Версiя для друку Обговорити в форумi

"З найтіснішої безвиході є, щонайменше, два виходи, притому, принаймні одним з них можна вибратися на цей світ".

(давнє гасло оптимістів)

Ситуація, в яку загнав себе путінський режим, розв'язавши війну в Україні, виглядає щодалі то все більш патовою, безнадійною, безвихідною. Сьогодні відчуття тої безвиході, мов лісова пожежа, що шириться, хай поки що й по підліску, охоплює, схоже, усе більші верстви тамтешнього істеблишменту. Хтось все ясніше розуміє, інші на рівні інстинктів відчувають, що дні режиму злічені, що процес його руйнації безповоротний і неупинний. Значно повільніше, але неухильно усвідомлення того поширюється і в суспільстві. Мова, звісно ж, не про інтелектуалів. Ці від початку бачили, куди веде та крива стежка, і як могли попереджали про небезпеки слідування нею. На жаль, у Московії не звикли дослухатися до таких. Нині мова вже й про пересічних посполитих. Попри те, що підтримка політики режиму і досі значна, число тих, хто засумнівався у ній, або вже й розгледів її все більш очевидну згубність, збільшується з кожним днем. Сприяє тому "просвітлінню", найперше, те, що війна, чи як її звуть там СВО, нарешті перестала бути демонстрованою з екрана телевізора віртуальною картинкою у бадьорих, переможних барвах. Сьогодні війна постукала чи не в кожний дім московита, бо не одні вже "бойові буряти" чи ще якісь там "нацмени" платять їй криваву данину, але й мешканці рязанщин, бєлгородщин, курщин - ба!- страшно сказати, але останнім часом добралися вже й до недоторканих досі москов та петербургів. Он вже й воєнний стан запроваджено. На окупованих територіях, поки що. Але його метастази вже так чи інакше дають про себе знати і в самій Московії. Як на те реагують посполиті? Передбачувано. Одні, бездумно повторюючи казку про "защітнікав атєчєства", похиливши голову, покірно чвалають на заклання, глухо нарікаючи лишень на те, що, мовляв, і амуніцію доводиться іноді купувати за власний кошт, і що видана зброя часом іржава, що замість грунтовного навчання та злагодження, їх одразу везуть під кулі та снаряди "нациків". Інші, менш простакуваті, не пов'язані іпотеками чи іншими подібними путами, намагаються тимчасом усіма способами уникнути потрапляння на слотарню. Цілими селами подаються за журавлиною чи горіхами, перебираються на глухі хутори, а то й у ліс, дають драла за межі возалкавшего їхньої крові атєчєства. Давно позаду часи "кримськовесняної" ейфорії, від якої хмеліли, було, навіть вряджені в свити лібералів та демократів. Настає час похмілля, де замість прогнутого під вас світу все виразніші обриси залізної завіси, якою тепер вже широкий світ відгороджується від вас, мов від зачумлених, а замість духперехоплюючих перспектив повернення до статусу одного з його полюсів, западаючі сутінки у кольорах атомного попелу.

Важко не помітити, до слова, раз-по-раз виникаючий на мідіамайданчиках Московії наратив щодо можливості застосування ядерної зброї. Щоправда, у вчорашній "валдайській" промові таку можливість заперечувано. Але хіба не тими ж вустами світ неодноразово вже попереджувано, що Москва ладна, у разі необхідності, застосувати усі наявні у неї засоби оборони? Цинізм тут саме у згадуванні про засоби оборони. Може це Україна розв'язала війну, наводнивши Кубань зеленими марсіянами, анексувавши український ще за моєї пам'яті Таганрог, завівши своїх проксі на Зелений Клин? Ні? Тоді про яку оборону веде мову очільник країни-агресора? Оборонятися від підлого, неспровокованого нападу змушені наразі ми. І ми обороняємося. Усіма можливими і доступними нам конвенційними засобами - інших, власне, й не маємо, бо ж, наївно повіривши запевненням будапештських гаранторів, нашого нинішнього нападника зокрема, позбулися свого часу того, що могло б постримати самовпевнених собіратєлєй зємєль. Проте і без усякої ядерної зброї, без усяких "інфікованих антимосковійським вірусом перелітних птахів", без шизофренічних "брудних" бомб робимо те доволі успішно. Чи не та успішність, від якої відчутно прогинається "друга армія світу", є причиною періодичної і щодалі погрозливішої "ядерної" риторики? Власне, і не однієї вже риторики. Хіба ж не було свого часу наказу про приведення ядерного потенціалу у підвищену боєготовність? Хіба забули ми про запуск "сармата", про виведення в море підводного човна з напівпримарним "посейдоном"? Хіба нам привиділися позавчорашні ядерні навчання? В часі війни - то геть не риторика. То вже щось інше, далеко підліше і небезпечніше. То гра на украй натягнутих нервах світу, в сподіванні, що світ не витримає напруження і, зрештою, залишить Україну сам на сам з нападником, пожертвує нею, аби уникнути ризику ядерної катастрофи. Чи те спрацьовує?

Десь ніби й так, бо ж - он і трампісти заявляють, що у разі приходу до влади припинять допомогу Україні, і кебетний Маск завібрував, і аж три десятки американських конгресменів листовно взялися було на цьому тижні переконувати свого президента розпочати перемовини з Московією по Україні, і з украй потрібним озброєнням партнери не поспішають.

Та, насправді, ні, бо й Маск наче прийшов вже до тями, і листа свого згадані конгресмени, як кажуть, відкликали, і Велика Стара партія то далеко не Трамп з його звуженим баченням величі Америки.

Насправді, ще вчора роз'єднаний західний світ сьогодні згуртувався і на думці не має поступатися терористичному шантажу Москви. Навіть не через солідарність з Україною. З огляду на власну безпеку. Через усвідомлення того, що поступившись раз, прогнувшись, тим самим підбадьорюєш терориста, даєш йому доказ, що його метод досягнення бажаного діє.

За таких обставин моя нація не має іншого вибору, як відстоювати себе, і далі визволяючи свою землю від поневолювачів. Вона не зупиниться доти, доки не вийде на свої міжнародно визнані кордони, скільки б часу те не забрало. Не потребуємо чужої землі, але й своєю не поступимося.

Наразі, не збирається поступатися і Москва. Перемовини, яких вона, нібито, добивається, продовжуючи плюндрувати українські міста і села, насправді ніщо інше, як все той же ультимативний наратив, з тою самою демілітаризацією, безблоковістю, визнанням окупованих українських територій московійськими землями і тому подібною неприйнятною бздурою. Попри власні величезні людські, фінансові, економічні та репутаційні втрати, попри все дальше скочування Московії на узбіччя прогресу, кремлівський режим продовжує декларувати незмінність своїх планів, свого курсу у досить вже чітко окреслену безвихідь. Тут оптимісти нагадають мені, що навіть з неї, з безвиході, є, принаймні, два виходи. Істинно так. Я, у наївності своїй, припустив би, що один з них може вести до Міжнародного трибуналу. От куди веде інший, як гадаєте?

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #43 за 28.10.2022 > Тема "Бути чи не бути?"