Версiя для друку Обговорити в форумi

Поетична Світлиця

Зорить у снах загублений едем.
У музи очі – згубні океани.
Снує сюжети чарівних поем
Шовковий вітер на вустах омани.

Запікся у душі солодкий щем.
Перо на серці заримує рани.
Хай злива літер обпече вогнем…
Тікати пізно. Відцвітати рано.

Чому любов – магічний сплав дилем?
Туман ілюзій в потойбіччя кане.
Впаде мій біль у ніч сухим дощем.

В діброві мрій зросла трава дурману.
Гіркий нектар з озер натхнення п’єм.
В саду блаженства ми – лише прочани.

***
Мольфаре, наближається гроза…
Серед зими дощем вагітні хмари.
Трикрапки затремтіли у сльозах
І темно стало від облудних марень.

Веде мене язичниця-любов
Дорогою із гір – та все у прірву…
Молитву шепче мовою дібров.
Отруйний хміль із коренем не вирву.

«Знайдеш його в наступному житті…» –
Мені сказала доля і розтала
Снігами окаянних почуттів,
І в душу крига врізалась кресалом.

Не стримуй дощ, мольфаре, хай гримить,
І серце крають муки-блискавиці!
Ця повінь-ніч украла півзими.
І душу, безіменну і безлицю…

Мольфаре, наближається гроза…

***
Згадай мене на перехресті снів,
Коли жага приходить в масці музи,
І місяць плине в срібному човні
До храму одкровення і спокуси.

Зіграй моєю долею на біс.
Моя любов розбилася на вірші,
І словом кровоточить ніжний біль.
А почуття мовчать усе гучніше.

Над нами пристрасть, як Дамоклів меч.
Моє перо заточене печаллю.
На обрії душі забудь мене,
Та не згуби поезії скрижалі.

Хай грози літер гасять грішний шал.
І хоч жага ще тліє між рядками,
У вирій віршів полетить душа,
І мрій-ілюзій вимолиться карма.

***
У мене є шкідлива звичка – ти.
Мене від неї лікували вірші, (та інші…)
А хрести – то для святих…
Мені ж найважча – ця байдужа тиша.

Заради тебе розміняла час
На мідяки римованих ілюзій.
Дарма, що недостойний ти причасть
Ні чистим словом, ні нектаром музи,

Для мене ти – мій особистий бог,
Отруйної спокуси спіле гроно.
Чи нас у карти виграла Любов,
Чи ми обоє жертви Аполлона?

Кому несу поезії плоди Гіркі…
(ти бачив осінь на Парнасі?..)
І хто захоче праведно судить
Цю спраглу самоту – убивцю часу?

***
Мій жовтень – листоноша чарівний.
Невільник часу і чужих історій.
Розносить людям і яскраві сни,
І дощ в конвертах, і холодні зорі.

Мій янгол. Сум багряно-золотий.
Збирає втрати, підсумки і драми –
Гербарій боротьби і самоти.
Іде до раю грішними садами.

Моє натхнення. Мій далекий друг.
Лиш спиниться на хвильку – і в дорогу.
Летить у вікна чар осінніх рун,
Римує вітер слізні епілоги.

Моя свобода у полоні мрій…
Щодня втрачаю і знаходжу знову
Твій вічний сенс – примирення стихій,
І цю любов, солодку і тернову.

***
Якби ти міг воскреснути з оман,
І стати найсолодшим божевіллям…
На сотні криків порвана пітьма,
Та відповідь ятриться в ранах сіллю.
Стікає воском часу біль і грим.
А чиста мрія, зваблена одчаєм,
В зіницях ночі народила гріх.
А я шукаю серед пекла раю…
Твій розум – меч, освячений слізьми.
Твої боги блукають поміж істин.
Розлука – наш двобій. Якби ти міг
Спинити цю стихію падолисту.
Дощами тиші відміряє час
Твоя душа, в рядки мої закута.
Настояну на вічності печаль
Я вип’ю до останньої спокути.

***
Самотня ніч ворожить на зірках,
В душі бредуть печалі-пілігрими.
Волає тиша, мов полин, гірка.
Думки мої – не в такт, слова – не в риму…
До тебе не приходжу більше в снах,
Лиш спогади – невірні слуги часу,
Мені дозволять доторкнутись дна
Хмільного моря, де тонули разом.
У павутинні вічності бринить
Струна-крило загубленого раю,
Курличе час жалями сивини,
А я скарби минулого шукаю
У небі мрій, де чарівна рука
Малює сни у місячнім соборі,
І де любов, безсмертна і п’янка,
У келих серця наливає зорі…

***
Мені би розставити зорі бажань по-новому,
Небесний туман повернути, як русло ріки.
Мені б зачерпнути із дзеркала снів невагомість,
І часом зітерти вкарбовані в серце рядки.

