Версiя для друку Обговорити в форумi

Ранок 24 серпня 2022. По вулиці приморського селища повільно їде авто, з салону якого гучно лунає мелодія гімну України. З Днем Незалежності, українці! Гарне вітання, від якого підіймається настрій, ще міцнішою стає упевненість, що Україна вистоїть, перемеле і цю навалу, поверне загарбане і, пробуджена від летаргії оман, так довго навіюваних їй, розквітне нарешті на повну силу, сильна, прекрасна, велична, рівна серед рівних в цім непростім світі.

Загалом, я без великого захвату, якщо не сказати сильніше, ставлюся до гучної музики з авто, що стрясає, буває, півкварталу, але тут особливий випадок, бо і день, і мелодія дуже значущі, як, власне, і вулиця, бо вона в моєму Криму.

День Незалежності. Що значить для українців Незалежність сьогодні - то зовсім не те, як сприймали її ще півроку тому, не кажучи вже про сприйняття двадцяти- чи тридцятилітньої давнини.

Автор цих слів добре пам'ятає, що навіть після спроби серпневого путчу 1991 року на верхівку тодішньої української влади, зокрема, й на тодішнього очільника Верховної Ради, довелося добряче тиснути, аби вони зважилися на вихід з конаючої Есересерії. Вираз обличчя офіційного батька Незалежності, тодішнього спікера ВР, під час внесення до сесійної зали парламенту жовто-блакитного прапора непомильно засвідчував тодішні його емоції. Це ж за його наполяганням над куполом ВР поряд з державним прапором незалежної України ще тиждень потому майоріло червоно-синє полотнище почилої в бозі Української РСР. Але то таке...

На щастя, в парламенті на той час вже сформувалася Народна Рада - потужна група національно-свідомої української інтелігенції, 125 інтелектуалів, здатних не лише на осмислення того, що відбувалося навколо, але й на рішучі дії по втіленню вікового прагнення української нації до відновлення державності. І та група не впала нам з неба, не була завезена з чужих палестин: була приведена до парламенту широким рухом самого українського народу, нами. Власне, він так і звався в народі - Рух. Хтось обзивав його заводіяк ідеалістами, хось звинувачував їх у націоналізмі, але саме завдяки їхній цілеспрямованості у досягненні поставленої мети, їхній непоступливості принципами, їхній непродажності і пасіонарності, маємо нині незалежну державу.

Хтось ніяк не втямить, як так сталося, що значно чисельніші в тому часі комуністи - а їх, нагадаю, було у парламенті 239 - піддалися на те всього за три тижні після, здавалося б, такої надихаючої для них київської промови Джорджа Уокера Буша, в якій той всіляко застерігав українських парламентарів від спроб осягнення незалежності. Попри те, в більшості своїй вони все ж проголосували за відділення від Московії. Ми можемо довго спекулювати на тему того, чи те було викликане шоком від тодішніх подій у Москві і їх можливими наслідками, чи побоюванням реакції вельми рішуче налаштованого натовпу, що збирався тими днями під стінами парламенту, чи все ж пробудженням національної свідомості - адже більшість з них були етнічними українцями - думається, там було і те й інше, але найлогічнішим, як на мене, поясненням того феномену було б припустити, що переважали там міркування, сказати б, суто практичні. Можна навіть не сумніватися, вони чудово розуміли, що створення своєї незалежної держави перетворювало їх з пахолків, попихачів чужого дядька, які отримували, в кращому випадку, недоїдки з хазяйського столу, на повносправних хазяїв у своїй власній хаті.

