Версiя для друку Обговорити в форумi

 «Джавеліни» - по танках –

 душі вмить в піднебесся…

 Воріженьки, отак от –

 за наліт на Одесу,

 за атаки на Щастя

 і за напад на Харків.

 Ось таке наше «здрасьтє», -

 це уривок із вірша Олександра Архангельського, що увійшов до антології «Поезія без укриття», яку випустило друком видавництво «Дискурсус» в селі Брустури на Івано-Франківщині. Книжка містить понад 200 художніх фіксацій вражень першого місяця російсько-української війни. 70 поетів із різних міст і сіл України від Києва, Бучі та Ірпеня до Херсона і від Ужгорода до Сум і Харкова творили під виття сирен в укриттях, під гуркотняву коліщат евакуаційних потягів, під обстрілами.

 Авторка ідеї цього проекту, кандидатка філологічних наук, голова Кіровоградської обласної організації Національної спілки письменників України Надія Гармазій у передмові «Між укриттями і ракетами» зазначає: «Задум створити «Поезію без укриття» виник у Кропивницькому. І не випадково, бо ж Кропивницький сьогодні став для багатьох прихистком між сходом і заходом, став тим серцем, що пульсує разом з усіма окупованими населеними пунктами. І нині, коли географічний поділ визначають кулі, а межі регіонів розмито вимушеними переміщеннями і спільним болем, ми стаємо як ніколи єдиними, бо кожен із нас – це Україна. Ця збірка по-справжньому народна, бо об’єднала авторів дуже різних за віком, родом занять, життєвим досвідом, стилем і рівнем віршування. Це твори і цивільних, і військових; тих, хто вимушено покинув свій дім, і тих, чий дім став оазою для когось, тих, чиї міста були окупованими, і тих, хто з першого дня війни став волонтером, добровольцем, вступив до ТрО чи в складі ЗСУ захищає наш український світ».

 Наймолодшому автору студенту Денису Бірзулу із Кропивницького трохи за 20, а найстаршій поетесі Антоніні Листопад уже 80.

 Каріна Плахотник, яка з трьома малими дітьми мусила залишити рідне місто, написала вірш «Сповідь втікачки», під яким можуть підписатися чи не всі вимушено переміщені особи.

 Ганна Кревська із Лубен на Полтавщині жахається:

 «Серце, чого ж ти стало? Бийся й кажи усім:

 Тані із Маріуполя буде назавжди сім».

 Дітей вбивають не лише в Маріуполі. Світлана Петренко пише про рідні Суми:

 «Звіриний гул пронісся над Сумами.

 Криваве «бах» на шмат порвало ніч.

 І… не добігло дитинча до мами…

 Спросоння мати простогнала: «Ні!

 Кровиночко, малесенька, рідненька!»

 Стікали сльози з вицвілих очей.

 Поглянь на мене: «Я… я ж твоя ненька!..»

 А у самої в грудях аж пече…

 Упала на коліна… Голосила…

 Закрити небо! Зберегти життя!

 Молилася і в Боженьки просила,

 На руки взявши неживе дитя…»

 Кандидатка філологічних наук Наталя Фенько із Кропивницького обурюється:

 «Путін любить своїх дітей» -

 це як цвяхами прибити

 закляклі руки, пазли – вщент.

 воно здатне дітей любити?!

 чи зможе воно уявити своїх

 у пеклі стражденної Бучі,

 скалічених, зляканих до межі,

 страхом і голодом змучених?

 не зможе. тому й кажу

 (можливо, хтось знає більше) –

 коли ти любиш своїх дітей,

 не будеш вбивати інших».

 Антоніна Листопад із міста Ірпеня на Київщині розповідає «Суботній сон»:

 Снилось Азовське море.

 Берег самотній, безлюдний.

 Хвилі сердито говорять:

 -Що ви творите, люди?!

 Снився Бердянськ дорогий!

 Жовтий пісок, як тісто,

 Займище ворогів…

 Боже, очисти Місто!»

 Мозок не може змиритися з тим, що війна – це не сон. Антоніна Листопад пише:

 «Не вірю. Це – мені сниться…

 Це просто страшне кіно!

 Рвуться бомби в столиці.

 Ірпінь – розбите судно.

 Не може уява змиритись!

 Ніби несправжній покров

 Тисячі зранених, вбиті.

 Ллється справжнісінька кров…

 Харків, Херсон – в полоні.

 Горами – горизонт.

 Стогін сирен… доба холоне.

 Всюди – гарячий фронт!»

 Марина Джус із міста Гайворон на Кіровоградщині звертається до російських матерів:

 «Піднімайтесь матері Росії!

 Чи ж дітей своїх вам не шкода?

 Піднімайтесь молоді і сиві, -

 Смерть у ваші вічі загляда.