Мені б заварити трояндовий шал замість кави,
Додати не цукор – цілунки і ласки очей,
Свій почерк змінити на шрифт загадково-яскравий,
І впасти у спеку розхристано-свіжим дощем.

Мені би акордами сонця веселку збудити,
Поспішно зібравшись, помчати в чиюсь пустоту.
Уже рівно вічність, у чашу тривог перелиту,
Шукаю я правди, та знов зустрічаю не ту…

***
Ну от. Тепер я старша ще на вірш.
А ти іще на вірш від мене далі…
Як постріли у душу – галас тиш.
У скриньку серця – листопад печальний.

Ти вільний, хай у прозах, і чужих…
А я – повік заручниця образи.
Вона – і муза, і щоденний гріх.
А спогад, як лихвар скупого часу.

У віршах він спинився і помер.
І літерами смуток сльози ронить.
На гріх я стала старшою тепер,
Бо думати про тебе – заборона.

Любові я не випишу повік.
Сувої – ніч, а спогади – чорнило.
Розлука стала довша ще на вірш,
І всю мене у собі розчинила…

***
На вістрі порожнечі гусне ніч.
На відстані солодкої ненависті,
Не визнані, загублені, не названі,
Ми пишемо листи у прірву снів.

Як весни осипались листям сліз,
Оркестри наших мрій звучали порізно.
Заморені, журбою заговорені,
Вмирали зорі у сухій ріллі.

Слова без літер тонуть у пітьмі.
Сполохано спокуси мчать непрохані.
У вітер… я усоте вже закохуюсь
На вічність, що триває рівно мить.

Гірких полуд розсиплеться стіна,
Не буде ні вини, ні суду грішників.
Вогонь холодний, викуваний тишами,
Гарячий лід остудить поміж нас…

***
Я більше не буду читати небесні романи,
Де наші сузір’я повік не зіллються в одне.
Я стану натхненням приречених і не коханих,
Словами поем із печальними частками «не»…

Пронизали серце шипи кам’яного мовчання,
Образа, як ворон, гаптує висоти крильми.
Над садом ілюзій, де мрії - голодні прочани,
Накинуло сонце жалобну хустину пітьми.

Я більше не буду блукати в прозорих палацах.
Я виросту терном в едемі чужого гріха.
І чиста печаль стане сміхом для злого паяца,
А відчай розтане в тумані осінніх зітхань.

Зникає у небі, розбита Пегасом, дорога,
Втікаю у себе, і ніччю караюсь надмір.
Розп’ятий сумлінням, та серцем залюблений, спогад,
Сльозою-чорнилом впаде на пожовклий папір…

Муза і музика

Багато питань, та немає кому їх задати.
А дерево часу корінням у небо вросло.
Даремні слова, як обгортки пусті та зім’яті,
В музеї омани лежать під запиленим склом.

Посипались в душу ілюзії мертві цілунки,
Ніч-зваба гаптує зірками магічне панно.
Усі, хто був поруч, лишили по собі дарунки,
А муза – лиш музику… дивно-фальшиву… без нот.

Знов розум і серце сваритись пішли за куліси,
Та п’єса триває. Квитки безкоштовні – усім.
А муза десь зникла і знову пиячить, гульвіса.
І гине мій Рим у руїнах спотворених рим…

І простір пливе у нестерпно-німе задзеркалля,
Печальні паяци із фальші заварюють чай.
Летючий Голландець свій берег уже не шукає.
Хто дав тобі, музо, вино для гріховних причасть?

Хто дав тобі чари і право безкарно п’янити?
Плодами пізнання невчас розродився едем.
І жертва, і жриця – душа, на катрени розбита.
А муза – лиш музика. Всюди вона і ніде…

***
Останній вірш. Думок гарячий біль.
Палац вітрів зруйнований прозрінням.
Душа вагітна тишею безсиль.
У серце ж без гріха – летить каміння.

Останній грім розірваних небес.
У літерах-дощах – печальна сповідь.
Не прийме жодна із твоїх адрес
Дарунку запізнілої любові.

Останній Рим ілюзій упаде.
І винесе сумління грізний вирок.
А спокій... Не знайду його ніде.
Та відпущу рядки в далекий вирій.

Останній лист у вічність – епілог,
Тускніє дрібно-зоряний мій почерк.
Не буду я у списку перемог.
А ти не вчиниш цей блаженний злочин.

