Версiя для друку Обговорити в форумi

Ігор Михайлишин у 2013 році закінчив юридичний факультет Чернівецького національного університету ім. Юрія Федьковича. Збирався бути адвокатом. Але тут сталася Революція Гідності. Михайлишин був учасником Майдану, потім вступив до лав добровольчого батальйону «Донбас». Ігор Михайлишин любить музику. Тому взяв собі позивний «Піаніст». Воював гранатометником. В ході бойових дій «Піаніст» вів щоденник, втрачав його і поновлював по пам'яті. Харківське видавництво «Фоліо» випустило в світ книгу Ігоря Михайлишина «Танець смерті. Щоденник добровольця батальйону «Донбас». Назву взяв від однойменного музичного твору Ференца Ліста. Концерт для фортепіано з оркестром «Танець смерті» Ліста символізує війну, боротьбу добра і зла, якій немає кінця. Цю боротьбу в боях описує «Піаніст». Він згадує наскільки важкими були тренування перед виїздом на бойові дії: «Записався в батальйон і пішов на війну? Ні! Коли війна в початковій стадії, то потрапити на неї важче, ніж стати на державну службу».

 Доброволець пояснює свою мотивацію: «Поки є ворог на твоїй землі – ти повинен боротися. Доки вистачить дихання. Зупиняйся тільки для того, щоб згодом зробити ще сильніший удар. Живи, поки живе ворог. І ніколи не засинай, коли його немає. Не дай себе обманути. Будь розумнішим. Будь кращим і кмітливішим. Завжди йди шляхом розвитку та еволюції. Він сповнений складних перешкод і величезного досвіду. Саме він повинен стати орієнтиром, що приведе до беззаперечного виконання обов’язку».

 Звичайно, добровольці різні. Це й констатує «Піаніст»: «Які ж вони всі різні! Багато залишили свої сім’ї вдома. Малих дітей, люблячих дружин. Когось вигнали з дому за це рішення. Рішення захищати свою країну. Хтось понабирав кредитів і думає сховатись на війні. А хтось просто іде на війну, бо там ще не був. Але є одне, що їх об’єднує, - спільна мета. Знищити ворога! Зберегти нашу землю від загарбників!»

 Ось «Амбал». Він із Макіївки Донецької області. «Амбал» каже: « Коли Путін почав говорити, що він захищає російськомовне населення, от тоді я й перейшов остаточно на українську. Мене не потрібно захищати».

 А ось доброволець «Кочерга»: «Він – доброволець до кінчиків пальців. Завжди рветься в бій. Його не лякає ворог. Чітко знає, що повинен бути зараз на війні та виборювати майбутнє для своїх дітей. Щоб воно було мирним. А дома чекають жінка і мала дитина».

 Добровольці із різних кінців України: «Чингіз» з Криму. Після анексії записався в батальйон. Будь-якої пори дня завжди ввічливий і з усмішкою. Хоч йому вже й під шістдесят років, але енергії та мужності не потрібно в когось позичати».

 Були й бізнесмени: «Перед війною «Утьос» продав свій бізнес. Пожертвував виручені гроші на батальйон».

 Але бувають і інші «воїни»: «На нашій базі є підвал. Там тримають штрафників і алкоголіків, дебоширів, неадекватних і різноманітних порушників. Їх саджають на добу. Без права на їжу і воду. Сигарети також заборонені».

 А от враження про населення на Донбасі: «Їдемо через центр Артемівська. Колона замаєна синьо-жовтими прапорами. Перехожі махають руками. Машини – сигналять. Бійці вітаються у відповідь. Споглядаю і з’являється розуміння, що справа, яку ми робимо, - не даремна. Підтримка людей дуже відчутна. Але щось всередині не дає спокою. Скільки цих привітних людей у душі нас ненавидять? Скільки бажають, щоб ми не повернулись із цього бою? Це відкрите питання. Вдивляюся в їхні обличчя. Бачу «маски». Це дуже помітно. Людина махає рукою, а лице – кам’яне. На ньому немає емоцій. Немає тієї радості, що в людей поряд. «Людина» махає тільки тому, бо так робить натовп. Приховані вороги поміж нас».

