Версiя для друку Обговорити в форумi

3 січня 2022 року виповнилося 80 років від дня народження Івана Даниловича Низового – українського поета-шістдесятника, прозаїка, публіциста, журналіста, просвітянина, громадського діяча.
Кримська Світлиця з Криму пропонує своїм читачам поезії Івана Даниловича Низового, люб'язно надані для публікації донькою поета Лесею Низовою.
Початок публікації в 52 числі тижневика за 2021 рік.

* * *
Не шкодую, що Союз розпався, –
Це добром вважаю, а не злом…
Українцем гордо я прозвався
І не хочу бути більш «хохлом»!

Хоч комусь, можливо, й не до шмиги
Отаке відродження моє –
Не зупинять час!
Після відлиги
Справжнє потепління настає.

1993

* * *
…І помітили в оці моєму нікчемну смітинку,
І накинулись «миром» із ока її діставати:
Хто пінцетом іржавим,
Хто гилкою ребротрощильною,
Хто й голоблею з воза –
Усім, що під руку потрапить.
Ой спасибі ж вам, люди,
 за дружню таку «допомогу»,
За оцю «толоку» на люстерку моєї зіниці –
В кожній скалці від нього
Відбились грубезні колоди
З ваших злющих очей,
 завидющих очей
 і колючих!

1993

* * *
Я рвонувся до волі,
Хотів обхопити руками
Й прикипіти устами
До святого ясного чола,
Та спіткнувся об камінь,
На камінь упав,
І на камінь
Потекла моя кров, наче лава,
Й мене ж обпекла.
Я рвонувся до слави,
Хотів, щоби благословила,
І дала мені крила,
Й достатньо влила в мене сил,
Та спіткнувсь об могилу,
Упав на могилу,
Й могила
Не простою була,
А – могилою наших могил!

1993

ЛІТЕРАТУРНІ ЯНИЧАРИ

Російськомовним літераторам
в Україні, що не визнають
незалежності від Москви

«Ми – з минулих часів. Ми звідти –
Із арбатовських вулиць і площ,
Байстрюки лейтенанта Шмідта,
Заявляєм на повну мощ:
Ми – еліта. Сиріч основа
Найспівдружнішої з літератур.
Ми – хрещеники Ільфа й Петрова,
Близнюки Балаганових Шур.
То нічого, що ллємо воду
На чужі, несвої млини, –
Ми ж сирітки свого народу
І чужого – прийомні сини...»

...Над вітчизною чорні хмари –
Виростати хрестам з трави!
І збираються яничари
Під імперський штандарт Москви.
Прихопіть, землячки, в дорогу
Українського сала шмат,
А зневагою вас,
Їй-богу,
Ще накормить так званий брат!

1994

* * *
Я мріяв про державу Україну.
Я вимріяв державу Україну.
Я вклякнув перед нею на коліна
І голову не можу підвести...
...Украли в мене мрію-Україну!
Розпродали скарбницю-Україну!
Натомість залишилася руїна,
Ярмо вчорашнє й завтрашні кати.

1994

* * *
Хочеться легко зітхнути,
Скинувши з себе тягар
Матеріальної скрути,
Зривів душевних
І чвар;
Легко зітхнути і – жити
Так, як дано від богів:
Пити, любити, творити
І не боятись боргів;
Хочеться жити достойно,
Просто, по-людськи,
Й щодень
Друзів саджати до столу,
З ними співати пісень.
Та не зітхається легко
У безповітряній тьмі –
Друзі далеко-далеко,
Пісня в душі, як в тюрмі;
Повняться криком легені,
Душу вулканно трясе…
Сльози,
Затиснуті в жмені, –
Ось і багатство усе.

