Версiя для друку Обговорити в форумi

10 листопада, згідно українській версії Вікіпедії, має відзначатися 135 річниця від народження видатного діяча Дієвої армії УНР, генерала хорунжого Віктора Максимовича Куща. Але 10 листопада 2018 року на державному рівні в Україні відзначалася пам’ятна дата – 140 років з дня народження генерала Куща згідно Постанови Верховної Ради України від 08.02.2018 р. № 2287-VIII «Про відзначення пам’ятних дат і ювілеїв у 2018 році». Тож, скоріше за все, Віктор Максимович народився в 1878 році, але, ще одне «але». 10 листопада – це дата за старим літочисленням. Тоді виходить, що Віктор Максимович народився 22 листопада 1887 року. І ще одне уточнення потребує місце його народження, бо існує дві версії: Сімферополь та Запоріжжя (тоді Олександрівськ Катеринославської губернії). Можливо, до цієї плутанини причетний сам генерал, який приховав відомості про себе, щоб убезпечити родичів від переслідувань каральними органами більшовиків? Єдине відомо про родину, що майбутній генерал походив з дворянської родини.

 Але неспростовним фактом є те, що Віктор Кущ закінчив Олександрівське міське трикласне училище з 6-річним курсом навчання. У той час, коли хлопчику треба було розпочинати навчання, в повітовому містечку Олександрівську ще не було чоловічої гімназії. А юнаки, які закінчували подібні училища, мали право продовжити навчання у військових юнкерських училищах, або в учительських семінаріях. Після закінчення училища Віктор Кущ в липні 1900 року добровільно поступає на військову службу «вольноопрєдєляющимся» 2 розряду до 15 стрілецького полку 4-ї стрілецької бригади, які дислокувалися в Одесі. Наступного року фельдфебель Віктор Кущ зарахований до Одеського юнкерського піхотного училища, яке закінчив влітку 1904 року. В цьому училищі разом з ним навчалися майбутні старшини української армії Микола Капустянський, Андрій Новичевськи та Валентин Соллогуб.

 Навчання в училищі тоді тривало три роки. На першому курсі юнкери переважно опановували загальні дисципліни: словесність, літературу, математику, історію, географію, дві іноземні мови, співи та танці, а в 1901-у обов’язковим предметом стала ще й їзда на велосипеді. Слід зауважити, що словесність та літературу в училищі викладав Петро Катаєв, батько відомих письменників Валентина Катаєва та Євгена Петрова. Тож недарма Віктор Максимович володів і літературним талантом, майже двадцять років керував виданням журналу «Табор».

 Історію юнкерам викладав відомий одеський дослідник минувшини, один із засновників місцевої «Громади» Леонід Смоленський. За свідченням одного з колишніх юнкерів, відомого етнографа з Бердянська Василя Кравченка, «години лекцій Смоленського в молодшому класі — то було велике свято не тільки для всіх старших класів, а й для офіцерів, викладовців і, навіть, їхніх родин. Як тільки, наприклад, пролунала чутка, що буде лекція на тему «Класова боротьба в Римі», то всі інші заняття припинялись — слухачі лавою вливались до головної авдиторії. Публіка заповнювала не лише парти, а розташовувалась на вікнах, на підлозі — де хто міг. На сходах же викладацької катедри примощувався сам начальник школи».

 Після закінчення училища підпоручник Віктор Кущ повернувся для подальшого проходження служби в свій 15 стрілецький полк й одразу був зарахований до складу сформованої з 4-ї бригади за штатом військового часу дивізії та потрапив у Маньчжурію, де брав участь в російсько-японській війні. За бойові відзнаки підпоручник В.М. Кущ був нагороджений орденом Святої Анни 4-го ступеня з написом «За хоробрість».

 Після повернення з війни до Одеси продовжував службу в полку молодшим офіцером. В листопаді 1907 року підвищений до військового звання поручника. Через два роки поступив на навчання до академії Генерального штабу в Санкт-Петербурзі, яку закінчив в 1912 році за 1-м розрядом (одночасно з ним академію закінчили майбутні українські генерали Микола Капустянський та Володимир Сальський). В листопаді 1911 року отримав військове звання штабс-капітан.

