Версiя для друку Обговорити в форумi

"Ми не можемо осягнути усіх тих звірств, свідчення яких бачимо, все питаємо себе, як люди у 21 столітті могли докотитися до такого, як можуть молоді хлопці дзвонити матерям з описом реальності, а ті їм відповідати, що "наш презідент всьо равно хароший", як можна вивозити з наших домівок речі з убитих людей - як можна цим потім користуватися, отримувати від цього якусь радість?

Якось в голові не вкладається, що ці хлопці дивуються дорогам і унітазам у наших селах і їх не дивує, що їхній президент зараз зливає такі статки на війну замість покращити життя у них в країні. Психологи пишуть, що для них норма те, що для нас психопатія - але це не знаходить місця у голові…

Як можливо, що люди, потрапляючи в те середовище, стають такими зазомбованими - навіть ті, які живуть там якісь три чи п'ять років. Як це працює? Це гіпноз? В чому сила отої пропаганди?"

(Ксенислава Крапка)

Ця цитата взята з листа колеги-поетеси. Отримав його, вже завершуючи статтю, де (чи й дивно?) задавався тими ж питаннями. Не претендуючи на вичерпну відповідь, писав для того, аби над феноменом войовничої імперськості з вектором у прірву замислилося ще більше людей, на теренах мого любого Криму, зокрема.

В.Б.

Від початку ескалації 24 лютого 2022 р. Московія не визнає, що вона веде війну з суверенною державою Україна. В її офіційному трактуванні це лише спеціальна воєнна операція задля демілітаризації та денацифікації України. Не торкаючись наразі абсурдності самих заяв щодо мілітаризму чи нацизму в моїй державі, хочу звернути увагу на те, що така гра словами є нічим іншим, як продовженням все тої ж гібридної тактики, з якою зіткнулися в лютому 2014-го. Не забули ж: спершу "ввічливі зелені марсіяни" з калашами забезпечили перетягнення українського півострова до "рідної гавані", потім, провалившись з поширенням "руцкаваміра" на південні та східні регіони України, Московія завела своїх орків на Донбас. І, звісно ж, ніде вона не була стороною конфлікту. Навпаки, виступала в ролі захисника пригнічених "руцкоязичних", в ролі арбітра та миротворця. Герасимівська тактика виявилася настільки ефективною, що навіть сьогодні, на другому місяці повномасштабної війни, повно тих, хто готовий сприймати постулати Кремля на повному серйозі. Неймовірно, але таких мільйони. Щоправда, майже вся та публіка - то самі московити.

Користуватися даними соціологічних опитувань в країні, влада якої упродовж довгих років випрямляла звивини своїх громадян, то невдячна річ. Та все ж, слухаючи рендомні опитування, час від часу ведені Радіо Свобода на вулицях московійських міст, не можна не помітити, що вони значною мірою підтверджують дані Левада-Центру, згідно яких "спеціальну воєнну операцію" Кремля в Україні підтримують 87 відсотків населення. Притому, від початку тієї "операції" число те зросло на 10 відсотків. І вже справжнім тріумфом московійської пропаганди сприймаються матері полонених "денацифікаторів", які більше вірять пропаганді, а не своїм дітям, розмовляючи з ними намертво вбитими в їхні голови штампами.