1994

* * *
Ще Шевченко писав про ковбасну свідомість.
Що змінилось відтоді?
Цілий віз перемін!
Ковбаси не побільшало зовсім –
Натомість
Зріс чисельно ковбасників щирих
Загін.
«Ковбаси, ковбасюльки, ковбасочки дайте...»
Ні, не смішно, бо й сам я прошу ковбаси.
Я, можливо, поет,
Але, звісно ж, не Данте,
І не в пекло прийшов,
А в пекельні часи.

1994

* * *
Жалю гідні, бо ж вина не їхня,
Що вони, в приношенім вбранні,
Сіролиці від недоїдання
Та хронічних – з юності – хвороб,
Проклинають люто Україну,
Що посміла скинути кайдани
І відмитись від брехні старої,
І дітей – ославлених – обнять.
Жалю гідні… Та жалю не знають
Ті, що розкрадають Україну,
Продають направо і наліво
Материзну – оптом і вроздріб…
Лають ветерани демократів,
Обливають брудом Чорновола –
В сліпоті своїй комуністичній
Ладні рідну матір задушить.
Жалюгідні! Як вас пожаліти,
Злиднями озлоблених докраю,
Змалечку отруєних брехнею,
Зраджених пройдисвітом-вождем?!

1994

МОЄ СТАВЛЕННЯ ДО ЯНИЧАРІВ

Я ні прощать, ні відомщать
Вражині не збираюсь –
Нехай горить на нім печать
Довічної ганьби –
І в тому,
Що його не вбив,
Ніколи не покаюсь…
Вони самі себе з’їдять –
Потомственні раби!

1995

* * *
І Петлюру «визнав», і Бандеру,
Тільки б не позбутися посади
І сидіти на горбі народнім,
Хвиськаючи хвацько батогом.
Гарно в Україні шкуродеру –
Він своєму класові не зрадив,
Ленінцем лишився і сьогодні,
І в Союз вернувся б аж бігом!

1995

СПРОБА ПІСНІ НАТЩЕСЕРЦЕ

І не спиться, й не лежиться – хочу їсти,
Хочу їсти, як ніколи ще не їв.
Нас і завжди живоїдом об’їдали комуністи,
А тепер нас доїдають їхні вірні холуї.
Може, встану, вийду з хати і поїду,
Та й поїду – сам не знаю ще, куди, –
Нині ж вільно будь-якому, хто з грошима, індивіду
Мандрувати по планеті, хоч сюди, хоч розтуди!
Помандрую, помудрую – хочу знати,
Достеменно-поіменно, що і як, –
Семафор мені ж «відкрили» демократи-партократи,
Демагоги «засвітили» незгасаючий маяк.
Ну, а може, світлий Боже, не поїду,
Не втікатиму нікуди звідціля:
Рідну землю будь-якому паразиту-живоїду
Віддавати задаремно?
Це ж навік моя земля!

1995

* * *
Комусь – болить. Кому – вже гоїться.
Кому вже й зовсім зажило.
А я мовчу – напевне, з гордості –
Про власний біль. Хоч допекло
До печінок, до мозку самого:
І там – болить, і там – пече,
І дні здаються білим саваном,
І трумном – чорнота ночей.
А я мовчу. Бо що казатиму,
Коли у кожного – своє,
В своєму затінку без захистку,
Де вже й зозуля не кує?

1995

* * *
Чарки розіб’ються,
Розвіються чари,
І небо розхмариться,
І в ясноті
Ніхто вже не сплутає,
Де – яничари,
А де – найвірніші, найліпші, оті,
Що мерли по тюрмах, безслідно зникали,
Кого розпинали на вічнім хресті…
А поки що пиймо –
Ми вільними стали –
Таке ж бо трапляється раз у житті!

1995

СПРОБА АВТОПОРТРЕТА

Я з нудьги ніколи не мережив
Вишукано-витончені строфи
Задля того,
Щоб завоювати
Елітарні душі і серця.
Сам бентежний,
Всіх жадав бентежить
Привидом новітньої Голгофи,
Не просив повищої зарплати
І звання «народного співця».
Вибухав. Горів... Чи до вподоби
Я такий комусь – іще не знаю,
В дзеркалі сучасної епохи
Сам себе шукаю...
Чи знайду?!
В розпалі вселюдської хвороби
Все своє життя перегортаю,
В роздумах шукаючи спромоги
Перебідувати й цю біду.

