Версiя для друку Обговорити в форумi

 Відлуння мистецької події... Під час війни кожен мистецький захід по-особливому безцінний. Ще на початку року зі Львова надійшло запрошення на вручення відзнак Всеукраїнського літературного конкурсу імені Леся Мартовича, і вже було очікування зустрічі з творчими людьми і радість спілкування. Та чорним вихором увірвалася в наше життя війна і розділила його навпіл. А далі кожен по-своєму переживав ті драматичні події. Напевно, у кожного з нас була своя війна і надто високі ставки, аби применшити роль слова.

 ...Несподіваний дзвінок від незмінної організаторки та натхненниці конкурсу Галини Фесюк, мов живильна вода у спеку. В час, коли згорнуті творчо-мистецькі проекти і під питанням саме існування-виживання творчих людей, львів’яни все ж таки наважилися не відкладати життя «на потім». Як радять психологи: за будь-яких обставин проживати життя «в моменті», у тому часовому відрізкові, який вділила нам доля. Бо ж ніхто з нас не обирає час, коли нам жити. І то було справді незвичайне дійство, адже на захід прибули конкурсанти з усіх куточків України. України воюючої, розіп’ятої на хресті... Проте нескореної і готової до боротьби. Золотий жовтень, зігрітий теплом і овіяний романтикою, спілкування у дружньому колі – такою запам’яталася ця поїздка. А ще відчуття того, що рано чи пізно ми повернемося до творчого життя. Бо як же сумують письменники, поети, публіцисти – усі ті, кого ми звикли називати володарями слова – за тим, довоєнним життям. Ні, воно аж ніяк не було богемним для переважної більшості митців, бо їх радше можна назвати плугатарями, які працюють на ниві слова... Адже бій за українське слово, мову, культуру тривав щодня. І всі ми були на тому невидимому фронті, організовуючи зустрічі у бібліотеках, школах, університетах. Та сьогодні точиться війна жорстока і підступна, коли вирішується доля усього світу. Питання стоїть руба, що переможе. Добро чи зло? Світло чи темрява? І поки з гаслом «воля або смерть» ведуть найзапекліші бої наші захисники, тримаймо нашу оборону на інформаційному фронті. Бо слово насправді важить багато, і від того, яким воно є, залежить теж немало.

 ...Лише один день розділяв нас від кривавих подій 10 жовтня, коли підступний ворог атакував майже всю територію країни. Знову били по Києву, цілилися у в саме серце столиці, де зосереджено наші головні святині. Боротьба ідентичності, нищення наших культурних пам’яток – рашисти не зраджують собі ніколи... Та, напевно, сам Всевишній захистив усіх шанувальників таланту Леся Мартовича. До слова, творчість митця також тривалий час була забута. Життя цього призабутого письменника вартує того, аби про нього знали сучасники. Адже сам письменник жив «не для слави, а для людей», і то треба мати мужність прямостояння в усі часи, в усі епохи. Погортаймо сторінки його біографії, аби винести для себе важливі життєві уроки. І ці уроки мають бути засвоєні, бо творчість Леся Мартовича аж ніяк не втратила своєї актуальності.

 ...Лесь Мартович народився 12 лютого 1871 року в с. Торговиця (тепер Городенківського району Івано-Франківської області) в родині сільського писаря. Батько був бідний і наймався до праці в заможних господарів. Але був амбітний і кожну вільну хвилину використовував на самоосвіту. Багато читав, писав і дійшов до того, що з часом став сільським писарем. Лесь з раннього дитинства відрізнявся жвавим розумом та був здібним до навчання. Спочатку вчився самотужки, а 1882 року закінчив початкову школу. Згодом вступив до польської класичної гімназії в Коломиї, де навчався Василь Стефаник, з яким пізніше в нього складуться щирі та довірливі стосунки. Під впливом Івана Франка українська демократична молодь утворила в школі таємний гурток, одним із керівників якого й був Лесь Мартович.

