УКРА╥НСЬК╤ ГЕНЕРАЛИ, БРАТИ-ХАРК╤В’ЯНИ, ЗАЛИШИЛИСЯ В╤РНИМИ В╤ТЧИЗН╤ НАЗАВЖДИ
Цього року в╕дзнача╓ться 135 р╕чниця в╕д народження легендарного генерал-полковника Арм╕╖ УНР Олександра Удовиченка, командира славетно╖ 3-╖ Зал╕зно╖ див╕з╕╖ Арм╕╖ УНР, в╕це-президента УНР в екзил╕ (1954—1961) та 85 р╕чниця смерт╕ його брата Миколи Удовиченка, генерала-хорунжого Арм╕╖ УНР. Майбутн╕й генерал укра╖нсько╖ арм╕╖ народився 20 лютого 1887 року в Харков╕ в родин╕ в╕йськового. Батько походив з селян Черкасько╖ волост╕ Л╕венського пов╕ту Орловсько╖ губерн╕╖, служив у рос╕йському в╕йську, дослужився до звання п╕дполковника ╕ отримав в╕дпов╕дно дворянство. В╕йськов╕ традиц╕╖ були м╕цно укор╕нен╕ в родин╕ Удовиченк╕в – во╓нну кар’╓ру для себе обрав ╕ старший брат Олександра – Микола, що служив спочатку в лавах Рос╕йсько╖ арм╕╖, а п╕сля Лютнево╖ революц╕╖ та пад╕ння царизму 1917 р. – у в╕йську Укра╖нсько╖ Народно╖ Республ╕ки. Змалку брати виховувалися в дитячому притулку принца Ольденбургського в Санкт-Петербурз╕. Це був виховний заклад, метою якого була осв╕та д╕тей обох статей, позбавлених можливост╕ отримувати виховання в с╕м'╖. У часи ╖хнього перебування в заклад╕ притулку було даровано права казенного реального училища, що прир╕внювало його до навчальних заклад╕в М╕н╕стерства народно╖ осв╕ти. П╕сля зак╕нчення реального училища брати по черз╕ навчалися й усп╕шно зак╕нчили Петербурзьке в╕йськово-топограф╕чне училище, (Микола в 1905, Олександр – в 1908 роках), також обо╓ ув╕йшли до складу корпусу топограф╕в Рос╕йсько╖ арм╕╖. П╕сля зак╕нчення училища брати залишилися у столиц╕ ╕мпер╕╖, Микола потрапив до лейб-гвард╕╖ Павловского полку, а Олександр – до лейб-гвард╕╖ ╢герського полку. Старший брат в 1911—1912 роках навчався в Александр╕вськ╕й в╕йськово-юридичн╕й академ╕╖, отримав звання штабс-кап╕тан. На початку Першо╖ св╕тово╖ в╕йни брати потрапили до 129-го Бесарабського полку, у склад╕ якого брали участь у бойових д╕ях. За хоробр╕сть, проявлену в боях, Микола нагороджений орденами Свято╖ Анни 4-го та 3-го ступен╕в, у березн╕ 1915 року переведений до штабу П╕вденно-Зах╕дного фронту. Олекандр був поранений, за хоробр╕сть нагороджений Георг╕╖вською збро╓ю. У 1917 Олександр ╤ванович зак╕нчив перший прискорений курс Микола╖всько╖ в╕йськово╖ академ╕╖. У 1917 роц╕ — старший ад'ютант штабу 21-╖ п╕хотно╖ див╕з╕╖ ╕ старший ад'ютант штабу 3-го Кавказького корпусу, штабс-кап╕тан. П╕сля Лютнево╖ революц╕╖ обидва брати брали активну участь в укра╖нському нац╕ональному рус╕, Микола ╤ванович брав участь в укра╖н╕зац╕╖ в╕йськових частин П╕вденно-Зах╕дного фронту, був делегатом 2-го Всеукра╖нського в╕йськового з'╖зду, обраний до складу Укра╖нського