Версiя для друку Обговорити в форумi

Про те, як все починалося, навіть не хочеться згадувати. Вибухи. Паніка. Натовп людей, який тікає невідомо куди, гублячи по дорозі все, що тільки можна. Штурм потягів на залізничних вокзалах. І – реалії нашого часу: поїзди, що нині звуться евакуаційними, повезли тисячі наших людей на Захід. У кожного – своя особиста історія. І своя розмова із Всевишнім. Та сьогодні хочеться говорити про тих, хто залишився. У вщент зруйнованому Маріуполі, ховаючись у підвалах харківських будинків. Наші думки і молитви – з цими людьми. Біль, лють від того, що не можеш допомогти дитині, яка вмирає від зневоднення. Я намагаюся пригадати до деталей, яким був цей воєнний березень. Я намагаюся зафіксувати у пам’яті події, які згодом робитимуть спогади рельєфними, більш вагомими... Але нині усі спогади – наче марево, що здіймається над стражденною і скривавленою українською землею. Час, коли все перетворюється на суцільну рану. Якщо Бог дасть дожити до кращих часів – тоді вже будемо систематизувати, упорядковувати, а поки що – наші рефлексії, спалахи свідомості... Таким запам’ятався цей холодний і жорстокий березень.

 ...Березень, день третій. З оперативних повідомлень Генерального штабу Збройних сил України: «Третій день тривають запеклі бої між захисниками України та фашистськими військами Росії. Ворог не залишає спроб захопити Київ, але оборона Києва тримає удар, на підступах до міста наші воїни знищують багато техніки ворога». Початок березня видався справді гарячим. Складною була ситуація в Сумах та області, там наші підрозділи ЗСУ та бійці тероборони борються з переважаючими силами деморалізованих окупантів. На півдні ворог намагається марш-кидком прорватися до Маріуполя, втрачаючи безліч техніки на шляху. Там уже готові зустріти його "хлібом та сіллю". По всій країні бійці ЗСУ, Нацгвардія, прикордонники, тероборона та добровольці дають відсіч російським окупантам. Генеральний штаб Збройних сил України повідомив уночі 1 березня, що станом на початок першого дня весни «противник не досяг успіху на жодному з напрямків. «Попри те, що противник втрачає наступальний потенціал, він продовжує завдавати вогневих уражень по військових та цивільних об'єктах і продовжує вести розвідку літаками Космічно-повітряних сил Збройних сил Росії, зокрема і з використанням повітряного простору Республіки Білорусь. Враховуючи, що противник не полишає прагнень щодо досягнення своєї мети, а власний наступальний потенціал майже вичерпано, планує долучити найбільш підготовлені військові частини Республіки Білорусь, що завершують зосередження уздовж державного кордону України», – йшлося у зведенні.

 ...Початок березня – тримаємо зв’язок з друзями з різних куточків України. З багатостраждальної Чернігівщини телефонує мені подруга Світлана, розповідає, що майже весь час перебуває у підвалі. Схоже, немає дня, аби Чернігів не бомбардували. «На Поліссі противник продовжує спроби відновити наступ у напрямку столиці. Російські окупаційні війська застосовують тактику знищення інфраструктури та нанесення ракетно-бомбових ударів по населених пунктах, нехтуючи нормами міжнародного гуманітарного права», – інформують українські військові.

