Версiя для друку Обговорити в форумi

 Мабуть чи не найбільшою приватною колекцією петриківського розпису володіє житель міста Ірпеня на Київщині Василь Васильович Васильєв. Він народився в місті Біла Церква Київської області 2 липня 1949 року. Закінчивши школу і попрацювавши токарем на заводі, Василь у 1967 році вступив до Дніпропетровського хіміко-технологічного інституту. Якось студент Васильєв зайшов в універмаг і побачив пачку аркушів з незвичайними малюнками. Так юнак познайомився з петриківським розписом. Він купив ці малюнки, викликавши подив у співмешканців гуртожитку: «Навіщо воно тобі?!» Але Василя вже не можна було зупинити. Дізнавшись, що село Петриківка, яке дало назву цьому мистецтву, розташоване поблизу Дніпропетровська, студент відвідав його, познайомився з майстрами петриківського розпису, заприятелював з деякими з них. Одні малюнки Васильєв купував, інші йому дарували. Якось розбирали стару хату, на горищі знайшли малюнки петриківського розпису і зателефонували Василю Васильовичу: «Ти ж таке збираєш. Приїжджай. Забирай».
 Вважається, що петриківський розпис походить від селянського хатнього стінопису. Окрім стін розписом вкривали побутові речі з дерева та інших матеріалів, особливо скрині, зокрема весільні. Є також зразки наддніпрянських ікон з рослинним орнаментом, які датують кінцем ХVІІІ століття і вважають прообразом сучасного петриківського розпису. Походження петриківського розпису пов’язують з козацтвом і заселенням Дніпровщини вихідцями з Полтавщини, Слобожанщини та Поділля у ХVІІI столітті. Орнаментальні розписи на стінах і папері були характерні для багатьох сіл Дніпровщини, проте найбільшого поширення і розвитку вони набули у Петриківці, яка і стала основним осередком петриківського розпису.
 На початку ХХ століття петриківським розписом зацікавився історик і етнограф Дмитро Яворницький із Катеринослава. За його дорученням молода художниця Євгенія Евенбах збирала та перемальовувала зразки народної творчості Катеринославщини у двох експедиціях 1911 і 1913 років, зокрема стінописи. Ці знахідки лягли в основу виставки в Петербурзі 1913 року. Саме цей рік і вважають роком першої фіксації петриківського розпису.
 В середині 1930-х років виставки петриківських майстринь експонувалися в Києві, Ленінграді та Москві. Після цього майстриням петриківського розпису Тетяні Паті і Надії Білокінь надали почесне звання «майстра народної творчості». В ці ж роки в Петриківці було організовано спеціальну дворічну школу декоративного малювання, якою керував художник і мистецтвознавець Олександр Статива. В керівних радянських кабінетах збагнули, що речі з петриківським розписом можна продавати за кордон за валюту. Кілька петриківських майстринь переїхали в Київ. Вони працювали на Київській сувенірній фабриці ім. Т.Г. Шевченка і Київському експериментальному кераміко-художньому заводі. Порцелянові вази, які особисто розписала майстриня цього заводу Марфа Тимченко, радянські діячі дарували лідерам інших держав, зокрема Річарду Ніксону (США), Мао Цзедуну (Китай), Фіделю Кастро (Куба), Йосипу Тіто (Югославія). Із 1929 року в Петриківці працювала швейна артіль «Вільна селянка», яку у 1961 році реорганізували у Фабрику петриківського розпису «Дружба». За пізніх радянських часів на фабриці працювало близько півтисячі людей. Тарілки, скриньки, таці, вази та інші сувеніри, прикрашені петриківським розписом, були візитівкою України. Їх експортували до 80 країн світу. Але у 2006 році фабрику ліквідували через банкрутство, а в 2011 році знищили остаточно. Але в Петриківці працює Центр народного мистецтва «Петриківка». Із 2007 року щорічно відбувається обласний фестиваль народної творчості «Петриківський дивоцвіт».
 У 2012 році в Дніпропетровському театрально-художньому коледжі відкрито нову спеціальність – фахівець з петриківського розпису. Цього ж року Міністерство культури України визнало петриківський розпис об’єктом нематеріальної культурної спадщини України. З метою набуття петриківським розписом статусу міжнародної культурної спадщини ЮНЕСКО у грудні 2012 року майстри Центру підготували виставку (понад 250 робіт), що стартувала з приміщення Європарламенту у Брюсселі та успішно експонувалась у п’ятдесяти країнах світу. Проведення цієї виставкової акції посприяло включенню петриківського розпису 5 грудня 2013 року до Репрезентативного списку нематеріальної культурної спадщини людства ЮНЕСКО.
