Версiя для друку Обговорити в форумi

ВАЛЕНТИН БУТ: ЗБРОЇ!

Встигати тижневиком за подіями, які динамічно змінюються не те, що щоденно - щогодинно! - то невдячна справа. Власне, функція тижневика того й не передбачає. Тижневик мовить про дещо інше. Скажімо, про оперті на досвід минулого висновки (проігноровані, зроблені, чи ті, які ще не пізно зробити), про аналіз поточної ситуації та вірогідні порухи майбутнього на основі того аналізу.

Сьогодні не час озиратися в минуле, картаючи себе за підсліпуватість, легковажність, за інфантильне небажання бачити очевидні речі, за бездарно втрачені роки, упродовж яких мали б вибудувати державу з успішною економікою та потужним військом, про що автор неодноразово писав ще з 2000-х, власне, як і про те, що ключ до вирішення нав'язаної нам в 2014 році війни лежить аж ніяк не у москвах чи вашингтонах, але тут, на нашій землі. Давно ж відомо, що порятунок потопаючого - то справа, найперше, його власних рук. Лише активно вигрібаючись самі, можемо сподіватися на допомогу. Останні події - яскраве підтвердження тому, чи не так? Тож і надалі маємо розраховувати, головним чином, на самих себе, робити все можливе, аби на ділі підставляти плече українському війську, яке за неповний лише місяць завдало, по суті, непоправних втрат "другій армії світу", зупинило просування ворога практично на всіх напрямках, а десь вже й переходить у контрнаступ.

Якої ж допомоги потребує військо, до лав якого шикуються черги? Найперше, потрібна зброя. Не каски, не бронежилети, хоча й вони не зайві, але зброя. Притому, не лише стримувальні, оборонні її види, як ті ж чудесні Javelin(и), NLAW(и), добре вже освоєні Stinger(и) чи довгоочікувані системи Starstreak та С-300, якими могли б набагато краще прикрити наше небо. Окрім того всього, військові наразі потрібна наступальна зброя. Важка зброя: танки, бойові літаки, ударні ракетні комплекси і т.п. А ще - амуніція до всього того. Треба розуміти, що в часі війни, та ще й такого масштабу та інтенсивності, все те є швидковитратним, потребує перманентного поновлення.

Гірко, але упродовж більш ніж двох десятиліть Незалежності ми не надто дбали про своє військо. Якщо точніше, то бездумно (а десь і умисно) нищили його, ліквідовуючи цілі авіаполки, здаючи на металобрухт бойові гелікоптери, ракетні крейсери, продаючи направо й наліво авіаносці, танки, ракетні комплекси, одні з найефективніших системи ППО, за якими тепер побираємося по світу. Ніхто ж не забув вантаж "Фаїни"? Скільки було таких "фаїн"? Ніхто не забув ледь не задурно передані Московії стратегічні ракетоносці Ту-160? А обміняні на газ 575 високоточних крилатих ракет Х-55 та Х-55СМ, здатних нести ядерні боєзаряди від 200 до 500 (кТ)? Хіба не такі ракети, щоправда без ядерного заряду, падали на голови мешканців Алеппо? Чи не їх запускають цими днями над Чорним морем, тепер вже на голови українців, в тому числі й на голови харків'ян, які свого часу поставили їх виробництво на потік?

В цьому сенсі не менш дивним виглядало, коли, вже в ході цієї війни, новітні танки ми продавали за кордон, а підтоптані, обдерті позавчорашніми мародерами Т-64, урухомлювали, закупляючи трафлені запчастини у ворога, за посередництва мародерів учорашніх, або ж видавали клепання річкових самотопів за будівництво маринарки. А що вже казати про вперте ігнорування владою потреби у власному виробництві боєприпасів! На фоні вкрай темної історії з висадженням у повітря військових арсеналів з десятками тисяч тонн боєприпасів - а вона тривала упродовж ряду років і, схоже, ніколи навіть не розслідувалася належно! - все те виглядало, щонайменше, як підігрування ворогові, провокування його на подальшу експансію. Власне, вона була неуникною і могла б бути вдалою, якби не активні порухи української влади упродовж останніх двох років, завдяки яким вдалося переконати колективний Захід, що Україна зробила европейський вибір не на словах лише. Активна дипломатична робота по згуртуванню Заходу, з одного боку, а ще більше - вкрай неадекватні, відверто загрозливі порухи самої Московії результувалися у тому, що маємо на сьогодні, а саме, у світовій підтримці боротьби України за свою незалежність.

