023 > Тема "Бути чи не бути?"