Версiя для друку Обговорити в форумi

 Доля художника Михайла Бойчука – яскраве підтвердження того, як тоталітарна система нищила цвіт української нації, робила все для того, аби національна культура опинилася на узбіччі цивілізації. Тож погортаймо біографічні сторінки, аби більше дізнатися про долю маляра–монументаліста, засновника самобутньої школи українського мистецтва «бойчукізм».

Михайло Бойчук народився 30 жовтня 1882 року в селі Романівка Теребовлянського повіту, що тоді перебувало в складі Королівства Галичини. Його батько працював рільником, підписував свої листи або Лев, або Левонтій. Мати - Ганна Андріївна була простою селянкою, яка рано пішла з життя. На руках в батька залишилися діти: Михайло, Іван, Дмитро, Марія, Тимко, Катерина, Юля. У другому шлюбі народилося ще двоє дітей. Зрозуміло, що батько такої великої родини більше турбувався про хліб насущний, тож малярські здібності Михайла розгледів сільський вчитель. Гра долі: про малярські здібності хлопця вперше заговорив сільський вчитель, небайдужа людина. Бо розмова з батьком Левонтієм не складалася: той не розумів, навіщо відпускати на навчання дорослого сина? Селянська арифметика була проста: десять гектарів землі потребували робочих рук.

 Вчителеві справді вдалося зробити неможливе, аби Михайло зміг навчатися в малярській школі у Львові. Художник Юліян Панькевич зумів прищепити Михайлові Бойчуку любов до іконопису та книжкової мініатюри. Особливо його захопили витоки українського християнського мистецтва. Юліян Панькевич справді відіграв неабияку роль у формуванні особистості майбутнього митця. Зрештою, вчитель мав свій неповторний «почерк» і був відкритим до всього нового. Адже не кожен тогочасний художник наважився «українізувати» усталені шаблони іконопису, зображуючи Богородицю та Ісуса у вишиванках. Натхненний і підтримуваний Юліяном Панькевичем, Михайло Бойчук отримав блискучу європейську освіту у Школі красних мистецтв Кракова. Доля справді була прихильна до майбутнього художника, адже на допомогу йому прийшов відомий меценат, митрополит Андрей Шептицький. Зрозуміло, якби не його фінансова підтримка, про навчання годі було навіть мріяти. А далі – блискучий злет і перші вагомі здобутки. Михайло Бойчук організовує виставки у Львові і Кракові, отримуючи схвальні відгуки в пресі.

 «Переїжджає в Париж і ще активніше продовжує працю на ниві мистецтва. Там отримує визнання видатних майстрів пензля тогочасної Франції за новий напрямок у мистецтві – монументалізм. Бере активну участь у постійних виставках, які сам організовує; досягає високої майстерності у царині мистецтва», - пише автор книжки «З плеяди великих» про братів-художників Михайла і Тимофія Бойчуків Антін Субчак. Паризький період ознаменувався визначними здобутками. Париж – мистецька столиця – дарував безліч можливостей. Михайло Бойчук вивчає творчість Сезанна, Ренуара, знайомиться з Пікассо.

 Знайомство з роботами майстрів пензля остаточно переконало Михайла Бойчука шукати свій неповторний творчий шлях. Водночас Бойчука не захоплюють індивідуалістські, роз’єднані, формальні пошуки. Саме в Парижі у нього виникла думка “зробити мистецтво добром, надбанням народних мас». Михайло Бойчук замислюється над вагою колективності в мистецтві, висуває ідею колективної творчості. До своїх послідовників, а потім і учнів Михайло Бойчук звертався: «Не бійтеся втратити свою індивідуальність. Хто краще працює, до того приглядайтеся. Не треба боятися запозичувати у іншого, треба намагатися зробити краще. Індивідуальність сама виявиться, коли майстер визріє».

 Під керівництвом Бойчука утворилася група так званих «бойчукістів»: Микола Касперович, Софія Бодуен-де-Куртене, Софія Налепинська. Усі вони свідомо пішли на авторське самозречення, працюючи колективно. Вивчаючи в Парижі історію мистецтв, художники невдовзі прийшли до орієнтації на мистецтво Візантії й Київської Русі, вбачаючи у ньому вершинні явища художньої творчості. Саме на таких засадах Михайло Бойчук прагнув розпочати відродження нового українського мистецтва. Саме у паризькому «Салоні незалежних» «бойчукісти» почали виставляти свої роботи під спільним гаслом «Відродження візантійського мистецтва». У 1909 році Бойчук засновує тут майстерню неовізантійського мистецтва, яка стала початком його творчої школи. Крім того, у Парижі Михайло Бойчук одружився зі своєю ученицею Софією Нелепинською. Народилася Софія 30 липня 1884 року у місті Лодзь. Батько її був поляком, мати мала французьке походження. Мистецьку освіту здобула в художній школі Ціонглінського в Петербурзі. У 1908 році продовжила навчання у Мюнхенській художній школі. За рік виїхала до Парижа, удосконалюючи свої знання в Академії Рансона.

 Повернувшись в Україну у вересні 1910 року, Михайло Бойчук починає працювати у заснованому митрополитом Шептицьким Національному музеї та незабаром одержав перші замовлення. Майстер реставрував ікони в Національному музеї у Львові, розписав церкву монахинь василіянок у селі Словіта (нині Золочівського району Львівської області), намалював картину «Покрова Богородиці». Під час Першої світової війни Бойчука разом з його молодшим братом Тимком як австрійських підданих росіяни заслали в Арзамас, де митці голодували та ледь вижили. Лише через кілька років Бойчукам вдалося повернутися до Києва, де Михайло розпочав активну роботу у створеній за його активної участі Академії мистецтв. Серед перших учнів Михайла Бойчука були Василь Седляр, Оксана Павленко, Іван Падалка, Марія Трубецька, які склали ядро нової групи неовізантістів.

