Версiя для друку Обговорити в форумi

Днями, слухаючи одного відомого тележурналіста, був укотре прикро вражений часто вживаною у нашому інформпросторі обмовкою про те, що якби, мовляв, наші партнери вчасно надали нам всю необхідну зброю, ми б вже розтрощили всю військову інфраструктуру на Донбасії та у Криму і тепер залишалося б лише взяти їх тепленькими. Пекуча потреба зброї, притому, нової її якості і великої кількості не викликає ані найменших сумнівів. Адже ворог, що навалився на нас - то не якась третьорядна країна, а одна з двох наймогутніших ядерних держав світу. Лише завдячуючи тому, що спершу стагнація, а в подальшому перетворення на мафіозну структуру, зі всіма її метастазами, такими, як всепроникаюча корупція, дурисвітсво і т.п., притлумили, загальмували, значною мірою ослабили потенціал її конвенційного війська, нам вдалося відбити перший удар, переломити хід війни на свою користь, а тепер вже й впевнено говорити про перемогу.

Чи могло б те статися без допомоги Заходу, без поставок "західної" зброї? Навряд чи. Адже, попри те, що кількість, тим більше, номенклатура поставленої в Україну до початку повномасштабного вторгнення зброї була порівняно незначною і зводилася, в основному, до Javelin(ів) та Stinger(ів), вона таки відіграла суттєву роль. Сотні попалених Javelin(ами) ворожих танків (ба, навіть бойовий катер!), десятки "приземлених" Stinger(ами) літаків та гелікоптерів - красномовний доказ тому. Звісно, ми потребували і досі потребуємо більшого. Значно більшого. Але ж, зрештою, і отримуємо його. Не все і не одразу - це правда. Але ж, маємо погодитися, що, окрім любої багатьма конспірології, де все зводиться, нібито, до договірняків та зрад, на те є і об'єктивні причини.

Так, вже місяців зо три докоряючи партнерам за неготовність поставити нашому війську Leopard(и), Abrams(и) та F-16, наша запальна публіка якось забуває, що опанування тими "цяцьками" дещо складніше, аніж Javelin(ами) чи Stinger(ами). Неможливо в одночасся пересадити наші танкові екіпажі зі звичних їм вітчизняних машин на німецькі чи американські танки і очікувати їхнього ефективного застосування. Для того треба, щонайменше, кілька тижнів навчань, потрібна відповідна (добре захищена!) ремонтна база. З авіакрилом іще складніше. Перенавчання у цьому випадку розтягується вже не на тижні - на місяці. Не менш складно і з забезпеченням технічної складової бойових вильотів, адже, як кажуть фахівці, на відміну від відносно невибагливих МІГів та СУшок, "фантоми" вимагають ретельної профілактики як до, так і після кожного вильоту.

Чи то непереборні перешкоди? Авжеж, що ні. З того, що просочується в інформаційне поле, розуміємо, що навчання танкових екіпажів вже, схоже, завершене. Наразі завершується формування і ремонтної бази. Так само, не один вже місяць йде освоєння нашими бойовими пілотами "західного" авіакрила. Тож все буде. І невдовзі.

- Але ж, ми знаємо, що тут є ще й політичні і психологічні гальма, простіше кажучи, страхи - скажуть мені. - Нам і досі ніяк не наважаться поставити ATACAMS(и), досі на паузі навіть анонсована ще на початку квітня передача польських МІГів.

Що ж, і такі гальма є, і до них треба ставитися з розумінням. Не раз же і не два лунали застереження Московії щодо поставок нам тих чи інших зразків західного озброєння, значуще підкріплені, притому, недвозначним брязканням ядерними причандалами. Чи міг будь-хто з західних лідерів не брати до уваги можливість, сказати б, повного сходження Кремля зі шпуль, а відтак і перетворення формально регіональної війни на ядерний апокаліпсис для усього світу? Відповідь риторична, чи не так?