Генерального в╕йськового ком╕тету. Восени 1917 - уповноважений Укра╖нсько╖ Центрально╖ Ради у штаб╕ П╕вденно-Зах╕дного фронту; п╕дполковник (1917). Олександр ╤ванович також був делегатом 1-го та 2-го Всеукра╖нських в╕йськових з'╖зд╕в. У серпн╕-вересн╕ 1917 року — голова укра╖нсько╖ ради 3-го Кавказького корпусу, брав участь в укра╖н╕зац╕╖ частин 3-го Кавказького корпусу й очолював Укра╖нську корпусну раду. П╕сля погроз з боку б╕льшовик╕в був змушений ви╖хати до Ки╓ва. У жовтн╕ став в╕йськовим радником Симона Петлюри. В грудн╕ в╕н об╕йма╓ посаду пом╕чника оперативного в╕дд╕лу при генштаб╕ укра╖нсько╖ арм╕╖. На початку 1918 року як начальник штабу Гайдамацького Коша Слоб╕дсько╖ Укра╖ни в╕дзначився у боях за Арсенал у Ки╓в╕. П╕д час перебування в Ки╓в╕ н╕мецько-австр╕йських в╕йськ очолю╓ з 12 березня по 1 кв╕тня 1918 р. 3-й Гайдамацький полк арм╕╖ УНР. Пот╕м — пом╕чник начальника розв╕дувально╖ частини оперативного в╕дд╕лу Укра╖нсько╖ держави (за гетьмана Скоропадського). У червн╕ 1918 року п╕двищений до рангу полковника. З 31 жовтня 1918 — голова в╕дд╕лу з формування Окремо╖ арм╕╖ при Головному управл╕нн╕ Генерального штабу Укра╖нсько╖ Держави. У пер╕од ╕з жовтня 1918 р. по березень 1919 р. Олександр ╤ванович координу╓ д╕╖ арм╕╖ ЗУНР та УНР проти поляк╕в. ╤з червня цього ж року полковник Удовиченко очолю╓ 2-гу п╕шу стр╕лецьку див╕з╕ю (п╕зн╕ше перейменовану на 3-тю стр╕лецьку), з якою проходить великий шлях, безперервно атакуючи ворога на стратег╕чному одеському напрямку, аж до жовтня, здобуваючи визначн╕ перемоги над б╕льшовицькою Червоною та Добровольчою арм╕╓ю Ден╕к╕на, поки повальний тиф, що тисячами косив укра╖нських вояк╕в, не зломив ╕ полковника О. Удовиченка. Його було залишено в шпитал╕ в Проскуров╕, зв╕дки ден╕к╕нц╕ вивезли його як полоненого в Одесу. Командування в╕йськ Антанти запропонувало Олександру Удовиченку очолити оборону Одеси, до яко╖ п╕дступила 14-та б╕льшовицька арм╕я, однак у зв'язку з протестом ден╕к╕нського генерала Шил╕н╜а переговори було перервано. Ден╕к╕нц╕ планували провести суд над укра╖нським оф╕цером як над «зрадником Рос╕╖». Зрештою, наприк╕нц╕ грудня Удовиченков╕ вдалося утекти з б╕ло╜вард╕йско╜о полону, д╕статися Могилева-Под╕льського ╕ в╕дновити 3-ю Зал╕зну Стр╕лецьку Див╕з╕ю, якою в╕н командував до в╕дступу Арм╕╖ УНР за Збруч (листопад 1920). П╕д час конфл╕кту м╕ж Головним отаманом Петлюрою ╕ частиною генерал╕тету п╕дтримував першого. Вл╕тку-восени 1920 очолював Праву групу Арм╕╖ УНР на б╕льшовицькому фронт╕. ╤з 5 жовтня 1920 — генерал-хорунжий. ╤з грудня 1920 — генеральний ╕нспектор арм╕╖ УНР, перебував з ╕нтернованими частинами у табор╕ м. Кал╕ш, де очолював В╕йськову групу