Версiя для друку Обговорити в форумi

"На крихких кістках недоношених демократій може вирости, хіба що, тиранія"

В.Б. (КС № 114, 2003 р.)

Нещодавно, в своєму інтерв'ю Роксані Руно, відомий військовий експерт, полковник запасу Роман Світан укотре заявив про те, що українське військо може ще до Нового року вийти на межу з Кримом - в районі Арабатської Стрілки, Чонгара чи Перекопа. Можна по різному ставитися до такого пророцтва - як до обгрунтованої думки фахівця, як до відвернення уваги від запланованого реального напрямку головного удару ЗСУ, чи як до спроби вселити надію, таку потрібну і війську, і тим, хто чекає на нього. В будь-якому разі, вже мало в кого залишається хоч якийсь сумнів щодо того, що рано чи пізно, а українське військо таки стане на порозі Криму. Чи на тому й зупиниться - ото питання! Бо ж щоясніше кремлівські відчувають, що глухий кут стає дедалі вужчим - он вже й по всьому перешийку гарячково риють траншеї! - то активніше вони задіюють свою легальну, а тепер вже й законсервовану досі агентуру впливу, своїх відвертих і законспірованих прибічників та симпатиків по всьому світу. Чи не тому винуватцем ескалації цієї війни, за версією певних авторів шановної донедавна Нью Йорк Таймз, стає не Московія, яка свідомо, цілеспрямовано і систематично, вже більше місяця, нищить життєзабезпечуючу інфраструктуру Краю, руйнуючи на порозі зими, зокрема, його енергосистему, а Україна, яка - бачте! - мала нахабство вдарити по летовищах-місцях базування стратегічних ракетоносців - інструменту масованих ракетних атак? Чи не тому трампісти прямо погрожують зробити все залежне від них, "аби Україна не отримала жодного цента"? Чи не тому хор записних "миротворців" - отих, що спромоглися лише на висловлення глибоких занепокоєнь в часі, коли московити продиралися до передмість Київа, чи коли зелені марсіяни загарбували мій півострів, - тепер все голосніше наполягає на потребі перемовин? Перемовин про що, пани мої дрібнесенькі? Про те, щоб Україна поступилася загарбаними в неї територіями? А нічого, що такий прецедент об'єктивно руйнує систему міжнародного права? Адже після цього будь-яка країна, окрім, хіба, найпотужніших, не матиме жодних гарантій того, що назавтра не відхапають і частину її земель. Може ми забули, що територіальні кордони країн є невід'ємною складовою міжнародного права?

Отож, відновлення територіальної цілісності, без будь-яких виключень, має бути принциповим не лише для України, але й для всього демократичного світу.

Тим не менш, "перемовна" тема не вщухає. Не вщухає, попри те, що і Велика Британія, і США, і НАТО, в цілому, дали ясно зрозуміти, що вирішувати про ведення чи неведення перемовин в такій ситуації вправі лише сама Україна, її влада, її народ. На щастя, народ і влада тут наразі єдині, вважаючи, що повернення усіх українських земель у їх міжнародно визнаних межах 1991 року не має альтернативи.

Проте, так було не завжди. За попереднього президента тема повернення Криму, попри красиві, але, по суті, анемічні лозунги, de facto, поступово зводилася нанівець, уможливлюючи тим самим все глибше вростання півострова в замулене дно нерідної "гавані". За такої "хенеральної лінії" ні вітчизняна дипломатія, ні величезні зусилля лідерів кримців не мали шансів. Лозунги залишалися лозунгами і навіть дана зопалу обіцянка "гаранта" винести на розгляд ВР питання про кримську національно-територіальну автономію, на превелике розчарування кримців, доволі скоро розвіялася, мов вранішній туман. Власне, річ була навіть не в тому питанні, хоча для кримців воно, певно ж, було і залишається принциповим. Річ була у відсутності волі не на словах, а на ділі повертати втрачене.

З приходом нової команди питання півострова повернулося у повістку денну вітчизняної політики. Так, Кримська Платформа стала багатообіцяючим проектом з далекосяжними перспективами, який, з одного боку, задекларував рішимість української влади до відновлення територіальної цілісності без жодних виключень, чим оживив пригаслу було надію в серцях кримських громадян України, а з іншого, став одним з лютих подразників для кремлівських, одним з чинників, який, треба гадати, немалою мірою прискорив рішення про повномасштабне вторгнення.

Чи треба казати, що після розв'язання Московією повномасштабної війни, зі всіма її жахіттями, тисячами смертей і страшними руйнуваннями, після нахабної заяви Кремля про анексії нових територій, для України немає іншого шляху, як повертати всю свою землю, не лишаючи ворогові ані п'яді.

Щоправда, з тим не так все просто. Так, лише набагато пізніше широкому загалу стало відомо, що шокуючі для українців Криму пропозиції, з якими українська делегація вийшла на істанбульський раунд перемовин, за умовами яких півострів ще на 15 років залишався б у тіні двоголового орла, були продиктовані відчайдушною ситуацією, коли військо практично вичерпало свій боєзапас і критично потребувало паузи для його поновлення.

В цьому сенсі, Україна й досі величезною мірою залежить від регулярності постачання озброєнь та боєкомплекту до них, від їхньої номенклатури, від економічної та фінансової допомоги, від ефективної дипломатичної підтримки країн-партнерів. Тим не менш, попри величезну вдячність за всю ту підпору, у протистоянні ядерній державі, одній з найчисленніших армій, багаторазово переважаючій озброєннями і боєзапасом, гостро потребуємо більшого: більшого числа гармат і боєзапасу до них, більше бронеавтомобілів, а ще, важких танків, далекобійних ракет, сучасної авіації, потребуємо ще більше ефективних комплексів ППО та ПРО, аби прикрити небо над нашими містами. За відсутності всього того платимо наразі криваву ціну, а звільнення окупованих територій відтерміновується на вельми невизначений строк.

Як не згадати тут зданий "братній" Московії Чорноморський флот з місцями його базування, здані їй же літаки стратегічної аваіації, крилаті ракети Х-55, що, серед інших, падають, певно, тепер на наші голови, як не згадати різані на металобрухт бойові гелікоптери, які так придалися б нині, розпродувану направо й наліво бронетехніку, систематично висаджувані в повітря арсенали, як не згадати занехаяне, десятиліттями не фінансоване, понищене корабле-, ракетобудування! Та хіба ж лише воно…

Може б хоча ця страшна війна, що почалася з безславної здачі загарбникові Криму - а до чогось подібного, попри числені попередження, зокрема і на сторінках КС, немов сліпці правилися упродовж десятиліть - приведе нас до розуміння того, що в деяких базових речах маємо покладатися виключно на себе, відстоювати найперше свій національний інтерес. І це не лише про стосунки з сусідами. Найперше - про важливість реальної демократії у своїй власній країні, де влада не має жодних шансів перетворитися на мафію, тим паче, на тиранію, занехаяти країну, перетворити її на легку здобич для першого-ліпшого хижака.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #49 за 09.12.2022 > Тема "Крим - наш дім"