Версiя для друку Обговорити в форумi

Завтра свій День народження святкує талановита українська поетеса Наталія Горішна. «Кримська світлиця» не раз вже мала за честь публікувати її вірші - жадані і люблені нашою читацькою аудиторією. От і сьогодні, вітаючи чарівну поетесу, ми пропонуємо своєму читачеві добірку її поетичних перекладів.
Нагадаємо, що Горішна Наталія Володимирівна народилася 18 грудня 1959 р. в смт. Довбиш на Житомирщині.
Закінчивши з червоним дипломом інженерно-оптичний факультет Чернівецького університету (1983), вона «чесно намагалася бути фізиком» (працювала інженером-конструктором, програмістом, викладачем інформатики, фотографом), однак «лірик у ній переміг». Друкується з 1974 року.
Поет, перекладач, член Національної спілки письменників України з 2008 року. Автор 20 книг, з них 10 оригінальної і 10 перекладної поезії. Вірші Н.Горішної перекладено англійською, болгарською, російською мовами, вони друкуються у вітчизняних та зарубіжних виданнях, звучать в теле- і радіоефірах.
Наталія Горішна є лауреатом всеукраїнських та міжнародних літературних премій: ім. Василя Симоненка (2012), Олександра Олеся (2017), Василя Мисика (2018), Пантелеймона Куліша (2019), Ярослава Дорошенка (2020), Данила Кононенка (2021).
Живе і працює в Черкасах. Пише серцем, серцем сприймає світ.

ПЕРЕКЛАДАЦЬКА АБЕТКА
від Наталії Горішної
/з англійської, естонської, ідіш, іспанської, італійської, німецької, російської, французької/

А
Анненський, Інокентій (1855 – 1909)
     – з російської
 
* * *

У мерехтінні сонць й серед заграв
Одну лише Зорю зову на ймення…
Не через те, щоб я Її кохав,
Бо інші не існують вже для мене.

І якщо сумнів каменем лежить,
До Неї я звертаюся душею,
Не через те, що світлом променить –
Бо не потрібне світло поруч з Нею.

Б
Барро, Жак Валле де (1599 – 1673)
     – з французької

СОНЕТ

Великий Боже! Праведний Твій суд!
Як милість смертним – всі Твої щедроти.
Та в беззаконні животіє люд,
І правді – кривду важко побороти.

О Боже мій! І на мені гріхи!
Навчи мене, як в цьому світі жити!
Не милосердним будь мені – лихим,
Бо милість може грішного убити.

Карай мене! На все Твоя є воля,
В Твоїх руках – людcька юдоль і доля.
Священні муки – за Твою любов.

Хоч я тремчу й боюсь Твоєї кари,
Але куди, куди мене Ти вдариш,
Якщо на всім мені – Христова кров?

В
Вега, Лопе де (1562 – 1635)
     – з іспанської

СОНЕТ ПРО СОНЕТ

Цілунок ніжний cвій даруєш за сонета,
Та як їх написать, ті чотирнадцять фраз,
На дві лиш чотки рим? Скажи сама, Лілето:
«Хіба ж цілунок мій дрібничка!» Дай же час!

Чотири є рядки, ще треба три куплети.
О Фебе! Добрий Феб! Не будь лихим до нас,
Хоч трішечки відкрий парнасівські секрети!
Іще строфа! Ой-ой! Скінчився слів запас.

Я навіть притомивсь! О муко, о досадо!
Тут Ліла запальна! Тут рима і – надсада!
Як буть? Та Бог поміг! Готовий ще й терцет!

Іще б один – і все! Пишу! Аж до упаду!
Ось-ось!.. Один ривок! І рада буде лада…
Усе! Цілуй мене! І ось тобі сонет!

Г
Гейне, Генріх (1797 – 1856)
     – з німецької

РОЗЛУКА

Коли не минути розлуки,
Закохані – в смутку важкім –
Беруться востаннє за руки
І плачуть, й зітхають о тім.

Та ми із тобою – мовчали,
Як нам розійшлися путі.
А сльози розпуки й печалі
Пізнали вже на самоті.

