Версiя для друку Обговорити в форумi

Упродовж, принаймні, двох віків бойовою одиницею козацького війська на суходолі був бойовий табір - така собі фортеця на колесах. В поході він виглядав як колона піхоти, фланги якої прикривали вози, частина з яких були, по-суті, рухомими артилерійськими платформами, а авангард та ар'єргард - кіннота. Навіть в такому, походному строї, не припиняючи руху, він здатен був відбивати ворожі наскоки. В разі ж зустрічі з переважаючими силами супротивника ряди возів здвоювалися, переднє й заднє крила закривалися, перед колесами насипалися земляні вали, рилися рови, окопи, ходи сполучення, укриття і табір, упродовж дуже короткого часу, перетворювався на практично неприступну фортецю. Наскільки ведення бойових дій табором було ефективним, можна судити, бодай, з ось цих двох прикладів.
Так, наприкінці травня 1628 року чотиритисячне військо під проводом гетьмана Михайла Дорошенка, йдучи на виручку кримському хану Мехмету Гераю та його брату калзі-султану Шагіну, оточеним у фортеці Кирк Ер (3,5 км на схід від Хан Сараю) тридцятитисячним військом буджацького мирзи Кан-Темира, не лише пробилося з боями всього за шість днів від Ор Капи (давня фортеця на Перекопі) до долини р. Альми, але й перемогло у вирішальній битві на її берегах, що відбулася 31 травня, поклавши таким чином край облозі Кирк Ер.
Табором наступав на польсько-угорсько-німецьке військо і мій пращур Павло Михнович Бут в битві під Кумейками 16 грудня 1638 року. Там козацькому табору протистояла вже не легка кіннота степовиків, а важко озброєне військо з потужною артилерією, з великим досвідом шведської війни. Дуже показово, що навіть прорвавшись, в якомусь моменті, всередину табору, поляки не змогли переломити ходу бою. Козаки розділилися: частина їх погналася за загоном кіннотників, що вскочив досередини, і менш ніж за півгодини його залишки було вибито з табору, частина продовжувала стримувати шалені атаки драгунів у рукопашному герці при вході, а решта, тим часом, і далі вели бій, кожен на своєму місці, обстрілюючи ворога з гармат, осипаючи його градом куль. Навіть після знищення внаслідок вибуху усього порохового запасу, табір, хоч і відступив, але не здався. Козаки ще два дні продовжували спротив і лише подальша зрада реєстрової старшини призвела тоді до поразки.
До чого тут ці згадки? До того, що, як виглядає звідси, з-за Перекопу, в Україні й досі, на восьмому році війни, замість сконцентруватися і напружувати всі сили задля перемоги і повернення загарбаного - ба! - бодай, задля того, аби не втратити ще більше, в найгіршому випадку, самостійність, власну державу, за яку змагалися цілі покоління пращурів, зрештою, аби залишитися вільними, більшість і досі, схоже, не усвідомлює того, що відбувається навколо.
Там, де кожен мав би, як в тому козацькому таборі, чітко знати своє місце в загальній системі спротиву, щоденно робити свій внесок у перемогу, ота більшість переймається лише брьоханням у болотах своїх нескінченних негараздів та бід, вляпуючись в них раз-по-раз з якоюсь мазохістською приреченністю, і далі не бажаючи роззирнутися довкола, прийти, нарешті, до тями.
- Охлос! - скажуть мені. - Що з нього візьмеш…
Але ж ні. Перед екзистенціальними викликами і охлос стає народом, гуртується в націю. Чому ж у нас цей процес такий млявий? Чи не тому, що та публіка і далі сприймає постсовєцьку мафію - кодло, яке упродовж тридцяти років висмоктувало з них життєві соки, займаючись виключно набиванням своїх бездонних кишень - своєю елітою? Чи не тому, що записні патріоти, навіть будучи підсадженими у владу, замість першочергових, нагальних заходів, які привели б до зміцнення економічної потуги, а, отже, й обороноздатності держави, притьмом ухопилися за перейменування вулиць та перелазів, за вшанування пам'яті полеглих героїв, дбаючи, при тому, найпильніше про свої власні теплі інтереси? Чи не тому, що продажна джинса наша, раз за разом перелицьовуючи, підмальовуючи, безсоромно прибрехуючи, і далі представляє все те кодло невибагливій, непам'ятливій, задуреній публіці в якості безальтернативної, богомданої еліти? Найвідразливіше, коли за таке беруться люди справді талановиті, яких донедавна й сам вважав взірцем вільної журналістики. Бо ж викривлюючи світобачення публіки, яка безоглядно довіряє їм, чинять злочин, за який не має пробачення. Особливо тепер, коли сили зла намагаються взяти гору у всьому світі, і наш Край, прогнозовано, у самісінькому чорториї тих змагань.