 Після випуску з академії зарахований до Генерального штабу і, наказом по Генеральному штабу, з травня 1913 року відряджений на 1 рік до 60-го піхотного Замостського полку в Одесу для проходження цензового командування ротою. На цій посаді Віктор Максимович зустрів початок Першої світової війни.

 В листопаді 1914 року було присвоєно звання капітана Генерального штабу та призначення старшого ад'ютанта штабу Очаківської фортеці; 19 травня 1915 року призначений старшим ад'ютантом штабу 3-ї дивізії Державного ополчення. В серпні 1915 - старший ад'ютант штабу 104-ї піхотної дивізії. В березні 1916 - штаб-офіцер для доручень при штабі 4-го Сибірського армійського корпусу. В березні 1917 – призначений виконуючим обов’язки начальника штабу 161-ї піхотної дивізії, а з 14 серпня 1917 - виконуючим обов’язки начальника штабу 121-ї піхотної дивізії. В липні 1917 був контужений та отримав отруєння газами. За бойові заслуги в роки війни нагороджений орденами: Св. Анни 3-го ст., Св. Станіслава 2-го ст. з мечами та Св. Анни 2-го ст. з мечами.

 Після лікування та відпочинку влітку 1918 року вступив до війська Української Держави, призначений спочатку начальником відділу 1-го квартирмейстерства Генерального штабу, в серпні отримав призначення начальника оперативного відділу штабу Волинського корпусу, а з 13 листопада – начальник штабу кадрованої 13-ї піхотної дивізії. В січні 1919 року став начальником організаційного відділу Головного управління Генерального штабу армії УНР, пізніше - начальник розвідки розвідувального відділу штабу армії УНР, начальник штабів 1-го корпусу, потім Запорізької групи військ діючої армії УНР; полковник. Від початку грудня 1919 до березня 1920 року був інтернований польською владою. З 19 березня 1920 року служив у Генеральному штабі Дієвої армії УНР, яка воювала з Червоною армією разом з Військом Польськом. В жовтні 1920 року присвоєно звання генерал-хорунжого та призначено начальником мобілізаційного відділу Генерального штабу Армії УНР. В 1921—1924 роках перебував у таборах інтернованих українських частин у Тарнові й Каліші (Польща).

 1923 року в Каліші налагодив видання журналу «Табор», був його редактором до 1939 року. В 1924 році був одним з засновників української станиці в Каліші, був членом і головою її управи. Від 1927 року Віктор Кущ – начальник Генштабу при Військовому міністерстві УНР в екзилі. Співорганізатор (1925) Укаїнського військово-історичного товариства. Делегат 2-го з'їзду української політичної еміграції в Польщі (1928), член правління Українського центрального комітету. Співорганізатор Українського воєнно-історичного товариства в Польщі. Автор багатьох публікацій з історії Визвольних змагань і перекладів праць військових фахівців Франції, Великої Британії та Німеччини. Помер Віктор Максимович 21 листопада 1942 року в Варшаві, похований у православній частині міського цвинтаря «Воля». Наприкінці 1930-х років Віктор Максимович нагороджений Хрестом Симона Петлюри.

 На жаль, пам’ять про українського генерала на Батьківщині ніяк не вшанована. Запоріжці зверталися до міської влади ще в 2018 році, щоб перейменувати одну з вулиць міста, але влада їх заклики не почула. Зараз в Одесі пожвавився процес деколонізації, прізвище не лише генерала Куща заслуговує того, щоб ним назвати вулицю чи якийсь заклад, або встановити пам’ятну дошку на будівлі, де колись було Одеське юнкерське училище, а й багатьох військових, які боролися з нашим ворогом за незалежну Україну як сто років тому, так і сьогодні виборюють право на існування як держави, так і українського народу.

 Слава Героям!

 Василь Вельможко, член Національної спілки краєзнавців України

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #45 за 11.11.2022 > Тема "Українці мої..."