Д
Дріз, Овсій (1908 – 1971)
     – з ідіш

ЗЕЛЕНА КАРЕТА

Сплять у ліжечках малята,
Їжачки і мишенята.
Бачать сни солодкі треті,
Лиш зеленої карети
Ще не бачать в вишині,
У сріблястій таїні. 

Коней шість летить щодуху
В різнобарвних капелюхах.
Линуть небом навмання,
На зап’ятках граченя.
Ту карету не догнати,
Бо сидить сама Весна там.

До кравців вона спішить,
Щоб вбрання зелене зшить.
В лісі мешкають кравці ті,
І вони – найкращі в світі.

Голочки візьмуть в ялинки,    
За нитки – у них травинки.
На галявці сядуть в ряд,
Зшиють для Весни наряд.

Спіть, маленькі ведмежата,
Дітки спіть і мишенята,
Бо для Весноньки обнова
Дотепер ще не готова.

У ранковий тихий час
Дзвін підківок збудить вас.
Ви поглянете з вікна,
А на вулиці – Весна!

Е
Еренбург, Ілля (1891 – 1967) 
     – з російської

* * *

Був лютий мороз. Помарнілі солдати
Убитого друга несли ув імлі. 
Мовчали. І довго лупили лопати
В промерзле і змучене серце землі. 

«Скажи мені, друже...» Слова скам'яніли…
Дзвінкі і живі – заглушила війна...            
Салют із рушниць, нашим сумом зболілий,
Поглинула тиші нічна пелена.

Могилу зарили, і знову – в атаку.
Не сміє ніхто озирнутись назад.
Та хто це своїх доганяє крізь мряку? –
Оплаканий ними загиблий солдат!

Він ворогу в груди жбурляє гранати,
Із криком «ура!» підіймає загін.
І місце йому залишають солдати,
Як сядуть вночі на короткий спочин.

Його не побачиш. Отримають рідні
Жалобну повістку в далекім краю.
Та пам'ять солдатська і серце – не згідні,
Бо дружба народжена в смертнім бою! 

Є
Єсенін, Сергій (1895 – 1925)
     – з російської

* * *

Не жалкую, не прошу, не плачу,
Все мине, як з білих яблунь дим.
Прив’ядання золотом позначений,
Я не буду більше молодим.

Серцю вже не битися так дзвінко,
Холоду довіриться – і край,
І берізки в ситцевих хустинках
Не заманять в босоногий рай.

Духу волоцюзький! Все слабкіше
Роздуваєш пломінь почуттів.
Молодосте втрачена! Навіщо
Шал очей так швидко відгорів?!

Я тепер скупіший у бажаннях,
Доле, чи наснилась ти мені?
Начеб навесні лункою ранню
Я промчав на спіненім коні.

Тихо ллється мідне листя з клена,
Всі ми – тлін, від людства до світил…
Будь же ти повік благословенне,
Що, відцвівши, переходить в пил.
 

Ж
Жданов, Іван (нар. 1948)
     – з російської

* * *

Тихо серце, як осінь, горить,
наче в дзеркало лісу червоне
задивилось воно, невагоме,
і з відбитком своїм гомонить.

Тихо серце, як осінь, горить,
наче брижами дзеркало морщить,
наче листя палаюче множить
і царює у ньому в цю мить.

Щось було, щось навіки пройшло,
тільки серце, як ліс, спорожніло,
у омані весни прошуміло,
в листопаді замкнуло тепло.

Тільки хто у цей ліс увійде,
у привиддя його мерехтливі,
доки він іще є, ще можливий,
і допоки він ще когось жде?

З
Зенкевич, Михайло (1891 – 1973)
     – з російської

* * * (1910)

Заснуло сонце у покосах,
Але і місяць на полях
Не спинить багатоголосе
Сюрчання коників в хлібах.

Сновиді хмари у мандрівці
Зірок здіймають пилюгу,
Золоторунні, наче вівці,
Плекають вовну дорогу.

Лише подеколи зірниця
Багряним полум’ям сяйне,
Немов дівочої спідниці
Поділ червоний промайне.....