 Нині збірка петриківського розпису Василя Васильєва містить 406 робіт на папері 121-го майстра всіх чотирьох поколінь митців петриківки, починаючи із 1903 року.
 Василь Васильович експонував свою колекцію в багатьох музеях і подарував цим закладам культури 821 роботу. Найбільше краєзнавчому музею в рідній Білій Церкві – 677 робіт, Музею гетьманства – 40, Національному музею українського народного декоративного мистецтва – 26 а також іншим. А його колекція була представлена також в Музеї історії Києва, Одеському художньому музеї, Дніпропетровському художньому музеї, Дніпропетровському історичному музеї ім. Д.І. Яворницького, Запорізькому художньому музеї, Музеї Лесі Українки в Києві, Національній бібліотеці ім. В. Вернадського, Державному архіві міста Києва, Ірпінському історико-краєзнавчому музеї, Музеї смт Петриківка і Краєзнавчому музеї смт Солоне Дніпропетровської області.
 У 2015 році Василь Васильєв видав власним коштом альбом «Моя Петриківка. Приватна колекція», що включає репродукції робіт на папері 45 відомих майстрів.
 Ще одне захоплення колекціонера – творчість відомої болгарської співачки Лілі Іванової. Незабаром після закінчення школи Васильєв побачив на телеекрані виступ талановитої болгарки. Лілі Іванова співала пісню «Море молодості». Василь Васильович згадує: «Пісня справила на мене незабутнє враження. Лілі відкрила для мене Болгарію. Я прочитав багато книг про цю країну. Брав участь у конкурсах болгарського радіо і отримав почесну нагороду. За самоучителем учив болгарську мову. Листувався з юнаком із Болгарії. Отримав багато матеріалів про Болгарію, платівки і фото Лілі Іванової».
 Дізнавшись, що в Софії має вийти життєпис улюбленої співачки, Василь Васильєв написав своєму болгарському кореспонденту прохання надіслати цю книгу, також написав лист на Радіо «Софія». І яке ж було здивування і радість Васильєва, коли він отримав книгу «Наша Лілі» І. Волкової та М. Бончева і побачив, що в ній опубліковано його лист. Редакція сповіщала, що після повідомлення про майбутнє видання книги про Лілі Іванову отримала багато листів, але з-поміж них у книзі опублікували тільки лист Васильєва. Лист приваблював щирістю, любов’ю до Болгарії і тим, що був написаний чудовою болгарською мовою.
 Коли Лілі Іванова гастролювала в Києві, Москві і Ленінграді, Василь Васильєв спеціально їздив на її концерти, дарував співачці квіти і отримав автограф. Згодом він придбав ще дві книги болгарською мовою про Лілі Іванову – «Лілі. Одне життя, одна доля…» Ісака Гозеса і спогади самої Іванової «Істина».
 В.Васильєв побував і в Болгарії. Тепер на його примірнику книги «Істина» автограф співачки: «Пану Василю Васильєву – багато щастя. Лілі 2009. Софія».
 Якось Васильєв йшов вулицями Софії і запитав у випадкового перехожого, як пройти до вокзалу. Перехожий, почувши вимову, зрозумів, що перед ним іноземець і запропонував говорити російською. Але Васильєв продовжував говорити болгарською. Болгарину це сподобалось. Василь Васильович вважає, якщо доля закинула тебе в чужу країну, то маєш вивчити хоча б кілька слів мовою цієї країни. Коли Васильєв після закінчення інституту служив офіцером радянської армії в Тбілісі, то вчив грузинську мову. Якось спілкуючись з грузинами заговорив до них їхньою рідною мовою. На грузинів це справило позитивне враження.
 Василь Васильович після закінчення інституту і служби в армії працював інженером до пенсії в 1999 році на Білоцерківському шинному заводі. На пенсію прожити важко і Василю Васильовичу довелося возити французьку косметику із Білорусі в Україну. Користуючись цією нагодою, він вчив білоруську мову, яка йому дуже сподобалась.
 В.Васильєв може заспівати болгарську і грузинську пісні мовами цих національностей. А нещодавно вивчив пісню чеською мовою із репертуару Карела Готта.
 Нині Василь Васильєв має двох дітей і двох онуків. Він влаштував 30 виставок своєї колекції петриківки в різних музеях і закладах культури України. Його діяльність відзначена 23-ма подяками від музеїв і органів влади.
 А Василь Васильович продовжує свою просвітницьку працю. На своїх виставках він захоплює глядачів розповідями про петриківське мистецтво і про збирання своєї колекції.
 Анатолій Зборовський,
директор Ірпінського історико-краєзнавчого музею

На фото: В. Васильєв на відкритті своєї виставки в Ірпінському історико-краєзнавчому музеї

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #4 за 28.01.2022 > Тема "Душі криниця"