1995

* * *
Це ж скільки треба вигубить людей,
Перепустити на кривавий силос,
Щоб торжество карл-марксових ідей
Над залишками людства засвітилось?!
Це ж скільки треба різних таборів,
І тюрем, і наглядачів «залізних»,
Щоб над Москвою знову зазорів
Ледь призабутий привид комунізму?!

1995

* * *
Мій степе – нескорима цілино
Історії, трагедії, вертепу
Епох швидкоминулих!
Все одно,
Де б я не жив,
Вернуся в лоно степу
Хоч вітром, хоч повір’ям –
Хоч не хоч…
Я – степовик від роду і до роду,
Серед твоїх, мій степе, узороч
Знаходжу я стежки мого народу –
Не лиш могили древні та нові…
І ті стежки, і ті круті могили
Недарма хоронилися в траві,
Недарма нашу волю хоронили!
Здіймаюся над степом,
Над своїм
Закляттям, забуттям, бурлакуванням,
І всупереч усім пророкуванням
Над степом голос мій –
Неначе грім!
Я від коня та шаблі не одвик –
То лиш моєму недругу здається,
Що я одвик,
Що я для степу зник,
Що голос мій над степом не зів’ється,
Мов жайвір…

09 – 10.11.1995

* * *
Мені здається все це сном.
Прокинусь. Роздивлюсь потроху
І знов уздрію за вікном
Головотяпницьку епоху.
І знов побачу вчителів
Мого скаліченого духу,
Нищителів ясних голів
І безголову всю «житуху»…
Мені не віриться,
Що ми
Пережили «щасливу пору»…
…Оговтайся!
Змахни крильми!
І спробуй – жайвором – угору!!!

1995

* * *
Нагаласують,
Нашумлять в народі
Провідники чи то призвідники
До чогось,
І при першій же нагоді,
Нахапавши завбачно в дві руки,
Втечуть,
Народ полишивши в незгоді
На берегах кривавої ріки.
І довго шаленітиме руїна
По селах – по вишневих цвинтарях,
І мовою чужою Україна
Ганьбитись буде при чужих царях,
І тільки пісня –
Золота пір’їна –
Витатиме на диких пустирях…

10.12.1995

* * *
Не застійних часів похмілля
Навпіл голову розрива –
Від суспільного божевілля
Розривається голова!
Неповинну її,
На плаху
Мимоволі несу щодень,
А довкола – свавілля жаху,
Всенародна якась мігрень!
Боже праведний,
Що за муки
Неповинну її
Нести
Під глузливі та мстиві гуки –
До осмисленої мети!
І ні краю цьому, ні впину,
Ані крапки – слова, слова…
Та чи й справді красить людину
Ясномисляча голова?
Та чи й варто її носити
На підставці слабких плечей
Під прицілом несамовитих
І неситих справік очей?
Думи думаю безкінечні,
Жду сподіваної пори,
Коли візьмуться
Справ заплечних
Справно вишколені майстри
За роботу;
Коли сокири
Знов підтвердять свої «права»
Та й покотиться знову
«З миром»
Не лишень моя голова…

1995

* * *
Ожиноліс і терностеп,
І післяжнивне стернеполе,
Де ти зіграла, стерводоле,
Свій найтрагічніший вертеп…
Якби ж останній!
Ще живі
Синюшні діти голокосту,
А їх ізнову хтось привів
(А винен хто? Усі – праві…)
В руїнохрам Великопосту –
І Бог промовчав…
На землі
Сьогодні правлять атеїсти,
Що віднімають право їсти
В нащадків псевдокуркулів.
Кропивояр. Свиріполан.
Лободогрядка на вгороді.
І горе-річка,
Що без бродів
Тече у смертеокеан…

