Версiя для друку Обговорити в форумi

Переживаємо жорстокий і в той же час героїчний час, коли ледь не щодня спостерігаємо, наскільки незламними можуть бути українці. Утім, героям нашої доби є на кого рівнятися. Згадаймо незламного Валерія Марченка – українського правозахисника, літературознавця, майстерного перекладача. Він ніколи не був підневільним, натомість за часів тоталітаризму зберіг себе як вільну особистість. Валерій Марченко відкрито виступав проти русифікації, писав про Голодомор, був учасником Української Гельсінської групи. Прожив життя коротке, проте сповнене гідності та внутрішньої свободи.

 Валерій Марченко народився 16 вересня 1947 року в Києві. Письменник Юрій Хорунжий, автор нарису «Валерій Марченко проти імперії брехні» назвав його київським інтелігентом у третьому коліні. Це й не дивно, адже дідом майбутнього дисидента був український історик, перший ректор Львівського університету Михайло Марченко. Талановитий юнак навчався на філологічному факультеті Київського університету, одночасно вивчаючи тюркські мови у Бакинському університеті. Плідно працював, перекладав з азербайджанської на українську твори Сулеймана Сані Ахундова, Джаліла Мамедкулі, з польської – оповідання Генріха Сенкевича. Валерій Марченко писав також літературознавчі розвідки про Агатангела Кримського, Миколу Зерова, Олександра Багрія.

 «Літературний працівник газети «Літературна Україна» мав можливість виявити себе на волі неповних три роки – по червень 1973-го, коли був заарештований в дорозі до друкарні, - пише Юрій Хорунжий. - 25-річного Валерія Веніаміновича Марченка обвинуватили за статтею 62 ч.1 КК УРСР і відповідною статтею Азербайджанської РСР. Йому інкриміновано написання трьох есеїв: «За параваном ідейності» критичний огляд творчості Миколи Нагнибіди і Василя Козаченка, яких тоді не можна було чіпати - лауреати Шевченківської премії; «Київський діалог» і «Страшний якийсь тягар» (про національну політику комуністичної партії в Україні), крім того, розповсюдження «антирадянського документа» Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» та антирадянські балачки». 23 грудня 1973 року Валерія Марченка засуджено до шести років позбавлення волі і двох років заслання.

 Відбував покарання у пермському концтаборі, а заслання у селищі Сараджин Актюбінської області Казахської СРСР. «Найгуманніший радянський суд» не взяв до уваги навіть той факт, що Валерій зі своїм хворими нирками просто не переживе роки неволі. Проте навіть на засланні Марченко не зраджує своїм ідеалам. І в засланні наполегливо працює над собою, вивчає англійську мову, перекладає на українську прозаїків Сомерсета Моема, Герберта Уеллса, Едгара По, поетів Ленгстона Х’юза, Уїльяма Батса Їста, Уолта Уїтмена.

 «Його цікавить усе: від літературного процесу в Україні до новинок зарубіжної преси. І жодного слова про свої болячки і поневіряння. Ніби писані ті листи з екзотичних, веселих островів, - характеризує невільничий період Юрій Хорунжий. – Тільки материнське серце відчуває, як синові важно насправді – тяжкохворому, без належної медичної допомоги». І все ж, долаючи щоденний біль, Валерій Марченко писав. Кожна стаття талановитого журналіста – яскравий публіцистичний твір, який не втратив своєї актуальності і сьогодні. «Моя чарівна леді», «Процес», «Звичайний страх», «Навкололітературне життя», «Шляхи, які ми вибираємо», «Клопоти з редагуванням», - в своїх статтях Валері          й описав своє входження в літературу, а також ровесників, з якими починав свій літературний шлях. Доля кожного письменника складалася по-різному. Хтось вдало пристосувався до комуністичного режиму та почувався цілком комфортно. Хтось, як Валерій Марченко, торував свій тернистий шлях...

