Версiя для друку Обговорити в форумi

Чи варто й казати, що розв'язана Московією несправедлива, підступна і підла війна не може не зачіпати нині будь-кого в Україні. Адже лютою бідою обвилася навколо кожної оселі, заповзла у кожну родину, ширячи трутизну безповоротних утрат, болі покалічених життів, відчай, горе та сум. А десь і оселі тої вже немає. А десь і родини.

Сотні тисяч моїх співвітчизників прикривають нині Край у промерзлих траншеях уздовж широкого фронту, що розтягнувся від забризканих кров'ю передмість Соледару та Бахмуту на Донеччині до опалених вогнем берегів сивого Дніпра. Щоденно, важачи життями, ось тут вони стримують шалені атаки знавіснілих орків, а он там вже й методично витискають, вибивають їх з нашої землі. Мільйони інших, здебільшого жінок та дітей, подалися, тимчасом, від війни на чужину, розвіявшись по усенькій Европі, а то й побравшись за море-океан. Хтось микає на чужині горе, а хтось, замість поливати слізьми чужі терени, знайшов якусь роботу, а чи й розгорнув власну справу і навіть звідти знаходить способи дієво підпирати своє військо, свою країну. Є навіть такі, що вельми оперативно сформували у екзилі елітні батальйони, як от "Відень" чи "Монако", нагадуючи у такий вишуканий спосіб завсідникам найелітніших тамтешніх ресторанів, що не вмерла ще сердешна Україна. Не відаю, чи ризикують замовляти для того Червону Калину, як наші бахчисарайські кримці, чи співають самі, як дівчата з Чорноморського, чи, котячи ранковою вулицею, вмикають національний гімн, як мій сусіда, а чи поводять себе тихше води, нижче трави, аби не признали їх за українців, не питали б, як воно, мовляв, нині там, в Україні.

А все ж більшість лишилася вдома. Попри окупацію вчорашню чи ще й сьогоднішню, попри жахи буч, бородянок і маріуполів, попри перманентні артилерійські, градо-смерчеві та мінометні обстріли, попри регулярні налети "мопедів", удари смертоносними "калібрами", "іскандерами" й іншим смертоносним залізяччям, ці і далі тримаються своєї землі, зводячи нанівець сподіванки Кремля на "денацифікацію" України, на викорінення з її теренів "заблудших русских овец, возомнивших себя вольными украми".

Тут нам доведеться визнати, що для якоїсь значної частини широкої української публіки, можливо навіть для більшості, війна Московії розпочалася лише раннього ранку 24 лютого 2022 року і була украй неочікуваною та шокуючою. Адже для більшості вторгнення Московії у 2014 році, окупація мого Криму та частини Донбасу були, насправді, чимось доволі далеким і туманним, аби сприймати ті давні вже події за початок війни.

- Так, Крим і скількись там Донбасії опинилися тоді за межею. Але ж Крим таки колись був частиною Московії, то може так тому і треба. Он же й рехверендум там якийсь проводили і дуже раділи крисьчани поверненню у рідну гавань. Те саме з московомозкими домбасянами. Як хочуть жити з московитами, то й хай собі пензлюють…

Як не сумно, але ту облудну полову у мізках засівала не одна лише московійська пропаганда, але й тодішня наша політична "еліта", намагаючись таким чином замазати, затушувати свою нездарну, а десь і злочинну роль у безславній втраті величезних територій, по суті, зданих нею ворогові. Найсумніше, що до кампанії зацементовування відчуження доєднувалися часом знані люди - ба! - навіть один наш популярний письменник, який свого часу завзято пропагував відхрещення від "неукраїнського Криму". Сумно, бо вся та полова досить цупко прилипала до некритично налаштованих мізків наших співвітчизників. Водночас їх, схоже, зовсім не дивували такі шокуючі факти, як те, що лише за чотири місяці по окупації Криму ВР проголосила його вільною економічною зоною, легітимізувавши у такий спосіб товарно-продовольче забезпечення окупаційного режиму, чи коли така ж торгівля на крові велася з окупованим Донбасом. Чи не так само байдуже сприймала широка публіка і уперте небажання нашої влади визнати війною війну, яка, то спалахуючи, то пригасаючи, точилася на сході упродовж довгих років. Холуйське йменування її, на догоду Москві, гібридно-облудними евфемізмами на кшталт "українська криза", "ато" чи "оос", схоже, мало кого зачіпало.