10 – 11.12.1995

* * *
Хочу – не хочу... Перехотілось,
Перебулося само у собі,
Сіллю сиваською намертво в’їлось
В м’язи ледачі і в гени слабі.
Хочу – не хочу... Можу – не можу...
Перемоглося, в поразку втекло,
Перелилося в силу ворожу,
В кров перемішану перетекло.
Що ж я таке – не таке, як би треба,
Як би хотілось і як би моглось?!
Хочеться неба й неможеться неба –
Плачу в безсиллі. Регочеться хтось.

1995

* * *
Коли помру, лежатиму в труні
(А може, й без труни?),
На глибині
(Якщо зариють люди) і мені
(Це вже напевне!) будуть не страшні
Морози і дощі, і лисий чорт,
І весь оцей суцільний дискомфорт,
Й політика державних держиморд,
Й нове нашестя азіатських орд…
Коли помру
(А певне, що помру!),
Мій прах земний служитиме добру:
Ростиме наді мною кропива,
І лобода, і грицики, й осот,
Тож буде чим землі прогодувать
Вже вкотре голодуючий народ!

1995

* * *
Відшабашилось на цвинтарі –
На ранок
Виріс парк з пробитих черепів…
Вийшов Бог на свій господній ганок,
Вниз поглянув – геть оторопів!
Православні десь поділися,
Юдеї
Відбули останній свій погром…
Всюди – пустка.
Лиш на Мавзолеї
Посміхається Політбюро.
Владу проклинаючи поганську,
Вже моє життя іде на схил…
Де ж я заховаюся в Луганську
Від живих погромників могил?!

14.02.1996

* * *
я не хочу бути дорослим
вже набувся і більше не хочу
нахотівся і більше не буду
я дорослим на світ появився
не в родильнім будинку
в окопі
був навиліт поранений в серце
і відтоді живу непохований
тінь без тіла
але з душею
я вже був п’ятирічним дідом
не людина – суцільна зморшка
борозна сорок сьомого року
на землі
що вродила свиріпу
тіло вбите
душа мов пташка
перепілка або горобчик
я сьогодні ветха дитина
не потрібна ніде й нікому
невидимкою переходжу
все життя – у зворотньому напрямку
мимо сивого себе
мимо
чорночубого себе
може
десь у полі не розминуся
із дитинством
кричу: агов!

1995

* * *
Ось тут я стою перед вами –
Навік безпартійний, земний,
З прямими думками й словами,
Такий, як завжди, Низовий.
Таким і зостанусь довіку,
Допоки й піду в небуття…
Хай кажуть: «Людині – піввіку,
А мислить, неначе дитя!»
То й добре – нічого, що сивий,
То й ладно – дарма, що бідак,
Зате ж я безмежно щасливий,
Що вік свій прожив саме так.
Зате я безмірно багатий,
Хоч вічно не маю й гроша, –
Вітчизною я не проклятий.
Не чорна у мене душа!

1995

* * *
Посеред товписька стовпів,
Посеред юрмиська трамваїв
Життя безцінне проживаєм,
Забувши подихи степів…
Оцей невпинний колобіг,
Мертвопетляючи, вбиває
Чумацьку душу:
Забуваєм,
Що ми праправнуки доріг,
Пряма рідня Сковороді…
А вік збиткується над нами!
Уже й не пахне полинами,
Нема роси на лободі,
Бо вже нема і лободи,
Окрім біди,
І за бідою
Безводний степ напівходою
Бреде, не знаючи, куди…
Уже й кричати розучивсь –
До кого ж? Пращурів не маю…
Лиш підсвідомо наслухаю
Давно забутий поклик чийсь.

12.11.1995

(Далі буде)

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #1 за 07.01.2022 > Тема "Душі криниця"