 Неволя була нестерпною, проте давала можливість познайомитися з яскравими особистостями. Валерій захоплювався мужністю бійців ОУН-УПА, присвятивши їм блискучі нариси «Знайомтесь: бандерівець», «Антон Олійник», «Це неземне довготерпіння», «Межи жорен пекельних», «Раз - 15, два - 15»(йдеться про роки ув’язнення). Валерій сповідував принцип, який став для нього сенсом життя. Якщо тобі Богом подарований літературний дар, то він має служити Україні та народові. Пристосуванство, лакузництво – журналіст був категоричний. У нарисі «Урок української», створеному в уральському концтаборі 1976 року, Валерій порушив важливу тему – митець і суспільство. «Йдеться про творчість Павла Тичини періоду голодомору в Україні 1932-1933 років, коли відомий поет написав вірш «Партія веде» і назвав той страшний для України період «О, прекрасний час, неповторний час!», - пише Юрій Хорунжий. – Політв’язня непокоїла проблема пристосовництва за рахунок калічення душ інших, адже брехня, яку примушують повторювати юних, не минає для них безслідно. Про це писав і Василь Стус у своєму дослідженні творчості Пава Тичини – це, до слова, було одним з пунктів обвинувачення Василеві в суді 1972 року».

 Духовні побратими – Василь Стус і Валерій Марченко – зберегли гідність за найтяжчих умов. Не пристосувалися і не зрадили своїм принципам. Василь Стус, викладаючи українську мову на Донбасі, не міг миритися з тим, як її зневажають і знищують. Вболіваючи за рідну українську мову, Василь Стус звертався до знаного поета Андрія Малишка за порадою: «Як можна далі жити? Як можна з усім цим миритися? Чому ж ми такі байдужі, звідки в нас стільки покори перед долею як фатумом?»

 І хоча відповіді від Андрія Малишка Стус так і не одержав, проти залишилися написані ним пристрасні рядки, які й сьогодні не дають спокою пристосуванцям і малоросам: «Іноді видається, що діячі нашої культури роблять даремну справу. Вони співають, коли дерево, на якому вони сидять, ритмічно здригається од сокири... Як можна зрозуміти їх спокій... слабенькі нарікання, коли мусить бути гнів, і гнів і гнів? Зрозумійте мене в моєму горі, бо я чую прокляття віків, чую свій гріх перед народом, перед історією. Перед людьми, що своєю кров’ю нашу землю. Довгий мартиролог борців за національну справедливість лишає нам історія, а ми навіть на гнів праведний не можемо здобутись». Наче відгукуючись на біль свого духовного побратима, Валерій Марченко написав «Лист до діда», яким можна вважати авторським кредо.

 Власне, Валерій Марченко ставить перед дідом аналогічне питання: як можна мовчати в епоху тотальної облуди і брехні? «Хто поверне Києву золотоглавий Михайлівський собор? Чим заповнить Україна величезну порожнечу в науці, літературі, мистецтві, яка постала внаслідок вандальської культурної революції?...Ох, ця наша степова флегматичність! Роздумуємо, що зробити раніше, що пізніше, чекаємо на щось – і тратимо, програємо, гинемо! Виступивши проти цілої імперії брехні, я мав одну підпору-свідомість, що ярмо – нестерпне. Треба було мені...відчути біль удару, щоб зрозуміти: зло таки можна подолати, з ним можна й треба боротися...Нам ніхто не допоможе, крім нас самих», - безкомпромісно висловлює свою позицію Валерій Марченко.

 Під впливом сина відбуваються зрушення у свідомості матері Валерія, Ніни Михайлівни. Стосунки між сином і мамою, за спогадами сучасників, були дивовижними. «Іронічний, гострий, глузливий Валера змінювався, коли наша розмова стосувалася його мами. І одного разу я зрозумів, що їхні такі ясні стосунки «мати-син» мали і зовсім інший відтінок, мною раніше ніколи не бачений, їх зв’язувала дружба», - згадував Семен Глузман, який перебував разом з Марченком у пермському таборі. Сама ж Ніна Михайлівна розуміла, що її син – дивовижна особистість: «Мої сльози були для нього справжньою мукою. Він хотів бачити в мені щирого друга тому допускати, щоб син страждав ще й через наші конфлікти, я не могла. Святим був мені його духовний світ. Силою свого духу, мудрістю і розумом він був понад усім, що мене оточувало».