А раз війни немає, то більшість публіки зробила для себе висновок, що відтак її не надто стосується й те, що десь там на сході пострілюють, що у Мінську час від часу збираються перемовці, аби вкотре потримати в кишенях дулі, що до Криму, який і далі офіційно наш, треба тепер добиратися через прикордонні переходи та міняти гривні на рублі. Нічого не нагадує, читачу?

Життя, тимчасом, брало своє: на свята гриміли міддю паради, проходили яскраві марші вишиванок, столиця змагалася за право проведення Евробачень, проводила міжнародні змагання, приймаючи в числі спортсменів команди московитів, з вокзалів Київа, Одеси, Львова, Харкова до Москви щоденно вирушали заповнені пасажирами потяги, а на кримські пляжі, в перервах між щорічними акціями урочистого нагадування, що він і досі є частиною України, з-поміж іншої публіки, частенько навідувалися наші високопосадовці, преповажні столичні судді і навіть деякі нардепи.

Не дивно, тож, що війна, розпочата Московією ще у 2014 році, далеко не всіма сприймалася справжньою війною, тим більше, екзистенційною загрозою для усієї нації. А даремно. Бо за подібного гібридного сприйняття була велика небезпека, що якогось ранку кияни могли прокинутися під брязкіт гусениць московійських танків під своїми вікнами та заклики своєї ж влади "стояти і не провокувати". Не варто, мовляв, віддавати своє військо на заклання другій армії світу, тим більше, піддавати загрозі мирне населення, оскільки світова спільнота і без нас, сірих, колись та й вирішить це прикре непорозуміння у мирний спосіб, засобами міжнародної дипломатії.

Дурний, геть неправдоподібний сценарій, кажете? Авжеж. Але подібний спрацював свого часу у Криму.

На щастя, у лютому 2022-го все пішло геть не за планами Кремля. Вісім років бикування на очах у всього світу, а ще нахабно виставлений колективному Заходу ультиматум з недвозначною пропозицією збирати бебехи і забиратися за межу "осідлості" НАТО на 1997 рік не міг не розбуркати його від летаргії realpolitik. Тож Захід поволі прочумувався і був вже далеко не таким меркельобамівським, як у 2014-му.

Іншою була і українська влада. Попри явну недосвідченість у великій політиці (а мо', десь і завдяки їй), мала, натомість, якусь повагу до закону, якесь почуття відповідальності перед нацією і гідність. Саме тому, замість дати драла у заморські екзилії, замість сховатися за широку спину дядька Джо, аби з тамтешньої безпеки керувати партизанськими загонами чи дипломатичним вирішенням "української кризи", стала на чолі спротиву. І то вельми дієво, зумівши у надзвичайно короткий строк згуртувати потужну проукраїнську коаліцію партнерів, привернути на бік України симпатії мільйонів по всьому світу.

Іншим було і українське військо. Попри те, що я й досі переконаний в тому, що, за умови належних, рішучих і вчасних дій тодішньої української влади, наше військо і в 2014-му було спроможним, мало всі шанси зупинити вторгнення, не допустити окупації півострова, запобігши, відтак, і війні на Донбасі, військо-2022 було не до порівняння кращим. Попри грунтовні "недотяги" попередньої влади, попри її крадькуватих свинарчуків і бажання заробляти на війні навіть сидячи у найвищому кріслі, вона - віддамо їй належне - зробила дуже немало, аби привести до ладу військо, багато в чому створюючи його заново. Власне, то був двосторонній процес, бо й саме військо не могло і не хотіло залишатися колишнім, совковим. Тимчасом, війна, що й далі не припинялася, загартовувала бійців, збагачувала їх безцінним бойовим досвідом, висувала на передні ролі талановитих командирів - від сержанта до генерала. Прикметно, що важливою особливістю нового українського війська була висока мотивованість абсолютної більшості його особового складу. Чималою мірою тому сприяло улиття до нього в тязі першого року війни ряду добровольчих батальйонів. Бойовий досвід, як основа просування по службі та, певно ж, і зміни, пов'язані з приходом до влади нової команди, дозволили сформувати середню та вищу ланку військового командування з офіцерів та генералів, не зашорених, не обтяжених старими догмами, володіючих натомість стратегією і тактикою сучасної війни, помножених на той їх багатий практичний досвід.