 ...Кожен вечір лягаєш спати з думкою дочекатися ранку і прокинутися у власній квартирі. Молимося, аби Бог зберіг життя кожного, а Божа матір накрила омофором людські оселі. Непомітно спливає час, ось вже і 8 березня. Ситуація у столиці суттєво відрізняється від довоєнної картинки. Так, справді, останнім часом ми нібито не святкували цей жіночий день, започаткований Кларою Цеткін. Проте за інерцією чоловіки тягнулися вервечкою за квітами та шоколадками, а жінки розводили руки: «Вітати з весною ніхто не забороняв». А тим більше, говорити прекрасним панянкам компліменти. Та цього року все не так. Вже не зустріти перехожих з оберемками квітів, які спокійно прогулюються мирними вулицями. Або неспішно п’ють каву в затишних кав’ярнях. Вівторковий день 8 березня, що став вже тринадцятою добою російської війни в Україні, святковим ніяк не назвеш, але у Києві минув він відносно спокійно. Водночас в українській столиці ні на мить не розслабляються - з огляду на постійну загрозу зводять нові оборонні споруди. Цікавими видалися спостереження цього березневого дня кореспондента DW: «На відміну від попередніх днів оборони Києва, 8 березня сирени повітряної тривоги лунали у місті вже не щогодини, а лишень кілька разів за день. Кияни чули звуки роботи протиповітряної оборони, які вони вже навчилися відрізняти від звуків вибухів авіабомб чи російських ракет. Світлої пори дня перехожих на вулицях стало ще більше, ніж зазвичай останнім часом. Мешканці поспішали поновити запаси провізії, яку підвезли у крамниці, а в міських парках та скверах можна було побачити і тих, хто вигулював своїх песиків чи вийшов на прогулянку з дітьми. Запрацювали деякі павільйони з продажу овочів, фруктів, зоомагазини. За інформацією Європейської бізнес-асоціації це - лише крапля в морі: у повному обсязі працює лише 17 відсотків компаній, 16 відсотків обмежили географію своєї діяльності, а кожна п'ята компанія (19 відсотків) вимушено закрила частину офісів чи торгових точок. Решта 29 відсотків припинили діяльність, ще стільки ж призупинили її тимчасово. Тільки один відсоток бізнесу планує остаточно закривати свій бізнес». 