- Чи то вже перемога?

- Ще ні. Але то прямий шлях до неї. На щастя, маємо владу, яка не засмикує фахових військових, не тисне на них, і вони роблять дива. На щастя, в часі навали новітньої орди, нація, відкинула всі дотеперішні свої розбіжності, згуртувалася "від Сяну до Дону", а відтак, не існує сили, здатної зігнути її. Власне, за неповний місяць вже й зупинили, знекровили ту орду. Тепер би зброї, аби погнати зайд зі своєї землі! Потребуємо її аж так відчайдушно, що верховний головнокомандувач вже не просить - вимагає її від партнерів. За те його, щоправда, не раз вже картали ті, хто вважають справжніми ковалями сьогоднішніх українських успіхів героїчних свинарчуків, які свого часу розукомплектували багатотисячний броньований кулак Московії на запчастини до українського війська. Тра, мовляв, бути вдячними за те, що дають, бо завтра й того можуть не дати.

Чи маємо право просити та ще й вимагати, як ото робить пан Президент? Маємо. Бо відстоюємо не лише свою волю, а й безпеку тих, обережних, які прикривають свої страхи перед терористом турботами про долю світу, забуваючи, що то поганий приклад для інших терористів. Санкції дієва і певна річ. От, лиш, доки санкційне сонце зійде, московійська роса очі виїсть. Саме тому Україна потребує наступальної зброї. Вже зараз.

P.S.

Не знаю, чи доречно, але ж от - згадалося:

Якось, ще в 2014 році, більш-менш випадково надибав в Мережі рефлексію поета Едуарда Портянського на відомий вірш Анастасії Дмитрук “Никогда мы не будем братьями”, де він, не претендуючи вже на братерство, наполягав, натомість, на сестринстві. Але ж і сестринство в нього виходило все з тим же підбоєм, адже раз-по-раз зривався на завуальовані, а то й відверті образи. Ось один лише катрен з того його вірша:

“Никогда Мы не будем братьями, Ведь Мы сёстры по роду и племени! Мы Славянского Духа женщины, А не геи в седьмом поколении”.

Едуард Портянський “Сестры”

Кажуть, не до тебе п’ється, то й шиї не витягай. Але портянський вірш зачепив. І сам незчувся, як лягли тоді ось такі рядки:

Кажеш, сестри ми? Та ще й рідні?

Кажеш, жити нам треба по совісті?

Але тут же, забувши те повністю,

Гомосєками звеш принагідно?

Едуарде, ти визначся спершу,

Хто ти сам – то, наразі, життя.

Трансвеститські твої сприйняття –

То проблема, повір, щонайменша.

Кажеш сестри? Хіба ж то сестра,

Як мене поливаєш ти брудом:

Що не слово – брехня і облуда.

То твоє розуміння добра?

Чи то я нині вдерся в рязані,

На орловщинах нищу міста,

А чи, славлячи всує Христа,

ТИ чортяці складаєш осанну?

То не я – ти прийшов в мою хату

Гвалтувати, тягти, убивати,

Всіх незгідних “мочить и в сортир”.

Оце те, що ти звеш “русский мир”?

Руссю зватися маєш хіть?

Русь це я, це на цих теренах,

Проростаючи в наших генах,

Русь нескорена досі стоїть.

Вам “чужды европейские ценности”?

Що ж, то ваші проблеми, сусіде.

Виноград ще зелений, як видно,

В патернально-свідомій блаженності.

Ні, не сестри ми – жодна сестра

Не встромляє ножа сестрі в спину,

Не мордує її до загину –

То повадки лихого щура.

Або, от – хто, скажи, прихистив

Вурдалаків, що тут пили крівцю,

Посіпаків, злодюг і убивців?

Це сестра моя? Боже, прости…

Тож, одумайтесь, доки не пізно,

Розкиселені власними бідами,

Нам роковано бути сусідами,

Краще добрими, хай і різними.

24 березня 2022 р.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #12 за 25.03.2022 > Тема "Бути чи не бути?"