Та, найперше, геть іншою була сама нація. Шлях, пройдений від Евромайдану, не міг не змінити її. Суть тих перемін була усвідомлена далеко не всіма і не одразу, включно з автором цих слів. Розчарування вибором 2019 року, який виглядав спершу проявом цілковитого безглуздя, поступово переріс у розуміння того, що довго годована облудою пустого популізму у обридлій обгортці яскравих гасел, навіть байдужа зазвичай до політичних ігрищ більшість українства жадала, натомість, реальних змін. Наївна віра широкого загалу у списаний з телеекрану образ свого хлопця-президента, може б і луснула, мов та мильна бульбашка, якби вчасно не підімкнулася розчарована спершу активна частина громадянського суспільства, десь підштовхуючи, а десь і підтримуючи ще не цілком обплутаного тенетами мафії новачка, якби не його власна совістливість (порядність/відповідальність перед своїм виборцем, а чи недосвідченість, незакоренілість у справах водіння за носа довірливих - на ваш вибір, читачу).

Отож, моя нація значно змінилася, виросла в усвідомленні як свого значення, так і своїх можливостей та відповідальності. Не маючи тут ані наміру ідеалізувати її (бо й досі багато ще в чому залишається наївною і довірливою у справах домашньої політики), ні часу аналізувати причини і сутність її багатообіцяючих перемін, все ж хотів би звернути увагу на те, що саме українська нація є нині взірцем і натхненням для багатьох народів, бо ж не прогнулася перед монстром, що довгий час був, а для когось і досі залишається справжнім пострахом. Це саме їй, в особі обраного нею президента, аплодують нині високі парламенти, бо ж стоїть на її широких плечах, мовить від її імені.

Як тут не запишатися, як не впасти у гріх самомомилування, особливо ж на тлі зазомбованої запоребрикової публіки! Але чекайте: попри те, що ми й справді доволі різні, хіба не було й серед нас ще зовсім недавно тих, хто упритул не хотів помічати війни, що вже зайшла на наші терени, роками кривавилася на сході, хіба не зустрічали, то тут, то там "какаяразниц"? Хіба не трапляються й досі такі, хто всерйоз вірять у безгрішність своїх політичних кумирів, у поголівно зрадливих крисьчан чи у всуціль зазомбованих московитів? А на наші ж голови, на відміну від запоребрикової публіки, ніколи не виливався аж такий потужний, розтягнутий у часі потік структурованої олжі і облуди, підкріплений, до того ж, усією потугою держави, що глибоко зневажає людські права, незагайно розправляється зі всіма своїми критиками та опонентами. Проте, це не до їхнього виправдання - до нашого розуміння.

Мене не раз питано, мовляв, ну не може ж бути, аби всі московити були геть безнадійними. З ними ж нам, хоч-не-хоч, якось і після війни сусідити.

Звісно ж, не всі безнадійні. На шанс заслуговує навіть тотально зазомбована більшість, не кажучи вже про тих, хто навіть серед цього мороку наважуються називати речі своїми іменами, протестувати проти війни, відкрито опонувати злетілому зі шпуль, забризканому кров'ю режиму. Але правда в тім, що прозріння для широкого загалу може прийти лише після того, як з його очей обсиплеться багатошарова полуда, невтомно поновлювана сьогодні легіонами чортів під орудою симоньянів та соловйових. А те може статися лише після серйозного потрясіння, такого, скажімо, як грунтовне спорожніння холодильників на тлі падіння облудних кумирів. І те станеться, рано чи пізно.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #2 за 13.01.2023 > Тема "Бути чи не бути?"