Версiя для друку Обговорити в форумi

Сьогодні чимало людей не перестають питати себе, як так сталося, що країна, яка ще кілька місяців тому безапеляційно позиціонувала себе одним з полюсів світової політики, яку й світ сприймав за серйозного, впливового гравця, з інтересами якого хоч-не-хоч, а треба рахуватися, так стрімко скотилася до рівня зваріювалого терориста, що у затятості своїй ладен увігнати всіх і кожного у прокрустове ложе свого вочевидь схибленого світобачення. Як так сталося, що спадкоємці вічних будівників камунізьми, маючи до своїх послуг неозорі обшари вільної землі, сповненої Божим промислом, здається, всіма можливими природними багатствами, замість багатіти, процвітати і тішитись, даючи лад всьому тому добру, гарантовано підвищуючи у такий найбільш природний спосіб повагу до себе, як свою власну, так і довколишнього світу, збільшуючи, відтак, і свій вплив у ньому, натомість продовжують і далі зизим оком заглядати на сусідське, алкаючи все нових і нових "зємліц", нахваляючись омити постоли хоч би й у водах Індійського океану? Як сталося, що народ цей і у XXI сторіччі свято переконаний, що його бачення світу єдино правильне, а кордони його країни ніде не закінчуються? Як сталося, притому, що світ, чудуючись з тих його диких уявлень, так довго не надавав серйозного значення загрозі, якою явно віяло від них?

На жаль, ще й досі багато хто не бачить у всьому тому злої волі "народу-богоносця", воліючи звести все до химер у голові тамтешнього пастиря, до його затятості і непогамовності. Мовляв, він є втіленням зла, через нього всі біди, а народ, його заручник, тут ні до чого. Народ-бо затурканий, безправний, а отже, безвинний.

Народ у масі своїй, поза сумнівом, дуже різний, а збираниця тамтешніх народів ще й дуже строката, аби всіх мазати одним мирром. Хтось, мо', й справді почувається заручником того зла, але не знаходить у собі ані сили, ні волі, аби противитися йому. На те є і виправдання, мовляв, навіть репресивний апарат почилої в бозі Есересерії не до порівняння з тим, що витворений у Московії за останні два десятиріччя. І все ж таке виправдання справедливе лише почасти. Правда ж у тому, що сьогоднішній московійський режим плоть од плоті т.зв. "глибинного народу", є його породженням, втіленням і кревним продовженням. Попри позірну прірву між мільйонерами-клептократами і найубогішими з їхніх підданих, їх єднає чимало спільного. І то не лише ілюзорний сентимент до імперської минувщини, але й цілком реальна історія з т.зв. суспільною угодою між вузьким колом верхів і найширшими низами, коли останні, за гарантовані "ніштяки", погоджувалися не сунути носа у справи влади. Влада на тому не надто потратилася, тим не менш, не погрішивши проти істини, не можна заперечити того, що рік напередодні т.зв. "кримської весни" був апогеєм десятиріччя нечуваної для багатьох заможності. Влада і олігархи гребли свої грубі мільярди, але крихти від того бенкету перепадали і пересічним посполитим. Циніки скажуть, що тою угодою московійський люд, включно з олігархами, було скуплено на корню, і будуть недалекі від істини. До чого те, зрештою, привело, світ бачить на власні очі, а ми, в Україні, ще й повною мірою відчуваємо на власній шкурі.

На жаль, реалії такі, що навіть після розірвання вищезгаданої неписаної угоди - вона не мала жодних шансів продовжуватися під лавиною безпрецедентних санкцій, а тепер ще й перманентної могилізації - "глибинний народ" не надто поспішає відсахнутися від влади, яка, по суті, тягне його у прірву, а країну до занепаду, якщо не до розпаду. Хтось ще наївно надіється, що кремлівські навіть тут переграють всіх, хтось ще відчуває якісь зобов'язання перед владою, що дала йому, бодай, трохи пожити по-людськи, та немало й тих, хто тягне за нею бездумно, хай би й на слотарню. Причина такого вражаючого отупіння - безпрецедентно довге перебування в отруйних потоках безсовісної брехні і лютої ненависті. На жаль, інтоксикація наразі надто глибока і сильна, аби сподіватися на швидке отямлення. Так, на сотні тисяч тих, хто подалися світ за очі з дому, аби не бути співучасниками злочину геноциду тих, кого ще вчора йменували братнім народом, мільйони інших, які покірно, а чи й добровільно сунуть "денацифицировать бєндєр" і - святе діло! - "защищать родину", скаржачись, хіба що, на потребу споряджатися за власний кошт та на затримку обіцяної компенсації. Цих не бентежить ні те, що родіна якось дивно розповзлася аж у херсонські степи, ні те, що бєндєри здебільшого московомовні, що ті, кого вони прийшли визволяти від тих нєдобєндєр, люто ненавидять непроханих недовизволителів. Бо ж ненависть украй заразна субстанція, а пролита кров, як і у дохристові часи, волає про помсту. І помста вже вершиться - щоденно і невідворотно. І не сховатися від неї ні в безмежжі Каркінітської затоки, ні в, здавалось, недосяжних для удару Севастопольських бухтах, ні на морі, ні на суші, ні в глибинах засекречених бункерів. Рано чи пізно, і цьому злу буде покладено край, адже воно не лише спробувало було знищити нас - і досі, он, силується! - але, знову й знову натякаючи на можливість застосування ядерної зброї, становить загрозу цілому світу. Ні ми, ні світ не збираються дарувати такого.

Кожна нація має право на своє власне бачення світу і себе в ньому, кожна країна провадить свою політику виходячи зі своїх бачень і життєвих інтересів, намагаючись притому не переступати через права інших народів. "Чини з іншими так, як хотів би, аби чинили з тобою", каже золоте правило. Докладаймо ж зусиль, аби цього разу його вивчила, нарешті, і Московія.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #44 за 04.11.2022 > Тема "Бути чи не бути?"