Відбувши заслання, Валерій Марченко ненадовго повернувся до Києва. Проте режим створював нестерпні умови не лише за гратами, а й у так званій великій зоні. Валерію не давали працювати за фахом, хоча він звертався і до міськвно, і до наукової бібліотеки, і до Ради міністрів УРСР. Ніна Михайлівна з болем згадувала той період: «Без найменшого співчуття Валерію відмовляли в будь-якій роботі, обіцяли лише з однією умовою – покаятися, назвати катів справедливими вчителями. Ним вибір був зроблений ще на початку перебування у таборі суворого режиму. Тоді він написав «Кредо», як казали, найсильніше ним написане. У нарисі був визначений власний вибір – лише правда, лакузою, рабом не стане».

 22 жовтня 1983 року Валерія Марченка заарештовують удруге. Йому інкримінували закордонні публікації і передачі «ворожими радіостанціями» цих творів, коментар до Указу Міністерства освіти УРСР про посилення вивчення російської мови в українських школах, який Марченко назвав новим «Валуєвським указом». «Особливо небезпечний рецидивіст», смертельно хворий письменник отримав від «найгуманнішого» суду десять років таборів особливого режиму і п’ять років заслання.

 «Перебуваючи в пермських радянських концтаборах, я зіткнувся з брехнею та беззаконням. Як людина вільна, тобто така, що вважає себе вільною, де й в яких умовах вона не перебувала б, я не міг мовчати і писав про те. За це мене зараз судять. Я проти брехні і облуди, беззаконня і фальші. Я за вільну розкуту думку, я захищаю гідність людини, відстоюючи високі моральні принципи як християнин, керуюся Божими заповідями. Мені як громадянинові й чоловікові соромно за мою країну, де жінки тільки за переконання відбувають 25 років каторги. За всю історію існування держав не було таких ганебних фактів», - сказав Валерій Марченко у своєму останньому слові на суді. Проте 55-денний етап до станції Кучино Пермської області, до місця ув’язнення, фактично вбив Валерія. Ледь живого, його привезли до Ленінградської в’язничної лікарні, де він помер 7 жовтня 1984 року.

 Ніна Михайлівна з величезними труднощами домоглася перевезення синового тіла в Україну і поховання в селі Гатному Києво-Святошинського району поряд з дідом Михайлом Марченком. Про загибель одного з найкращих синів Україна підрадянська преса мовчала. Проте була реакція вільного світу, навіть Президента США. «Так Україна втратила свого найкращого сина – правозахисника, чесного щирого письменника. Ні, не втратила, - писав Юрій Хорунжий. - Врешті він прийшов до нас зі своєю книгою «Листи до матері з неволі», виданою в Києві 1994 року, де зібрано, публіцистику, листи, заяви... Гідна подиву і захоплення поведінка Валерія під час судилища. Він свідомо спалив за собою мости до відступу чи компромісу. Вирішив померти Людиною честі...» І людиною високого чину, гідний того, аби його пам’ятали. Прикметним є те, що для перекладів українською мовою Валерій добирав близьких йому за духом персонажів. Він любив саме таких особистостей – незалежних, самобутніх, самодостатніх. Напевно, не випадково Валерій Марченко переклав вірш болгарського поета Николи Ванцарова, розстріляного гітлерівцями за участь у русі Опору: «Що ж, боротьба – безжальна і жорстока//І боротьба, як кажуть, є епічна//Я згину. Інший встане... та й по всьому//Та в бурю люту знов з тобою будем ми//Народе мій! //Тебе кохають вічно!»

 Наталія Осипчук, письменниця, член НСПУ

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #34 за 26.08.2022 > Тема "Українці мої..."