Так само, не важко уявити, що б сталося з поставленими в Україну літаками, танками, які б чекали завершення навчання своїх екіпажів під безперервними ударами ракет та налетами дронів.

А ще не варто забувати, що дядькосемові чи там Натині арсенали - то ніяка не матусина комора, і на те, щоб взяти щось звідти, тамтешнім урядам потрібна згода, принаймні, більшості їхніх власників, якими є пересічні громадяни. По-суті, надаючи нам допомогу, влада США, Канади, Польщі, Франції, будь-яких інших країн потребує згоди всередині своєї нації щодо того. З огляду ж на те, що все те смертоносне залізяччя ще й коштує неймовірно дорого - грубі мільйони, а то й мільярди (більше мільярда доларів коштує один лише комплекс Patriot) - маємо розуміти, що то далеко не простий процес, навіть коли нинішня адміністрація Сполучених Штатів чи уряд тої чи іншої країни Евроспілки ставляться до того цілком прихильно.

Чи бачимо тут зрушення? Авжеж. Вони гігантські: від ледь не щоденних, на початку вторгнення, запевнень дядька Джо та очільника НАТО про жодне невтручання у війну (чим, на жаль, надихали агресора), від німецьких шоломів, передаваних на кордоні з Польшею, від нірибанім'ясного концепту "непоразки" України, до твердої позиції адміністрації президента Байдена та Евроспілки, що неспровокована агресія Московії має завершитися перемогою нашої держави.

Нині ж пан Столтенберг прямо і недвозначно заявляє, що країни НАТО в жодному разі не полишать Україну наодинці з ворогом, наголошує притому на необхідності розширення країнами Евроспілки поставок зброї та боєприпасів для українського війська, забезпечення його всім необхідним аж до самої перемоги.

В процесі цих вражаючих метаморфоз не можна не відзначити неоціненну роль Об'єднаного Королівства Великої Британії та Північної Ірландії, його народу, його парламенту. Так, на самому початку повномасштабного вторгнення, для нас була украй важливою збройна допомога, надана урядом Її Величності. Проте, чи не більш значущим був квітневий приїзд до нещодавно звільненого з облоги Київа тодішнього прем'єра Бориса Джонсона. Той його візит розтопив злежалі сніги недовіри Заходу до усталеного образу багатовекторної, зав'язаної на Московію України, розвіяв його невір'я у нашу рішимість і здатність протистояти нападникові, зрушив лід застарілих страхів перед непередбачуваним Кремлем, нагадав світові про честь і гідність. Дякуємо, пане Борисе!

А все ж, попри всю значущість західної підтримки, найважливішим чинником відбиття ворожої навали, звичайно ж, було й залишається наше військо, наша власна налаштованість на перемогу, наше прагнення за всяку ціну відстояти свій Край, повернути загарбані ворогом території. Дуже показово, притому, що згідно найостанніших досліджень соціологів, за повернення всіх без винятку окупованих територій стоїть абсолютна більшість українців. Зріз по трьох групах населення - україномовних, україно/московомовних, московомовних - дає тут 98%, 96% та 76%. І це, незважаючи на регулярні ракетні удари по наших містах, по їхній енергетичній інфраструктурі, чим Московія намагається зламати наш дух, нашу волю до перемоги. Але перемога буде. Рано чи пізно. Рано чи пізно, Московії доведеться дорого заплатити за свій сентимент до великодержавності, за непереборне прагнення диктувати світові свою волю, за намагання вивищитися, втоптуючи у бруд сусідні народи.