І
Іванов, Георгій (1894 – 1958)
     – з російської

* * *

Все замикається навкруг –
Вуста до вуст і потиск рук.
Так сонце ходить: захід-схід,
І губить осінь стиглий плід.

Легкий танцюємо танок,
При світлі ламп – не до зірок.
Галявка це, а чи паркет –
Танцюй, чернець ти чи поет.

А ти, амуре, цілься, рань,
Бо скрізь серця, куди не глянь.
І пастухи, і чаклуни
В солодких мріях щовесни.

Цвіте кохання день при дні.
Повільно гасяться вогні...
Нехай замкнеться все навкруг –
Вуста до вуст і потиск рук.

К
Кисельов, Леонід (1946 – 1968)
     – з російської

* * *

Офеліє, дівчинко, що ти, не треба,
І в смутку кінчається строк.
Давай у саду із жовтіючих стебел
Сплетемо осінній вінок.

Вербовим гілляччям стікають хвилини
Й рахунок свій ревно таять.
У лютість води повертає неспинно
Життєва стежина твоя.

Кохання розбите, життя неможливе,
Світ згас, як віддалений зойк.
І хвилі ріки обережно, цнотливо
Несуть й розплітають вінок.

Л
Лійв, Юхан (1864 – 1913)
     – з естонської

ХВИЛІ

Хвиля хвилі бурмотіла:
– Ти не висни наді мною,
Не штовхайся знавісніло,
Дай побуть мені самою.

– То не я штовхаю – море,
У немислимій гонитві.
Ми його не переборем,
Ми невільниці обидві.

М
Маяковський, Володимир (1893 – 1930)
     – з російської

РОЗМОВА З ФІНІНСПЕКТОРОМ
ПРО ПОЕЗІЮ
(фрагмент)

Поезія –
     схожа на виплавку радію.
В грам набуток,
     роками – труд.
Тратиш
     єдиного слова заради
тонни і тонни
     словесних руд.
Тільки ж –
     слова ці печуть,
спопеляють,
      (не розгориться так
     слово-сирець).
Рухають,
     живлять і надихають
тисячі років
     мільйони сердець.

Н
Набоков, Володимир (1899 – 1977)
     – з російської

* * *

Життя – не бозна вже яка загадка!
Роса в долині сяє, мов зірки.
Ми – гусінь янголів; і неоглядки
Вгризаємося у листки.

Повзи, міцній, вбирайся шпичаками,
Чим більше від зела насмокчеш сил,
Тим кращими засяють кольорами
Краєчки випростаних крил.

О
Окуджава, Булат (1924 – 1997)
      – з російської

КОЛИ ВАМ СТУКНЕ ШІСТДЕСЯТ

Коли вам стукне шістдесят,
Навряд жалітись варто,
Що вам уже за шістдесят,
Та з цим погані жарти.

Коли вам стукне шістдесят,
То й не дійде відразу,
Що вам уже під шістдесят,
Не буде ані разу.

Коли вам стукне шістдесят,
Це можна перевірити,
Що вам уже за шістдесят...
Та боляче в це вірити.

П
Петрарка, Франческо (1304 – 1374).
      – з італійської

ЗАДУМЛИВІСТЬ

Задумливо ходжу у парі із журбою,
Байдужий і німий простягся краєвид.
Напружуючи зір, дивлюсь перед собою,
Чи не лишився де ноги людської слід.

Ні! Помочі людей шукати я не буду,
Полегшало б хіба – якби покинув світ,
Веселощі пройшли, тепер лиш смуток всюди,
На дні моїх очей печать минулих бід.

Й здається, що кричать і пагорб, і долина –
Який палкий вогонь моє життя поглинув.
Від дорогих очей горю я тим вогнем!

І не знайти пустель, ні нетрів хмурих, дальніх,
Де би любов моя в думках моїх печальних
Для бесід мовчазних не віднайшла мене.

Р
Рубцов, Микола (1936 – 1971)
      – з російської

НАД ВІЧНИМ СПОКОЄМ

І запаху малини не знайти,
Так, ніби тут і не росла ніколи...
Та я знайшов повалені хрести,
Коли пішов в малинник за стодолу.