 Не несіть у нашу хату горе

 І не зазіхайте на життя.

 Українські треба вам простори?

 Ліпше дайте ви своїм пуття.

 Вже не буде збірної держави

 Без кордонів, на ім’я «Союз».

 Путін ваш, зажерливий, миршавий

 У своїх амбіціях загруз.

 Може, досить уже світ лякати?

 Це не жарти, це видюща смерть…

 Хай в Росії скаже кожна мати:

 «Ні війні! Тирана з трону – геть!»

 Павло Чорний із Кропивницького звертається до росіян:

 «Скажіть, росіяни, ви не християни?

 Ви каїнське плем’я, що йде на братів?

 Які ж ви слов’яни? Скоріш – бусурмани:

 Озброєна зграя злодюг і катів!»

 Оксана Буянова із Кропивницького теж звертається до росіян:

 «Він нас вбивав, а ви мовчали…

 Земля ж кричала в рупор вся.

 Він нам приніс такі печалі,

 Що відчай мали й небеса!..

 Цей лютий звір шукав нацистів

 Серед нещасних породіль…

 І діти плакали від свисту

 Шалених куль, терпіли біль

 Від тих поранень. Помирали

 У підземеллях без води.

 А ви мовчали… Генерали

 Пускали тоннами сюди

 Смертельні звірства. Ви ж мовчали

 І написали епілог

 Стосунків наших на скрижалях

 Бо милосердя й правди Бог

 Розверне кулі в ваші хати!..

 Карати буде Він… Кордон

 До неба станем будувати

 Із вами. Бо на після й до

 Вже поділився час. І далі,

 Як хочте, ви собі мовчіть…

 Та за законами моралі

 Із неба ще впадуть мечі

 На ваші голови німотні!..

 Ще вам відчути смак тривог!..

 Не знали ви? Безповоротно

 Мовчанням зраджується Бог!»

 Все це реалістичні картини. Це не поетичне перебільшення. Це розповідь про те, що було і що московська вояччина продовжує робити.

 Наталя Фенько впевнена, що до московських варварів

 «жалю немає.

 Жодних гуманістичних ідей.

 Коли всі янголи дивляться з неба

 очима вбитих дітей».

 Катерина Калитка із Вінниці говорить: «Я не антивоєнний поет, я поет, який всіх закликає мочити якнайбільше русні й сам на це працює».

 Аргументація в Путіна така, що він може і на небі проводити денацифікацію. Надія Капінос зі Львова спробувала уявити, як би це було :

 «Прозрів Господь. Обтер з обличчя попіл.

 Розсунув хмари – там белькоче гидь:

 -Бандеровцы в раю засели, понял?!

 А Путин хочет рай – освободить!

 Не зря там небо – видишь?- голубое!

 Не зря там нимбы – желтые, как рожь!

 Наш путин понял все – там хунта что ли…

 Фашист небесный, русский мир не трожь!

 Что Саваоф бандеровский, карррроче!

 Нацист вселенский! Жги его! Вали!

 Зітхнув Господь і просто вимкнув сонце над

 шостою частиною землі».

 Катерина Полякова звеличує захисника України:

 «Ти – мій герой! Сьогодні і назавжди!

 І ранок світлий – завдяки тобі!

 Ти УКРАЇНСЬКИЙ ВОЇН – мужній і відважний,

 І захищаєш нас в запеклій боротьбі!»

 Надія Гуменюк із Луцька написала вірш «Народженому в укритті», де побачила в немовляті, що народилось під свист сирен і вибухи, світле майбутнє України:

 «В підвалі, серед хаосу війни,

 Де паморозь іскрить бетонні стіни,

 У світ явилось Янголя весни

 Кровиночка, надія України.

 Колись месія так у світ прийшов,

 Його також ловили супостати.

 Живи, дитя! Живи! Неси любов

 Наперекір всім іродам й пілатам!»

 Презентації збірки «Поезія без укриття» вже відбулися в окупованому Херсоні, у Сумах, Кропивницькому і Львові. 6 липня презентація книги була проведена в музеї під відкритим небом «Мамаєва слобода» в Києві. Надія Гармазій, Ірена Яніцька, Ярослав Карпець і Єлизавета Красніченко продекламували свої поезії. Надія Гармазій зауважила, що в низці віршів антології багато нецензурної лексики і додала: «Ми так не писали до, і ми так не писатимемо після». Мається на увазі до і після цієї війни.

 Презентація була присвячена пам'яті Сергія Семени, який загинув, захищаючи Україну від московських окупантів.

 Анатолій Зборовський

На фото - група авторiв. Злiва направо: Єлизавета Краснiченко, Карiна Плахотник, Ярослав Карпець, Надiя Гармазiй i Iрена Янiцька

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #27 за 08.07.2022 > Тема "Бути чи не бути?"