Що то - свідчення одного лише повального затьмарення, отупіння від життя у безупинному потоці концентрованої облуди? Значною мірою, схоже, так, але не зовсім. Тут ще є глибоко вкорінений синдром імперської нації, коли навіть злидарі ладні злидарювати, аби лишень і далі вважатися Третім Римом, одним із стовпів світу, якого всі поважають, бо бояться. І тут вони єдині зі своїми панами, які повною мірою експлуатують той синдром на свою користь, збиваючи неймовірні статки. А ще є страх. Останніми роками Московія ухвалила ряд драконівських законів, якими обмежено базові громадянські права, право на вільне слово, зокрема, не кажучи вже про масові демонстрації. В цьому сенсі заборона називати війну війною показова. Московія з обуренням відкидає будь-які звинувачення в обстрілах мирних міст, в руйнуванні житлових кварталів, соціальної інфраструктури, в убивстві тисяч цивільних громадян, і далі стверджуючи, що в рамках демілітаризації вона точково вибиває лише військові об'єкти "нациків". Нахабність з тим, схоже, не має меж. Розв'язавши криваву війну в Україні, нищачи наші міста, вбиваючи жінок і дітей, втілений Мордор ще й намагається звинувачувати в тому Україну. Так, цими днями, її представник в Радбезі ООН, опустивши очиці, заявляв про те, що бучанську різню вчинили, мовляв, самі українці. А, певно ж, саме вони, зваріювавши, винищували свій люд у Ірпені, Гостомелі, Бородянці, саме вони стерли з лиця землі Волноваху, зруйнували Маріуполь, продовжують руйнувати Харків, Миколаїв...

Щонеймовірніша брехня, то простіше змусити в неї повірити - той геббельсівський постулат реалізувується сьогодні в Московії в повній мірі і, схоже, доволі успішно. В поєднанні зі страхом великих штрафів, арештів, а то й багаторічного - аж до 15 років ув'язнення, з одного боку, а з іншого звиклий конформізм, коли простіше і безпечніше робити вигляд, що твоя держава не може робити чогось гидкого, антилюдського, що твої "хлопчики", послані туди з високогуманними цілями, жодним чином не можуть вбивати беззбройних старих, дітей, не можуть гвалтувати і спалювати жінок, не можуть скидати півтонні бомби на театри, в підвалах яких переховуються жінки та діти, бити ракетами по житлових кварталах, застосовувати заборонені Женевською конвенцією види боєприпасів, приводить саме до сьогоднішньої ситуації, коли позірно злочинна політика Кремля має масову підтримку всередині країни.

Хтось порівнює сьогоднішню ситуацію в Московії з тою, яка була в Німеччині часів Третього райху, але, попри наявні паралелі з навіюванням обраності своєї нації, попри атмосферу безправ'я і страху перед державою, перед її всюдисущими спецслужбами, шпигами, стукачами, костоламами та в'язницями, московійська публіка не може посилатися на інформаційну завісу, на те, що ми, мовляв, нічого не знаємо, що насправді відбувається. В світі супутникового телебачення та Інтернету така відмовка є нікчемною. Все бачать, все знають і… німують. Більше того, гвалт обурення, після істанбульських консультацій, зчинений через "неприпустимі поступки хохлам", свідчить про те, що Левада-Центр, схоже, таки має рацію.

- Чи довго ще, - спитають мене, - зможе існувати той викривлений, перевернутий з ніг на голову, замішаний на страху, ницості і рабській підлості світ тотальної олжі?

Після Бучі, Бородянки, Маріуполя у вільному світі йому вже немає місця. Як довго він зможе проіснувати за залізною завісою, відсунутий на задвірки цивілізації, залежить від багатьох причин. Найперше, та завіса ще має опуститися до кінця. А те залежить, найперше, від рішимості західних демократій діяти, нарешті, рішуче. Наразі, бачимо, що Захід не має єдності з тим. Якщо Сполучене Королівство, Польща, Балтійські країни ведуть тут перед, то позиція решти далеко не така рішуча. Половинчатість накладуваних санкцій, бажання й далі отримувати вигоди від генделю з країною-терористом, а ще страх бути втягнутими у війну затягують процес. На жаль, дії окремих українських чиновників також не надихають західних партнерів на більш серйозні кроки. Вже одні чутки про намагання заступника голови ОП пана Татарова розблокувати заморожені в Україні рахунки московійського олігарха пана Дерипаски, накладення санкцій на якого вимагає від західних партнерів офіційний Київ, не можуть не ставити під сумнів щирість намірів української влади.