***
Півночі затремтіло у сльозах,
А смуток небеса поклав на ноти.
Із пристрастю повінчана гроза
Мені відкрила неземні висоти.
Там ніжну муку грають скрипалі.
Душа розбита на бентежні зграї.
У голосі його – вогонь і лід.
У погляді – туман сумного раю.
Кохання переписано у сон,
Той згорток долі – зоряна палітра.
Його слова, немов святий закон.
Печать на ньому – поцілунок вітру.
Півнеба перечитано за мить,
Що спогадом солодким защеміла.
Любов торкнулась місяця крильми,
І стала, ніби янгол, сніжно-біла…

***
Не довго я була в едемі слів,
Бо вигнана прозрінню на поталу.
Душа зносила крила на землі,
І втратила усе, чого не мала…
Як цвіт натхнення втоптаний у бруд,
Так істина в диявольських тенетах.
Не створять чуда із мирських облуд
Боги, що переплавлені в монети.
І хмари кинуть сльози-якорі,
Наповниться душі печальне плесо.
Земне болото – кладовище мрій.
Пегас води із нього не нап’ється.
А з неба все гримить печаль-орган,
І відчай – заримована стихія.
А вірші – зоребуйний океан –
Нестерпно так у серці глибиніють…

***
Вогонь закам’янілий поміж нас
Байдужістю спалив сади едему.
Скували душу ланцюги образ
Згасає сонце і палає темінь...
Вже пам'ять обтрусила ніжний цвіт,
Мереживо зірок порізав вітер.
Чи варто щастя кликати навзрид,
Коли воно мінливе, перелітне?
Вплітаю серце у вінки безсиль,
І проти течії пливу… в нікуди!
Як плід медовий отруїла гниль,
Так світлу пам'ять заплямують люди.
Несказаним ридає висота,
У келихи безсоння ллються вірші
Про те, що ти, на жаль, не прочитав
Моє кохання між рядками тиші…

***
Поріжу ніч на спалені листи -
Без слів і дат, без болю і провини.
У книзі долі не було святих.
Я докорів нікому вслід не кину.
Душа допита. І пустий папір.
Прощаю наперед усе, що буде.
Зітру любов, зачитану до дір –
Сонети щастя між рядків облуди.
Такі, як ми – піщинки в глибині,
Що мріють стати перлами в намисті.
Та наших мрій прообрази земні,
У дзеркалах чужих не мають змісту…
Душа розбита на мільйони зір –
Хай мерехтять у вічному склепінні.
Поріжу ніч на тисячі зневір,
Та в серце не впущу недобрі тіні!

ОДКРОВЕННЯ ЗМІЯ
 
Розділ 1
 
Я музою твоєю не була,
(а втім, як знати потайні бажання?).
Жагучі ноти, ніби друзки скла,
Так дзвінко б’ються, так нестерпно ранять,

Що аж з душі сочиться кров і крик,
До забуття цнотливу тишу поїть.
Чи ТИ героєм був моєї гри,
Чи лиш фантом, навіяний тобою?

Не знаю, що робитиму я з ним –
На біс покличу чи пошлю до біса.
Втомилась я. В красиву клітку рим
Не ловиться твоя душа-гульвіса.

Тим часом інша (добра і земна)
Наллє тобі трояндового чаю.
Про мене ж, мій нескорений, не знай.
Мовчатиму. А люди хай гадають.

Розділ 2

Я створена була з твого ребра,
Та віддалася змію на поруки.
І вирвалось прозріння із пера:
У тебе – муза, а у мене – мука.

Давав талант, але не відав Бог,
Що вірші стануть одкровенням змія.
Та яблуко було одне на двох.
Не поділили. Попіл рай завіяв.

І не дано знайти святий Грааль
Тому, хто осягнув гріховність раю.
Нам соромно зірвати одяг-фальш,
Лиш у рядках нага любов гуляє.

А ти хоч небо розпиши жалем,
Хоч всоте відречися від натхнення.
Не виросте з гріха новий едем.
Для Єви ти не вимолиш прощення.

Розділ 3

Напнув лукавий Ерос тятиву.
Спокуси на землі снують юрбою.
Я іншого кохаю наяву,
Та зраджую в поезії з тобою.

А ти люби лиш музу і не смій
Живих вінчати лаврами богині.
Нас пов’язав навіки хитрий змій,
Спаливши наші крила янголині.

 І знову випадає чорна масть,
Жага у жилах закипить сильніше.
Хай муза мій цілунок передасть,
Взамін не жду нічого я, крім віршів.

В них істина й омана обнялись,
У них розмай замерзлі душі будить.
Пишу без адресата вкотре лист.
А що між нами – хай гадають люди…

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #51 за 24.12.2021 > Тема "Душі криниця"