Арм╕╖ УНР, в яку входили ╕нтернован╕ вояки 3-╖ Зал╕зно╖ та 2-╖ Волинсько╖ див╕з╕й Арм╕╖ УНР. ╤з весни 1921 — член Вищо╖ в╕йськового ради УНР. У 1921 знову очолював 3-тю Зал╕зну див╕з╕ю Арм╕╖ УНР, ╕нтерновано╖ на територ╕╖ Польщ╕, яка займала головне м╕сце у склад╕ повстанських сил у ход╕ п╕дготовки до загального повстання на територ╕╖ УССР, у 1921-1923 входив до складу Вищо╖ в╕йськово╖ Ради при Головному Отаманов╕ Симон╕ Петлюр╕. У 1924 Олександр Удовиченко пере╖хав з табору в Кал╕ш╕ (Польща) до Франц╕╖, де працював роб╕тником на шахтах у Франц╕╖. Через р╕к, п╕сля зак╕нчення контракту, залишився там жити. У Франц╕╖ включився в громадську ╕ комбатантську працю: з 1927 входив до складу Генерального штабу Арм╕╖ УНР, який та╓мно д╕яв у Варшав╕; з 1936 очолив управу Товариства вояк╕в Арм╕╖ УНР в ем╕грац╕╖; з 1937 був заступником голови Об'╓днання вояк╕в Арм╕╖ УНР на чужин╕; з 1953 голова ╢вропейсько╖ Федерац╕╖ Укра╖нських В╕йськових Орган╕зац╕й; м╕н╕стр в╕йськових справ Виконавчого Органу Укра╖нсько╖ Нац╕онально╖ Ради ╕ в╕це-президент УНР в екзил╕ (1954—1961). П╕д час Друго╖ Св╕тово╖ в╕йни 1939-1945 як член Уряду УНР задекларував п╕дтримку антиг╕тлер╕вськ╕й коал╕ц╕╖. За пл╕дну працю ╕ активне сп╕вроб╕тництво з Нац╕ональною федерац╕╓ю комбатант╕в Франц╕╖ 1933 його нагороджено Diplome d'Honneur. Вже перебуваючи на ем╕╜рац╕╖ генерал-полковник Арм╕╖ УНР ╕ в╕це-президент УНР в екзил╕ Олександр Удовиченко публ╕ку╓ книги «Укра╖на у в╕йн╕ за Державн╕сть» (В╕нн╕пе╜, 1954) та двотомник «Третя Зал╕зна Див╕з╕я» (Нью-Йорк, 1971). 19 кв╕тня 1975 р. серце великого укра╖нського во╖на-слобожанця генерал-полковника Олександра ╤вановича Удовиченка перестало битися й в╕н в╕д╕йшов у в╕чн╕сть. Похований у французькому м╕ст╕ Ментенон╕ п╕д Парижем. Старший брат в╕д початку визвольних змагань ╕ до к╕нця 1920 року брав активну участь у боротьб╕ за незалежн╕сть Укра╖ни у склад╕ укра╖нсько╖ арм╕╖, з 1920 по 1924 був ╕нтернований в Польщ╕. В 1924 роц╕ ем╕грував до Франц╕╖. В 1932 роц╕ нагороджений орденом Симона Петлюри, п╕двищений до звання генерал-хорунжий. Автор спогад╕в «На початку укра╖нського нац╕онального руху в рос╕йськ╕й арм╕╖, 1917—1918 рр.» (У рукопис╕ рос╕йською мовою). Помер Микола ╤ванович Удовиченко майже 85 рок╕в тому, 20 липня 1937 року, в комун╕ Омекур, у французьк╕й Лотаринг╕╖. Обидва брати померли на чужин╕, проте залишились назавжди в╕рними сво╖й Батьк╕вщин╕. Василь Вельможко, член Нац╕онально╖ сп╕лки кра╓знавц╕в Укра╖ни Одеса
ОДЕСИТ – ЗАСТУПНИК ГОЛОВИ ЦЕНТРАЛЬНО╥ РАДИ УНР
Ярослав Грицак: ВИХ╤Д ╤З «РУССКОГО МИРА» БУДЕ ДЛЯ НАС ПЕРЕМОГОЮ
СПОМИН ПРО ╤ЛОВАЙСЬКУ ТРАГЕД╤Ю ╤ РУСЛАНА ГАНУЩАКА
У ЛЬВОВ╤ ПОПРОЩАЛИСЯ З АНДР╤╢М ПАРУБ╤╢М