 ...Зупиняюся біля невеликої крамниці з продажу соління. Продавець, помітивши, що приглядаюся до смаколиків, пригощає. «Відправила дітей до Польщі, тепер хвилююся, аби все було добре, - пояснює пані Марія. – Сподіваюся, що добрі люди потурбуються про їхню безпеку, тож вони будуть мати дах над головою». Поки пані Марія готує для мене «щедрий пакунок», помічаю жіночку, яка стоїть трохи осторонь та не наважується підійти. Напевно, закони доброти не мають кордонів. Якщо пані Марія пригостила мене, то чому б мені не пригостити цю пані? «Ні, ні, що ви, не треба» – вона почувається ніяково. Поступово розговорилися. Пані Лариса – переселенка, у Києві не так давно. Дізнавшись, що вона з багатостраждального Маріуполя, не можу лишатися байдужою, адже трагедія Маріуполя – біль кожного українця. Незалежно від того, де ми нині перебуваємо. Новини про Маріуполь сприймаю з особливою тривогою. Від самого початку нового вторгнення Росії в Україну Маріуполь Донецької області перебуває під постійними обстрілами армії РФ. Із 3 березня українське місто фактично заблоковане російськими військовими. Внаслідок обстрілів у місті, як повідомляє місцева влада, немає електрики, зв’язку, газу, опалення і навіть води. В інтерв’ю проєкту Радіо Свобода «Новини Приазов’я” військовий експерт Олег Жданов поділився ексклюзивними фактами щодо ситуації в Маріуполі: «Якщо ми говоримо про південь, то найбільша кількість військ – це Маріуполь, який для рашистів є життєво важливим населеним пунктом. Чому? Тому що Путіну треба щось пред’явити російському суспільству, якусь перемогу. І Маріуполь є каменем спотикання для побудови сухопутного коридору до Криму. Тому там найбільша кількість військ». На запитання кореспондента, що чекає на багатостраждальний Маріуполь, який переживає гуманітарну катастрофу, Олег Жданов зазначив: «Головне для Путіна – взяти місто, підняти триколор над цим містом і оголосити про свою перемогу, адже він перетнув будь-яку межу. В нього, по-перше, немає зворотного шляху. І друге – він вже застосовує негуманні методи війни. Він вже не рахується з думкою людей або із суспільною ситуацією. Він опирається лише на силу. Головне – взяти місто. А далі – аж до силового розстрілу тих, хто вийде на протести. Чи готовий він знищити 100-тисячний Маріуполь? Я думаю, так. Чому ні? А ви згадайте Алеппо. Так, там трошки менше було місто, але, до речі, він же так і не взяв Алеппо. Чому? Тому що сирійські ополченці пішли з міста, не було сенсу захищати руїни. Він просто зрівняв це місто з землею. Ми ж пам’ятаємо, там більшість загинуло мирних мешканців, а не людей, які були зі зброєю. Те ж саме може відбутися в Маріуполі, адже рашисти перейшли будь-які межі». Будь-яка інформація про Маріуполь торкається найглибших струн душі моєї нової знайомої. Пані Лариса до війни працювала у системі позашкільної освіти, вела літературну студію для обдарованих дітей. Світ літератури, мріє про високе – духовне життя Лариси Наконечної було насиченим і змістовним. Зізналася, що під час страшних обстрілів, коли доводилося постійно перебувати у підвалі, почала вести щоденник. Пригадала, як колись розповідала своїм вихованцям про щоденники, які вели люди у блокадному Ленінграді. Згодом вони стали беззаперечним документом страшної доби. Колись ці щоденники ретельно вивчатимуть, аби збагнути, наскільки тривалою та самовідданою була боротьба українців за свободу. Щойно почала читати щоденникові записи пані Лариси, як доля подарувала ще одне знакове знайомство. Своїми спогадами у вщент зруйнованому Маріуполі поділилася місцева мешканка Ганна Котельникова. Майже постійно перебуваючи у сховищі, балансуючи між життям і смертю, Ганна Котельникова вірила: її щоденникові записи обов’язково знадобляться. «Єдиною формою спілкування з «великою землею» був рукописний щоденник «Маріуполь в облозі» - без газу, світла, зв’язку та Інтернету, під обстрілами і бомбардуваннями», - зізналася пані Ганна, коли їй дивом вдалося вирватися з цього пекла. Ганна Котельникова родом з Маріуполя, закінчила Київський медичний інститут. Закінчивши інтернатуру, протягом двадцяти років працювала лікарем-анестезіологом у рідному місті. У волонтерському русі – з квітня 2014 року. Разом з друзями допомагала українським військовим, збирала інформацію про переміщення військ «ДНР» містом, розклеювала листівки та друкувала перед так званим референдумом» 11 травня. А вже через вісім років, 24 лютого 2022 року, до Маріуполя знову прийшла війна. Спочатку були лише артобстріли східних мікрорайонів, бомбардували Сартану, яка межує з містом. «У мене тоді взагалі не було думок про евакуацію, хоча мені наполегливо радили виїжджати, мотивуючи тим, що я, як волонтер, допомагала українській армії, - зізнавалася Ганина Котельникова. Коли мені говорили, що я у списку смертників росіян, я не вірила, що місто здасться ворогові і навіть не розглядала такий варіант». А вже за кілька днів – на початку березня 2022 року місто перетворилося на пекло. «Найбільше боялася прямого влучання снаряда або бомби, і в перші дня, коли ще був зв’язок, боялася прокинутися і усвідомити, що місто вже не українське, - писала пані Ганна. - Потім зв’язку не було. Підходила до вікна і бачила, що там їде машина поліції – значить, наші".

 За словами Ганни, найстрашніше в облозі – втрата зв'язку із зовнішнім світом. Повна невідомість, коли вірити можеш лише тому, що бачиш на власні очі і чуєш на власні вуха. А чуєш або рев літаків і вибухи бомб, або тишу, яка страшніша за вибухи. Записи пані Ганни - – це щоденні ритуали, за які тримаєшся до останнього. Навіть якщо чашку ранкової кави доводиться варити у дворі багатоповерхівки, розпалюючи для цього багаття. Колеги-журналісти, які прочитали записи пані Ганни, зазначили, що у цьому «екстремальному» щоденнику немає ефектних метафор і зайвої «кучерявості». Це – жорстокі реалії нашого часу, свого роду література нон-фікшн. Перечитаймо деякі записи Ганни Котельникової, аби збагнути, що в цих записах немає розпачу та безнадії. Так, є страх, але крізь його панцир пробивається промінчик надії.

 «2 березня 2022. 7-й день повномасштабної війни. Маріуполь. Центральний район. Сиджу на підлозі поруч із собакою на старому татусевому кожусі. Поки є природне світло, хочу записати щось на згадку. Сидимо зранку без світла, потім і вода стала. Згодом бахнуло сильно. Думала, що наші, але ні, на жаль, ні. Обстріляли Приморський район, влучення в технікум і тролейбусний парк. Вчора обстріляли жилмасив Кіровський. Сьогодні в лікарні помер поранений підліток.