 У гуртку була таємна скриня, в якій містилося понад 300 заборонених книг, яку молоді активісти й самі читали, і серед селян популяризували. Організовували читальні, виступали на селянських зборах, розповсюджували літературу, намагаючись якось розбудити селянську свідомість і залучити свідомих селян до громадських справ. Справді подвижницька праця, а часом така невдячна та безперспективна. Проте молодь не опускала руки, працюючи з селянами, і невдовзі могли тішитися результатами своєї праці. Серед селян з’явилися оратори, промовці, які вже самостійно могли пояснити, що таке народне голосування, свобода преси, податкові й аграрні реформи, соціальна рівність. Звісно, така активна громадська діяльність не минула без наслідків. Леся Мартовича разом з Василем Стефаником виключили з гімназії. На щастя, Мартовичу все ж таки вдалося закінчити Дрогобицьку гімназію, проте під час навчання був змушений заробляти собі на життя приватними уроками чи канцелярською роботою в адвокатів. Крім цього, він збирав і вивчав фольклорні матеріали; видавав свою літографовану газету «Збірка», згодом був редактором львівської газети «Хлібороб», одержуючи мізерну платню, а протягом 1897-1898 років був редактором «Громадського голосу», який до того часу редагував Іван Франко. Лесь був членом Української радикальної партії. Після закінчення гімназії вступив на юридичний факультет Чернівецького університету. Але незабаром перевівся до Львівського, а згодом — до Віденського університету. Як то часто бувало, творчі талановиті люди не мали засобів до існування, тому навчання в університеті час від часу доводилося відкладати. Лише у 1909 році Мартович здобув правничу спеціальність.

 Ще в студентські роки Лесь розпочав літературну творчість. Його твори стали систематично друкувати в львівських часописах. Він часто змінював місце свого проживання, жив у Коломиї, Чернівцях, Дрогобичі, Львові, Відні, Городку, Стрию. На жаль, починаючи з 1905 року Мартович хворіє, що негативно позначилося на його творчості.

Відтак був змушений припинити адвокатську практику, яка й до цього не приносила йому значних прибутків. 1914 року отримав наукову ступінь доктора права Львівського університету. Свої статті та літературні твори писав покутською говіркою. Його творча тематика була за змістом і формою наближена до творів Василя Стефаника та Марка Черемшини, а самих письменників називали «Покутською трійцею». Здавалося, за таких умов годі було говорити про повнокровну літературну творчість, проте Мартович так само не обирав час, в якому йому жити. Тому – попри всі життєві випробовування – писав, сподіваючись, що своєю творчістю змінює психологію селян. Поєднуючи трагічне з комічним, Мартович створив свій неповторний літературний світ, щедро приправлений гумором. Читаючи твори Мартовича, неодноразово зауважуєш: світ змінюється, минають століття, проте позбутися багатьох негативних речей, які так дошкульно висміював письменник, не так легко. Зокрема, у повісті «Забобон» письменник майстерно створив образи селян, виявивши не лише свій літературний талант, а показавши себе справжнім знавцем народного життя. Майстерно вдалося передати Лесю Мартовичу обмеженість, затурканість селян в оповіданнях «Лумера», «Мужицька смерть». А в образі «Рудаля-нечитальника» письменник відтворив образ галицького селянина, який не в змозі побачити справжніх винуватців свого безпросвітного темного життя. Для нього ворогами є не ті, хто його нещадно експлуатує й визискує, а школа, кооперативи, преса. Натомість свій порятунок обмежений селянин вбачає у «високому начальстві» - урядовцеві та писареві.

 Дивовижно, але хіба не зустрічаємо таких от «не читальників», які вперто обирають до влади найогидніших представників – чинуш-корупціонерів? Тож недаремно Галина Фесюк, організаторка конкурсу, переконана: настав час переосмислення, вдумливого прочитання творів Леся Мартовича. «Читаючи його твори, глибоко занурюєшся у власну душу і замислюєшся над тим, чи є та справедливість? Нині, коли боремося із зовнішнім ворогом, розуміємо, що внутрішній також небезпечний. Байдужість, лінь, корупція, заздрість і ненависть нікуди не поділися. А якщо 400 учасників та організатори конкурсу читатимуть новели Леся Мартовича, а потім розкажуть іншим, світ таки зміниться».

