Версiя для друку Обговорити в форумi

Всяке суспільство неоднорідне. У всякому суспільстві є еліта - світлі голови, здатні на адекватне осмислення свого місця в світі і свого шляху, страта, що уособлює собою його креативні сили, його розум, совість і гідність, є більшість, яка високими матеріями зазвичай не цікавиться і, здебільшого, мало переймається подібним, зводячи свої інтереси до речей простих, практичних, і є виродки, такий собі темний бік суспільства, де замість креативу чорна заздрість, а замість любові чи, бодай, толерантності, люта ненависть та немотивована жорстокість до всякого, хто не схожий на них.

Не аналізуючи тут причини, зазначу лише, що суспільство, яке допускає/приводить до влади виродків, трактуючи їх як еліту, навдивовиж швидко підпадає під їхній вплив, драматично змінюючись, найперше, в моральній своїй сутності. Прикладів тут можна навести немало. Одним з найпоказовіших досі був приклад деградації німецького суспільства за часів Третього райху, коли нація, що породила високолобих філософів та гуманістів, до яких дослухався весь світ, за кілька лічених років стала уособленням людиноненависництва, терору, масових убивств та геноциду.

Щось подібне відбувається і з Московією. Щоправда, процес деградації, процес знегуманення тамтешнього суспільства тут значно розтягнутий у часі. Адже початок йому було покладено ще більшовиками. "Заслуга" сьогоднішніх виродків лише в тому, що вони ескалували, пришвидшили його плин.

Дуже прикметно, притому, що у випадку як тодішньої Німеччини, так і теперішньої Московії, суспільство ловлено на голу блешню ефемерної вищості та обраності, без жодних згадок про ціну, яку доведеться платити за примарні амбіції.

Кожен народ, поза всяким сумнівом, особливий, але вже у двадцятому сторіччі більшість націй доросли до розуміння того, що для власного утвердження зовсім не обов'язково наступати на горло іншим.

Але це, як бачимо, не про Московію. Скориставшись тим, що живих свідків жахіть Великої війни майже не лишилося, що сприйняття її повоєнними поколіннями надто туманні, аби викликати сьогодні скільки небудь глибокі емоції, а покоління Warcraft(у), Морського бою чи Танчиків сприймає війну не більше як захоплюючу гру, де в тебе купа запасних життів і можливість будь-якої миті натиснути на клавішу "pause" чи "escape", кадебістський режим, спершу спроквола, а далі все впевненіше взявся за реалізацію своїх імперських амбіцій. Чи треба казати, що єдність суспільства за таких далекосяжних планів була абсолютно необхідною! І ту єдність кували - довго і терпляче. І задіяне для того було, здається, все можливе - від позірно невинних, а насправді відверто ксенофобських жартів легіону карлуватих задорнових, де всі, окрім московитів, виставлялися ідіотами, до спроквола навіюваної ностальгії за втраченою імперською/совєцькою величчю і підкупу найширших верств суспільства, яке за нікчемні, насправді, "ніштяки", по-суті, передало країну у практично необмежене жодними строками, притому, безконтрольне управління кадебістському клану. Далі - більше. Випрямлення звивин московійськими нащадками доктора Геббельса було поставлено на потік з таким розмахом, що навіть вдершись на територію моєї країни - суверенної европейської держави, накладаючи тисячами і тисячами життів, московити все ще свято переконані, що захищають тут своє "атєчєства", адже на тій єдиній звивині намертво вкарбовано: "у моей страны нет границ - у нее есть только горизонт!" Сьогодні, щоправда, трохи зблякли деякі первісно заявлені імперативи цього походу за незагубленим, аж виявилося, що кляті "бандери" значно ефективніше демілітаризують "другу армію світу", аніж вона їх, а про денацифікацію незручно і згадувати після "подвигів" "богообраного" воїнства в Бучі і Гостомелі, в Ірпені і Лебедині, в Маріуполі і десятках інших містечок і сіл, які не знали нічого подібного від часів гітлерівської навали. Не сприяють якось світлому образу денацифікаторів і заклики топити малих бандерівців у Тисині чи палити їх, зігнавши у хати. Сумна і страшна картина того, до чого може скотитися суспільство, втративши моральні орієнтири, самоповагу і відповідальність!

Чи є тут якась надія? Певно, що є. Сьогодні вона, найперше, у витверезвлюючому поступі нашого війська, що залізною мітлою вимітає зайд з української землі. Ефективність того поступу, до слова, дуже показово засвідчило позавчорашнє костюмоване дійство з відданням наказу на відведення московійського війська з Правобережжя Дніпра. Цього разу його навіть не пробували видавати за "жест доброї волі".

Не менш ефективно прочищає зазомбовані мізки і принципова позиція Заходу та переважної частини світової спільноти. І тут навіть не перспективи опинитися в ролі хворого лепрою на саміті Великої двадцятки. Сьогодні від Московії відвернулися навіть ті, на чию підтримку вона покладалася беззастережно. Різке несприйняття Китаєм натяків на можливість застосування ядерної зброї, заперечення офіційного Тегерану щодо можливих поставок крилатих ракет - режим щодалі, то все гостріше відчуває крижані стиски ізоляції. І це тоді, коли власні арсенали відчутно спустошені, а молох війни щоденно вимагає нові й нові тонни смертоносного залізяччя.

Тимчасом, поставки озброєнь і боєприпасів до нього для українського війська не припиняються і не зупиняться за будь-яких розкладів на Капітолійському пагорбі, триватимуть, натомість, доти, доки українське військо матиме в них потребу. Про те прямо й недвозначно заявив не лише голова Об'єднаного комітету начальників штабів генерал Марк Міллі, але й украй обережний в таких питаннях радник президента Джейк Селиван. Попри всі наші скарги на недостатність та обмежений асортимент всього того, все ж маємо чим бити ворога.

Принагідно, хотів би ще й ще раз наголосити на тому, що, попри всі зрозумілі складнощі, пов'язані з війною, маємо і самі виробляти озброєння та боєприпаси, розробляти власні проекти, вдосконалювати вже існуючі зразки. Дуже хотілося б сподіватися на те, що процес цей вже йде повним ходом, бо ж залежати повністю від партнерів, хай якими б надійними вони не були, там, де йдеться про безпеку Краю, щонайменше, недалекоглядно.

Тим, хто сумнівається, чи можливе таке в часі війни, я дозволю собі нагадати, що Велика Британія під німецькими бомбами зуміла збудувати вражаючу кількість бойових літаків, продовжувала будувати бойові кораблі, а бита з усіх боків Німеччина не лише продовжувала вдосконалювати свої Fau, працювати над створенням реактивного винищувача та ядерної зброї, але й спромоглася у найтяжчі місяці війни вийти на пік виробництва бойових підводних човнів. Так, за неповний рік - з червня 1944 року по квітень 1945 року - на корабельнях Німеччини (Данциг, Вісмар, Гамбург) було закладено і побудовано 119 135-метрових підводних човнів типу U XXI водомісткістю 1820 тонн кожен - човнів революційних, аналогів яким не було в жодному флоті світу. Цілий флот за якихось 333 дні, панове! І то в повній ізоляції, під нищівними бомбовими ударами.

Я тут не про маринарку, хоча й вона надзвичайно важлива, як ми вже мали нагоду переконатися. Але ж могли б поставити на потік випуск, бодай, таких потрібних війську дронів, могли б, маючи величезний досвід у галузі ракетобудування, налагодити виробництво власних крилатих ракет, потрібного засягу

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #45 за 11.11.2022 > Тема "Бути чи не бути?"