Там фантастичні сутінки густі,
Там так самотньо й вогко серед літа,
Там і ромашки начебто не ті –
Немов істоти вже не з цього світу.

В тумані цвинтар, наче у воді,
Такий глухий і усіма забутий.
Руїни ці – і смертні, і святі –
Їх поглядом ніяк не обминути.

І святість ця, й цей сум мені болить,
Їх так люблю в серпанку мого краю,
Що захотів померти у цю ж мить
В тужливому ромашковім розмаї.

Нехай мене за тисячі земель
Життя відносить. Хай мене здіймає
На гребені надії і хурдель,
Які хтось інший серцем не сприймає!

Кінець відчувши, я прийду сюди
(Чи приповзу, мов немічна комашка),
Де кожен, хто спочив тут назавжди,
Лежить в сорочці – білій, як ромашка…

С
Сєверянин, Ігор (1887 – 1941)
      – з російської
 
УВЕРТЮРА

Ананаси в шампанському!
Ананаси в шампанському!
Дивовижно смакують і розпалюють кров!
Весь я в чомусь норвезькому!
Весь я в чомусь іспанському!
Стрімголов надихаюсь! І берусь за перо!

Скрекіт аеропланів! Бі?ги автомобілів!
Вітропросвист експресів! Крилоліт буєрів!
Тут котрийсь обцілований! Там котрогось побили!
Ананаси в шампанському – пульс п’янких вечорів!

Поміж юнок знервованих, між компанії дамської
Я трагедію долі обертаю на фарс…
Ананаси в шампанському!
Ананаси в шампанському!
Із Москви – в Нагасакі! Із Нью-Йорка – на Марс!

Т
Тютчев, Федір (1803 – 1873)
      – з російської

* * *

Як на розжареній золі
Сувій димить і зотліває,
І вогник, зблиснувши в імлі,
Слова поспішно поїдає,

Так само і моє життя
Коптить і тліє, йде за димом;
І тихо й нудно гасну я
В одноманітті нестерпимім!..

О небеса! Якби хоч раз
Цей пломінь розгорівся вволю,
Й не нарікаючи на долю,
Я спалахнув би – і погас!

У
Українка, Леся (1971 – 1913)
      – з російської

IMPROMPTU*

Коли цвіте нікотіана
Й примхливо сяє із туману,
Мов зірка, впала із небес,
Від марних мрій пополотніла; 
Тоді – все повниться чудес,
Все підкоряє дивна сила.      
Якщо ви вдвох о тій порі,
І біля вас ясніють очі,
А погляд миттю зазорів,
Як відблиск зір в полоні ночі,
І голос любий вам звучить,
Неначе в тиші дзюркотить   
Потік грайливого фонтану, –
Тікайте геть від звабних чар, 
Вони розпалять в серці жар,
Коли цвіте нікотіана.

Коли цвіте нікотіана,
Усе довкіл – мана обманна,
Підступний ночі темний штиль,
Мов те облудливе мовчання,
Коли шаленство диких хвиль
Чекає час свого повстання.
Ось-ось наплине звуків рій, 
І думка враз заметушиться,
Й займеться в темені нічній  
Далеких спогадів зірниця,  
Так ніби невідомий друг 
Простя?гне книгу вам до рук,
Сторінку давнього роману, –
О, не накличте чари злі, 
О, не торкайтеся її, 
Коли цвіте нікотіана!
___
* IMPROMPTU – єдиний російськомовний вірш Лесі Українки.

Ф
Фет, Афанасій (1820 – 1892)
      – з російської

* * *

Казав тобі я: «Заможним стану…
О небеса! –
В твої сережки смарагди вставлю,
Яка краса!»

Тобою марив я навіжено,
До глупоти,
Та всеньку зиму гнівилась ревно
На мене ти.

І лиш у вечір оцей весняний
Я весь ожив,
Мов подих раю, мов сон духмяний,
Нас оповив.