 Тож недаремно зібралися ми того золотого осіннього дня у Львівському Палаці мистецтв, недаремно лунали теплі слова привітань, а щедрі нагороди знайшли своїх володарів. Зрештою, географія конкурсу також вражає. Як зазначила ведуча заходу – поетеса із Золочева Катерина Тихонова, у конкурсі взяли участь 446 митців як з України, так із-за кордону.

...А ми продовжуймо відкривати для себе незнаного Леся Мартовича, осягаючи його постать на тлі тогочасної доби. В українській літературі Галичини кінця ХІХ ст. значного поширення набув жанр казки, за допомогою якого можна було добре віддзеркалювати дійсність, оминаючи цензуру завуальовано передати реальну правду. Літературним прообразом Леся в «Іванові Рило» він нагадує казку Івана Франка «Свиня», спрямовану проти виборчих махінацій, які творили так звані «хруні». Годі говорити про те, що в час найзапекліших випробувань наше суспільство все одно не позбавилося «хрунів», які зраджують і торгують совістю. Скільки ще топче ряст таких «хрунів-рил», готових голосувати за гречку і здатних урвати якомога більше? З уїдливим і безжальним сарказмом, поєднаним з алегоричною образністю, Мартович пише про криваві урядові розправи над протестувальниками проти нечесних виборів, а з іншого боку - б'є по покірних, мовчазних виборцях (оповідання "Винайдений рукопис про руський край"). А колективний образ "хрунів" (тобто виборців, які голосують за гроші) помітний упродовж усієї творчості письменника. Немає сумніву, що якби письменник жив у наш час, то дісталося б на горіхи й сучасним "хруням", які продають свій голос на будь-яких виборах - місцевих, парламентських, президентських. Бо вважають, що від їхнього волевиявлення нічого не залежить, а додаткова копійчина в кишені буде незайвою. Не може не привернути увагу одне з пізніх оповідань Леся Мартовича - "Стрибожий дарунок". Поєднуючи сарказм із гумором, письменник передав усю безодню морального занепаду галицького села. Обмежені, озлоблені, а тому й заздрісні люди бажають усіх бід своєму сусідові. Мешканці сільської глибинки втратили відчуття часу, живуть у своєму обмеженому світі, поза суспільними епохами і формаціями. Вони й пальцем не ворухнуть, щоб щось змінити у своєму житті на краще, сподіваються на вищу Стрибожу силу і бояться навіть попросити свого начальника в образі Стрибога, щоб їм не встановили вищих податків. Завдяки гострому оку та спостережливості письменнику вдалося не лише викривати негативні риси тогочасного селянства, але й знайти позитивні приклади. Як кажуть, ще не перевелися сміливі, не зіпсуті байдужістю й продажністю селяни, як, наприклад, хитрий Панько з однойменного оповідання, або війт Петро Коваленко (оповідання "Війт"), які йдуть на жертви заради того, щоб проголосувати за українського кандидата в депутати.

 ...Тож відкриваймо для себе самобутнього галицького письменника, ім’ям якого названо літературний конкурс. А конкурсів багато не буває, бо творчим людям, як ковток свіжого повітря, потрібне спілкування в колі однодумців. Свідченням цього є теплі відгуки, що й досі надходять на адресу організаторів конкурсу. «Наше життя розірвала війна. Заполонила болем, руйнуванням, тривогами, втратою впевненості, спокою, браком маленьких радостей. Тому таким ясним промінчиком став для мене VI Всеукраїнський літературний конкурс імені Леся Мартовича, енергійне життя в який вдихнула його засновниця Галина Фесюк», - зізнається одна з учасниць Таня Яремчук. А це означає, що обдаровані словом митці у передчутті нових творчих звершень та відкриттів. Тож до нових зустрічей у Львові, адже слово – сакральне і святе, бойове та натхненне. В час випробувань воно не менш потрібно, ніж набої. Бо лише так здобудемо перемогу.

 Наталія Осипчук,

письменниця, член НСПУ

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #43 за 28.10.2022 > Тема "Українці мої..."