 4 березня 2022. 9-й день війни. Ніч була страшна. 21:18 - 23:50 - дуже сильні вибухи. О 8-й ранку почалося пекло. Гради, арта і все дуже близько. Всі одяглися… Ми побігли до підвалу з ковдрами і сиділи при вході. Годину, дві, не пам’ятаю. Ми молилися. Страшно, надзвичайно страшно.

 6 березня 2022. 11-й день війни. Ввечері вчора було відносно спокійно. Тільки зібралися вивести собак, почало бахкати, дуже сильно. Крізь сон чула, як встала мама. Мама являє собою просто зразок непохитності та оптимізму. Вчора заявила, що в неї орхідея випустила бруньки і що сьогодні день смерті Сталіна, це означає, що все буде добре. Вона пережила вже одну окупацію, їй ледь було три роки, а тепер їй 83, переживе ще одну. Та ми не в окупації, ми в блокаді. Зв’язку немає.

 10 березня 2022. 15-й день війни. -7°С. Вчора в новинах о 8:20 було включення Анни Романенко, вона розповідала страшні речі, що вчора літак скинув бомбу на пологовий будинок та дитячу лікарню і там багато загиблих, поранених… Жорстокість росіян не має меж. Я сподіваюсь побачити, як вам всім винесуть смертельний вирок!

 Всю ніч тривав обстріл і зараз о 8:34 - обстріл продовжився».

Читати ці записи неможливо без брому та всіх інших заспокійливих. Розумію, що перебувати постійно під обстрілом фактично означає приректи себе на повільну смерть. Залишаючись у рідному місті, ми постійно перебуваємо в напрузі. Від постійного виття сирен у декого вже виникають галюцинації. Цей жахливий звук торкається кожної нервової клітини, повільно знищуючи людську психіку. Про те, як пережив Київ місяць цього мороку, сподіваюся, ми ще обов’язково розповімо. Та в цьому матеріалі мені хотілося приділити більше уваги саме маріупольській трагедії, адже ці злочини проти людяності не мають терміну давності. На щастя, якимсь дивом нашій героїні вдалося вирватися з Маріуполя. 225 кілометрів із Маріуполя до Запоріжжі зайняли у неї 28 годин. Ночувати довелося в полі при -11°С.

 "Виїхали спонтанно після чергової жахливої ночі, – розповідала Ганна. – Напередодні сусід сказав, що буде колона від драмтеатру. Я вранці пішла до театру ще до того, як його розбомбили. Побачила людей, які збираються їхати з міста, побігла додому і сказала, все, ми збираємось і виїжджаємо. Шість людей і три собаки зі мною. Стали в хвіст цієї колони. Зв’язку не було, він з’явився лише в "сірій" зоні. Там прочитала новини і дізналася, що цього дня нібито був "зелений коридор". Нам пощастило. Ми про це не знали, просто ризикнули".

 ...Скільки ще історій нам доведеться почути, скільки свідчень зібрати? Так хочеться, аби подібних трагічних історій було якомога менше. Та поки що на диво годі сподіватися – життя триває, точиться війна. Триває жорстока боротьба за наше право жити на своїй, Богом даній, землі. Тож виконуймо свою роботу – все, що в наших силах. Наближаймо нашу перемогу.

 Наталія Осипчук, письменниця, член НСПУ

 ***

Анатолій Лупиніс

Ми випрягли волів, перевернули плуга,

Сідлаємо коней та гостримо списи.

Відкинули жалі, згадали всі наруги,

Прости нас, Господи, помилуй і спаси.

На скресі двох світів стаємо до двобою,

На скресі двох епох гряде шляхетний світ.

Віч-на-віч Нація з безликою юрбою.

Навколо ворогів - суцільний живопліт.

Волога цвіль Європ лоскоче наші ніздрі,

Спекотних Азій тлін судомить рамена.

Чекає бій. Все інше буде... після.

Життя триває. Точиться війна.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #13 за 01.04.2022 > Тема "Українці мої..."