В моїх долонях – невже насправді? –
В моїх – твої!
І дві комашки, немов смарагди,
Блищать в траві.

Х
Хлєбников, Велимир (1885 – 1922)
      – з російської

* * *

Бреду очима, наче осінь,
Чужі обличчя, як поля.
І я кажу вам – світу осям:
«Не позволя?м!»

Хотів би шляхтичем на сеймі,
Схопивши шаблі рукоять,
Всім властолюбцям навперейми –
Не позволять! Не позволять!

Так, як вельможний пан Сапега,
У гніві кривлячи вуста,
Враз бачить на плечах, сердега,
Як багряніє горностай.

І падає, схитнувшись, пан
На свій закривлений жупан...

Ц
Целан, Пауль (1920 – 1970)
    – з німецької

ПСАЛОМ

Ніхто не зліпить нас знову із глини,
Ніхто не відродить наш прах.
Ніхто.

Будь славен, Ніхто,
Заради тебе
Вперед ідемо
І згасаєм
В цвітінні.

Ніхто ми були,
Ніхто будемо.
Ніхто не розцвів
У щось інше.
Й троянда – Ніхто.

Її серце
Пурпурне,
Запилене небом,
Крізь червоний вінець
Рве себе
Шпичаками
Й співає пісень.

Ч
Чорний, Саша (1880 – 1932)
      – з російської

З ФЛОРЕНЦІЇ

Флоренціє! Близьке й далеке місто!
Та мрія, що тривожила щодня!
Тут відкидаєш буднє – і врочисто
По вуличках блукаєш навмання...

В один із днів, в картинній галереї,
Збудились всі мелодії чудес.
І поблизу? Мадонни Боттічеллі
Служу, як в храмі, безліч тихих мес...

Перед Давидом Мікеланджело вклякаю,
Забувши лік рокам, століттям, ерам –
Від виразу безстрашного лиця!

Як звикнуть знов до сірих буднів маю,
До самогубств, розтління та холери,
До затхлого терпіння без кінця?..

Ш
Шекспір, Вільям (1564 – 1616)
      – з англійської

СОНЕТ 73

Ту пору року бачиш ти в мені,
Коли з листочків зрідка ще який,
Тремтить на вітах у височині,
А свист пташок змінивсь на супокій.

В мені ти бачиш край блідих небес,
Де від багрянцю й сліду вже нема,
І синій вечір потихеньку скрес,
Та і його поглинула пітьма.

В мені ти бачиш догорання дров:
Як від золи, що полум’ям була,
Вогонь змалів, знесилів і схолов,

А те, що гріло, згинуло дотла.
Ти бачиш це, тому й такі вабні
Побачення в останні наші дні.

Щ
Щипачов, Степан (1899 – 1980)
      – з російської

* * *

Умійте цінувать кохання,
З роками бережіть пильніш,
Бо то – не лавочка й зітхання
І не палкі зізнання в ніч.

Все буде: мряка і пороша,
Як вдвох під небом вікувать.
Кохання – наче пісня гожа,
А пісню складно написать.

Ю
Юраков, Володимир (нар. 1955)  
      – з російської

ЕЛЕКТРИЧНА КІШКА

Щоб світло в дім могло прийти,
До нього тягнуться дроти.

Але чому в моєї киці
Ночами світяться зіниці?

Зумів я відповідь знайти:
Котячі вуса – то дроти!
        

Я
Язиков, Микола (1803 – 1847)
      – з російської

МОРЕ

Виблискує море, неначе кришталь,
Лазурна прозорість вистелює даль;
І вітер попутний привітно шумить,
І легко вітрильник по хвилях біжить.

Але, кермовий, як рушаєш у путь,
Гляди ж, легковірним занадто не будь –
Чи парус міцний на твоєму судні?
Чи ребра дубові у нього міцні?

Бо ж море – лукаве і ніжну блакить
На вир штормовий перетворить за мить,
Й могуттю страшною з далекого дна

Похмура повстане його глибина,
Проявить єство бунтівливе своє
І врешті покаже, яким воно є.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #50 за 17.12.2021 > Тема "Душі криниця"