Повертаючись насамкінець до початку цієї статті, хотів би ще і ще раз звернути увагу мого читача на украй дражливу для мене інфантильність отого: "якби нам вчасно надали необхідну зброю". "Якби ж то суспільство вчасно дорослішало, розкліпувалося та брало на себе відповідальність за власну долю", скажу я, "тоді б не залежали нині так прикро від чиєїсь ласки, тоді б і лихому сусідові нашому не так просто було б зважитися на війну проти нас." Натомість, ми майже чверть століття заглядали у рота нашим злодійкуватим козоводам, які, слідуючи у фарватері Московії, силувалися перетворити на мафійну вотчину і нашу країну. Ми мовчки дибали за прохідні вирізуваних фабрик та заводів, байдуже спостерігали, як нищили унікальні підприємства, цілі галузі: ракето-, літако-, суднобудування, як підтинали науку, як упродовж десятиліть зводили нанівець військо, згортаючи діяльність оборонних підприємств, бездумно ліквідовуючи знані далеко за межами Краю військові училища, за безцінь збуваючи зброю, боєзапас другого за потужністю військового потенціалу Европи. Ба, навіть коли війна прийшла в наш дім, коли вже був загарбаний Крим і Донбас, дуже багато хто і далі продовжував більше дослухатися до суперпатріотичної риторики нашої крученої "еліти", аніж приглядатися до її реальних справ у підготовці відбиття відстроченого повномасштабного вторгнення, замість якнайскоршого налагодження випуску патронів та снарядів, продовжував гратися у вишивані марші, бездумно покладатися на пусті обіцянки деокупації Криму засобами міжнародної дипломатії замість практичних кроків зі згуртування світової спільноти. А її чи й можна було згуртувати, не визнаючи, на догоду Москві, війни війною, холуйськи гендлюючи з владою "нового суб'єкта хведерації", попередньо догідливо проголосивши щойноокупований півострів вільною економічною зоною.

Це я до того, панове, що порятунок потопаючого, найперше, справа його власних рук. Роками наголошував на тому, що поміч може прийти лише коли самі будемо боротися за себе. Тож нині, коли нація згуртувалася, коли кожне гаряче серце докладається чим лише може, аби якнайшвидше виперти ворога за межі Краю, не маю ані найменшого сумніву у нашій перемозі.

Та чи все робимо для того? Звідси, з-за Перекопу, не все видно, але хотілося б сподіватися, що так. Хотілося б сподіватися, що навіть опинившись без потужної підтримки, сам-на-сам з нашими вороженьками - чи то через зміну електоральних настроїв за океаном, чи через тайвані, чи через чиїсь страхи перед ядерним шантажем - ми мали б змогу не лише встояти, а й добитися свого. Чи те є можливим? Так, якщо розраховувати не на одного дядька Джо, але, щораз, то все більше на власні сили. А для того треба якомога швидше нарощувати випуск власних боєприпасів, розширювати їх номенклатуру. Для того треба не лише жити сподіванками на ATACAMS(и), а робити все можливе для налагодження поточного виробництва власних ракет з подібною чи й більшою далекобійністю. Для того треба не лише покладатися на Bayraktar(и) чи сподіватися на появу Reaper(ів), але доводити до їх рівня свої власні Соколи. Втім, майже не маю сумніву, що все те і ще багато чого іншого вже в процесі, і то вже довший час.

І вже зовсім наостанок, далеко не останнє: перебуваючи в центрі уваги чи не всього світу, маємо бути бездоганними, принаймні, робити все, аби не лише виглядати, а й бути такими. Адже від сприйняття нас, від ставлення до нас демократичного світу залежить і його допомога, і европерспективи, і реальність шансів на вступ до Північноатлантичної спілки. Останнє є життєво важливим, оскільки без вступу до неї, навіть вийшовши на кордони 1991 року, будемо й далі під загрозою потенційних, а чи й поточних ударів Московії. Відтак, маємо прибрати всі перепони на шляху вступу до НАТО та інтеграції до Евроспілки - від картелю безчесних суддів (уважно слідкуймо, як суддівська спільнота обиратиме 11 січня своїх представників до ВРП), до недоторканого кодла татарових усіх рівнів. Не втратьмо наш шанс зробити свій Край безпечним та процвітаючим, а себе захищеними та щасливими в нім.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #1 за 06.01.2023 > Тема "Бути чи не бути?"