 Викладацька манера Бойчука була доволі своєрідною - його майстерню жартома називали сектою, тому що студенти разом з професором увесь час присвячували навчанню і роботі. Учні казали, що Бойчук скупий на похвалу, проте дуже чутливо ставиться до аналізу і вивчення художньої спадщини. Усвідомлюючи своє новаторство, професор звертався до студентів: «Починаючи нову епоху в мистецтві, в пошуках шляхів ми не повинні зупинятися на одному, ми повинні в художній спадщині всіх віків і народів відшукати досконалі твори, прочитати, проаналізувати їх – подібно до музиканта, який програє музичні твори минулих часів». Бойчукістів об’єднала спільна творчість – на зразок тієї, що практикувалася в епоху Середньовіччя. Бойчук закликав не копіювати у своїй творчості натуру, а представляти синтезовані форми. Художник радив: варто уникати непотрібних деталей, випадкових ракурсів. Бойчукісти прагнули вічного, глибинного, уникали поверховості. Коли Михайло Бойчук, до прикладу, зображував жінку, вона нагадувала певний символ. Простота, схематизація і велич – ключові слова для характеристики робіт українських монументалістів на чолі з Бойчуком.

 «Тяжкою дорогою я дійшов до свідомості і розуміння, чим є велика декорація монументальна, в чому міститься штука оздоблення Дому Божого... як приглянувся багатим формам штуки візантійської в церквах і палатах Венеції та й в других міст північної Італії. Се мене навело на ту дорогу, по якій я ступаю», - зізнавався митець. Дивовижно, але бойчукісти зі своїми поглядами на мистецтво тривалий час співіснували з соціалістичним реалізмом. Ще у 1923 році офіційна пропаганда писала про бойчукістів як про «конструктивну течію у новому пролетарському мистецтві». У всіх справах їм допомагав нарком освіти УРСР Микола Скрипник, майбутня жертва сталінських репресій. А от Михайлові Бойчуку тривалий час вдавалося уникнути карального меча. Митець навіть читав курси в Інституті пролетарського мистецтва в Ленінграді. Все ж таки бойчукістам довелося піти на деякі кроки, аби продемонструвати свою лояльність владі. Наприкінці 1925 року бойчукісти повним складом вступили до Асоціації революційного мистецтва України (АРМУ). Вони багато працювали, створивши фрески в київському Кооперативному інституті, в санаторії під Одесою, у фойє Червонозаводського театру в Харкові.

 Утім, навіть ставши частиною офіційного мистецтва, бойчукісти не забули про національний елемент у своїх творах, тож не дивно, що їм цього не подарували. Починаючи з 1929 року бойчукісти стали об’єктом нещадної критики. Радянська преса звинувачувала художників у тому, що вони віддаляли українське мистецтво від мистецтва братніх радянських народів. Наклепи проти своїх земляків писали українські інтелігенти – і в цьому полягав феномен трагічної доби. Саме тоді з’явилася більшовицька формула: формалізм-націоналізм-симпатія до куркульства-тероризм-фашизм.

 І все ж на тлі тогочасної трагічної доби митець Михайло Бойчук наважився на зміни в особистому житті. Після двох десятиліть подружнього життя Михайло і Софія розлучилися. Причиною стало зустріч Бойчука з художницею Аллою Гербурт, дружиною поета Майкла Йогансена. Молодша на 21 рік Алла була жінкою нової генерації, сміливою і вільною у вчинках. Інтелектуалка, вона дала пояснення розгорнутої антибойчуківської кампанії.

 «У стилі Бойчука немає соціалістичного реалізму, встановленого партією художникам, отже він іде проти неї», - писала Алла Гербурт в листі до своєї знайомої. Нова дружина Бойчука озвучила йому безжальну правду: якщо художник йде проти соціалістичного реалізму, радянська влада цього не подарує. Формальним приводом для цього стало те, що Михайло Бойчук був у минулому офіцером австрійської армії, тож каральні органи обвинувачували його у приналежності до націонал-фашистської організації. Оскільки у середині 1920-х років митець часто бував за кордоном, це лише підсилило недовіру до нього. Трагічний фінал наближався. 13 липня 1937 року Михайла Бойчука, Івана Падалку, Василя Седляра, Івана Липківського, Івана Орла-Орленка розстріляли. Не менш трагічною була і доля колишньої дружини Бойчука Софії Нелепинської. Коли 12 червня 1937 року удома по вулиці Комуністичній, 12 (тепер – Банкова) її, польську аристократку, заарештували за звинуваченням в участі в «антирадянській націоналістичній терористичній організації» і шпигунстві на користь іноземної розвідки, вона трималася напрочуд мужньо. На допитах на запитання, навіщо вона так прагнула потрапити до Парижа, художниця відповідала: «Ну, як же, там Лувр!» Від покарання не врятувало навіть те, що художниця була розлученою. У 1937 році за справою Михайла Бойчука її засудили до смертної кари і розстріляли. Лише через 20 років художників реабілітували. Коли ж Україна стала незалежною, розпочався пошук вцілілих робіт бойчукістів. «Безвихідь за тюремними мурами довела Михайла до висновку, що смерть краща за відречення від свої переконань і мистецького надбання. Честь йому і вічна шана від нащадків», - з цими словами дослідника Антіна Субчака важко не погодитися.

 Наталія Осипчук, письменниця, член НСПУ

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #45 за 11.11.2022 > Тема "Українці мої..."