Все ж, рано чи пізно, але втіленню Мордора таки доведеться нести солідарну відповідальність за злочини, які коять його "хлопчики", командировані з мовчазної згоди тамтешнього загалу, для "денацифікації" України. Списати все на одного Гремліна не вийде. Кару доведеться нести всім, притому, упродовж поколінь.

Щодо страхів Заходу перед примарою ядерної війни. Чи обгрунтовані такі страхи? Певно, що так. Неодноразові попередження Гремліна щодо неприпустимості втручання в його "спецоперацію", недвозначне брязкання ядерною зброєю - все те, у поєднанні з прописаною можливістю застосування ядерної зброї у разі загрози безпеці Московії, є суттєвим стримуючим фактором. Саме ці страхи залишають українське небо і далі відкритим для московійських винищувачів, бомбардувальників та ракетоносців, саме вони уможливлюють ракетні удари по наших містах, по їхній інфраструктурі, по військових об'єктах. Страх перетворення регіональної війни на світову паралізує Захід. Але ж, якщо не закривати очі, то варто б визнати, що Третя світова тягнеться вже майже півтора місяці, хоча збройно агресору протистоїть одна Україна.

- Які тому докази?

Як на мене, вони очевидні:

а) в минулорічному грудневому ультиматумі Московії йшлося далеко не про "денеер-ленеер", навіть не про одну лише Україну - фактично, Гремлін намагався диктувати свою волю чи не всій Европі;

б) сучасна війна багаторівневе явище і включає в себе не одне лише збройне протистояння, а й протистояння на інформаційному, економічному та дипломатичному рівнях, і від самого початку цієї війни Захід, найперше, США та Велика Британія, постачає українське військо розвідданими, зброєю, запроваджує санкції щодо агресора, підтримує наш Край інформаційно та дипломатично, а отже, ніяк не є безстороннім;

в) Московія також воює не сама: лукашенківський режим не лише послужливо надав територію Білорусі для ведення агресії проти України - саме з Білорусі вівся наступ на Київ, саме звідси Московія завдає авіаційних та ракетних ударів по українській території, а лукашенківське військо, підтягнуте до українського кордону, вже однією своєю присутністю, загрозою нападу, відтягує чималі наші сили, сприяючи таким чином московійським військам;

г) нарешті, одна вже загроза завдання ядерного удару державою, яка перебуває у війні, очільники якої поховалися по бункерах, привівши засоби ядерного ураження у підвищену боєготовність, однозначно виносить цю війну за рамки локальної чи регіональної, оскільки наслідки такого удару не можуть бути обмежені територією якоїсь однієї країни.

Нині можна лише гадати, як довго протягнеться ця війна; як скоро насєленіє Московії завважить, що то таки не спєціальная воєнная опєрація по денаціфікаціі Украіни, а операція по зрушенню у прірву самої Московії, і чи зробить з того належні висновки; як скоро колективний Захід наважиться на рішучіші дії, і чи не приведе перемога над Мордором у конвенційній війні до застосування ним ядерної зброї.

Час покаже. Поки ж маємо стояти міцно і вибивати ворога зі своєї землі. Не тішмо себе дурними казками про те, що 140-мільйонна Московія залишилася без війська, як про те співають деякі наші експерти. Мобілізація - неважливо, офіційна чи прихована - дасть ще не одну тисячу вояків, і наразі потенційних "денацифікаторів" ще не бракує. Якість тої збираниці можна ставити під сумнів, але: а) війна швидко вчить; б) ця країна зроду-віку не зважала на втрати свого воїнства.

Тримаймося ж нині міцно на сході і маймо на увазі, що в цій ситуації напрямком головного удару ворога, скоріше за все, будуть не Харків чи Київ, а Миколаїв та Одеса.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #14 за 08.04.2022 > Тема "Бути чи не бути?"