 Батальйон «Донбас» в автомобілях їде на Лисичанськ зі швидкістю майже сто кілометрів на годину: «Але це не причина, щоб розслаблятись. При переміщенні ми дуже вразливі. Невідомо, коли ворог почне стріляти. Може вискочити із-за бетонних блоків і розстріляти водія. Може сидіти в кущах і легко зробить решето з машини. Може замінувати ділянку дороги й чекати нашого приїзду в теплому й безпечному місці. Бух! І рідні дома вже не знайдуть собі місця. Ворог може що завгодно. Потрібно бути готовим до цього перш за все психологічно. Усвідомлювати, що тебе дуже легко можуть вбити чи поранити. І знати, що твої «руки розв’язані» також. Можна діяти як ворог. Треба діяти як він. Але найкраще – перевершувати його. Нічого не бійся! На справжній війні украй важко вбити людину. Та й що ці «криворукі» сепаратисти можуть узагалі? Уміють тільки залякувати цивільних і кликати російську армію на допомогу. А ми вже ціле місто звільнили. Захопили полонених і багато трофейної зброї. І це з мінімальними втратами».

 А на дорозі лежали трупи: «Трупи лежали переважно по одному, деколи – по двоє. Навряд чи вони чинили сильний опір. Залишили, як смертників, щоб затримати просування наших військ. Розруха, паніка і кров – усе, що приносить зі собою російський «братній» народ. Різного роду найманці їдуть сюди за покликом крові. Іншого вони і не бажають тут бачити. Для чого? Мир – нудне поняття. На ньому не наживешся».

 В Лисичанську населення загалом дружелюбно зустрічало українських військових. Але бувало й таке. Бабуся попрохала їсти. Їй дали сухий пайок. Вона вхопила його обома руками і, відходячи, крикнула: «Фашисты и нелюди! Вот вы кто! Вы приехали убивать!»

 «Піаніст» порівнює українських військовиків з сепаратистами: «Сепаратисти нам не вороги. Просто не дотягуються до цього звання. У них немає стільки озброєння та людей як у нас. Рівень мотивації та кваліфікованості на різних щаблях. Усі рази, коли з ними стикалися, - це було очевидно. Серед полонених не було жодного інтелігента. А це говорить про компетентність».

 Та раптом з’явився серйозніший противник. Наші підбили два танки і знайшли коробки з написом: «Сухпай России». «Піаніст» зазначає: «Усе літо воювали зі сепаратистами. Серед них дуже мало професійних воєнних. Та й із дисципліною не дуже. Це відчувається в бою. А тут російська армія. Зовсім інший стиль. Усе чітко й швидко. Аж не віриться, що ми змогли дати відпір такій армаді. Тільки якою ціною? Скільки ж хлопців наших загинуло».

 І далі: «Після численних успішних атак росіяни запросили перемир‘я. Так-так. Це не марево. Ми це змогли. Російська армія просить перемир’я в сотні добровольців. Бояться паскудні пси. Не такі вони страшні, як ми думали. Та й полонені не страшні. Не малюйте ілюзій. Дійте за ситуацією. Заставляйте ворога боятися! Повірте, немає страшнішої зброї за мотивацію. Найстрашнішого демона можна здолати відважністю. Це поняття нікуди не зникло. Не загубилося в тисячах написаних книжок про героїв. Цей дух живе. Тут. Серед нас».

 Але росіяни мали перевагу в кількості і озброєнні: «Учора ми зробили неможливе. Показали, що інженери, студенти, підприємці та інші добровольці за будь-яких обставин можуть протистояти професійній армії. Вони ніхто проти нас. Вони беруть кількістю. Якби сили були рівні, то зараз я б ходив поміж їхніх трупів».

 Росіянам вірити не можна: «Росіяни тут. Вони відтягнули свою техніку і людей далеко за межі досягання нашої зброї. Тримають нас на довгому повідку, регулярно добиваючи далекобійною зброєю. Навіть якщо спробуємо їх атакувати – нас умить зітруть танками та артилерією. Якщо зараз не здатися, то потім уже може не бути. Це кінець!»

 Так «Піаніст» потрапив у полон на 119 днів. Згодом повернувся на фронт у складі батальйону «Донбас-Україна». Після закінчення військового контракту здобуває професійну музичну освіту в Київській муніципальній академії музики ім. Р. Глієра.

 Анатолій Зборовський

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #29 за 22.07.2022 > Тема "Українці мої..."