Хтось назве такі міркування надто грубими і цинічними, але подальший розвиток подій, коли миттю перефарбувавшись, але продовжуючи контролювати країну, вчорашні комуністи заходилися наввипередки прибирати до рук все, до чого лише могли дотягнутися, красномовно засвідчує, що саме так і було. І тут наші інтелектуали - не забуваймо, що у ВР вони були у меншості - виявилися геть безпорадними, бо замість серйозних запобіжників навально грядущому дерибанові, змогли протиставити лише кволі перестороги морального характеру та доволі туманно прописані заслони в законах, які та зграя заввиграшки обходила. Правда і в тому, що чимало з тих, хто позиціонували себе полум'яними поборниками за народ, а то й щирими націоналістами, вже невдовзі не надто відставали від вчорашніх комуністів. Захланність одних, неспроможність інших і довготерпіння народу - отак воно й сталося, що замість жаданого народом розвитку Краю, замість зміцнення безпеки, замість процвітання в колі передових народів світу, на двадцять третьому році самостійного плавання дочекалися війни. Власне, інакше чи могло й бути, адже знекровлюючи країну, підтинаючи її військо, альянс посткомуністичної "еліти" та відвертого криміналу 90-х невідворотно вів до того. Vae infirmis - горе слабким, сказали б давні латиняни. Пускання собі крові перед зграєю захланних вовків не може закінчитися добром. Тим більше, що наші вовки не гаяли часу. Від перших днів Незалежності вчорашня метрополія ні на мить не полишала намірів повернення "утікачки" до "рідної гавані", дієво докладалася до того упродовж усіх двадцяти трьох років. З тою думкою змушували пластилінову київську владу погодитись на поділ базованої у Криму частини Чорноморського флоту, який за Біловезькими угодами мав неподільно належати Україні, притому змусили Київ ще й переступити через власну Конституцію, погодившись на чужинські військові бази на території півострова. З тою ж думкою осаджували у Севастоплі відставників, засівали півострів червонобокими паспортами, заводили мешковщину, скажено боролися проти "українізації". І то ж не лише на півострові. Хіба не з тою ж думкою "труждалися" на чолі українського Міністерства оборони, Служби безпеки Краю московійськи генерали? Хіба для розвитку української економіки присмокталися до неї слизькі мацаки кремлівського спрута? Ми ж не забули продані за копійки московитам і повирізувані ними заводи, часто стратегічні, як от Сумське об'єднання ім. Фрунзе, як знаменитий суднобудівний завод ім. 26 комунарів - той самий, на якому будовано чи не весь Чорноморський флот? Прикметно, що останній був знищений перевертнем-новінським вже в часі цієї війни. А як пояснити те, що українське підприємство упродовж чотирьох років війни безперебійно поставляло свою продукцію пороховим заводам Московії? Пікантна деталь тут та, що його власником весь той час залишався пан Лєбєдєв - то самий відмосковський генерал-смотрящій МО України. А хіба не з кар'єрів пана Дерипаски, що в Баничах, на Сумщині, всі ці роки йшов до Московії унікальний кварцит, який могли використовувати, в тому числі й для виготовлення бойових ракет, якими б'ють нині по Україні? КС неодноразово упродовж кількох останніх років нагадувала про злочинну короткозорість української влади в тій справі. Та лише наприкінці цього квітня, через два місяці після початку повномасштабного вторгнення (!), вона нарешті прозріла аж настільки, що зважилася накласти арешт на той кривавий бізнес. Та чи остаточно? Бо вже ж чули про татарівське клопотання щодо виведення бізнесу пана Дерипаски з-під санкцій. Це як, панове?

Тож чи робимо висновки? Дуже сподіваюся, що так. А для того, з усією нашою повагою (бо на ділі довела, що заслуговує на неї!) маємо підправляти нашу владу, не давати їй збочувати. І для того і в парламенті, і поза ним достатньо розумних, глибоко порядних людей, для яких доля Краю не пустий звук. Підпираймо їх чим лише можемо, бо від зусиль кожного з нас залежить наше завтра.

Завершую цей коротенький допис під чудовий концерт сучасної української естради з акцентом на Святославі Вакарчуку, що вливається через відчинене в ніч вікно з садиби навпроти. Хто б там що не казав, Крим має великий сентимент до всього українського, бо пов'язаний з нею всією своєю долею, тисячами нерозривних ниточок. І нікому того не змінити. Тож рано чи пізно, все стане на свої місця, товариство. Слава героям, що на ділі наближають той час.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #34 за 26.08.2022 > Тема "Резонанс"