- Чому прогнозовано?
Відповідь, вочевидь, на поверхні. А, проте ж, далеко не всі помічають її. Хтось не бачить її унаслідок природної вузьколобості, хтось, успадкувавши перекручене світобачення, вперто відмовляється сприймати існуючі реалії, попри незаперечні докази, попри елементарний здоровий глузд.
Не раз і не два звертав у своїх попередніх статтях увагу на те, що, назвавшись Росією, Московія, по-суті, вже не може випустити наш Край зі своїх лабетів, не зруйнувавши міф про себе, не втративши лице, а то і державу, в тому вигляді, якою вона була упродовж чотирьох віків, якою лишається досьогодні. Адже вся її легендована історія, безсоромно перекручувана й перебрехувана від часів велемудрого могилянця Теофана Прокоповича сотоваріщі, відтоді намертво прив'язана до наших витоків.
Чи треба казати, що все те міцно вкорінене в мізки не лише численних поколінь московитів, а й великого числа українців? Окрім кількох народів, які знають сутність Московії, зокрема, естонців, латишів, фіннів, решта світу при словах Russia, Rusia, Rusland, Russie, уявляє собі зовсім не Русь і вже точно не нашу країну, а евразійського монстра з центром у Москві.
Чотири роки тому, пояснюючи колезі, американській письменниці Джоанні Дженнас Кендрік, чому вживаю назву "Московія", вкотре побачив, як глибоко пустила корені олжа, бо ж, шукаючи опори в Мережі, зіткнувся з тим, що майже всі довідкові матеріали там, включно з Вікіпедією, відображають точку зору Москви. І якщо Джоанна може з більшою довірою сприйняти думку колеги, з яким знайома вже чимало років, зрештою, має досить інтелекту, щоб зацікавившись цією темою, самостійно відшукати підтвердження сказаному, то більшість цілком задовольняється тою ж Вікіпедією та легкодоступними, масово розтиражованими матеріалами, що відображають світобачення Москви, включно з класичною літературою і кінематографом.
Ось іще один приклад. Нещодавно, переглядаючи відео "Як нормани стали морськими вікінгами" з серії Timeline - World History Documentaries (https://www.youtube.com/watch?v=hOsTfZ8gTM8&t=1771s), наштовхнувся на те, що й автори цього, гарного в цілому відео, повторюють таку популярну в Московії байку про те, що Руссю, мовляв, звалися варяги, а від них вже пішла назва і сьогоднішньої Росії. На моє зауваження стосовно того, що Московія з цілком очевидних причин не має стосунку до Русі, відповіді так і не отримав, власне, як і на прохання прокоментувати походження нібито "скандинавського" слова "rus".
Отже міфи живуть і ширяться, і Москва дуже старанно докладається до підтримання свого "русского" реноме. Згадки про "нашу" Анну Ярославівну, про скрєпи, що, начебто, єднають Володимира Великого, Херсонес та Москву, "приватизація" київських князів через відкриття присвячених їм пам'ятників, використання їхніх імен, зокрема, й для назв бойових кораблів - все те ніяка не забавка, і доволі анемічна реакція Київа не є адекватною відповіддю на цей виклик. Схоже, все, на що спромоглися за всі тридцять років в цьому сенсі, це заявити, що Україна, мовляв, не Росія. Чи помічаємо, що вже самою цією сентенцією підігруємо Москві?!
А, мо', замість облудних дурниць - та й розставити все на свої місця? Раз і назавжди. І спосіб є. Не раз писав про нього упродовж останніх семи років. Для того варто лише зважитися і повернути собі історичну назву свого Краю, можливо, долучивши її до сьогоднішнього свого імені.
Русь, Русь-Україна - чи не те ж мав на увазі прозірливий пан Грушевський, ще сто років тому передбачаючи загрозу, що на повний зріст постала перед Краєм сьогодні?
Не зробивши того, будемо змушені з віку в вік доводити світові, що ми не зайди на своїй землі, що сусідські претензії на неї, на нашу історію, безпідставні. Та найгірше те, що над нами завжди висітеме загроза одного нещасного дня знову опинитися під п'ятою Москви.
Звісно, одним перейменуванням Краю справу не вирішити і загрози не прибрати. Для повернення собі реальної суб'єктності (а вона неможлива без верховенства права, без розвиненої економіки, без потужного війська!) доведеться докласти багато зусиль, поту, а десь - на жаль! - і крові. Але такий крок, як на мене, був би правильним.
Наостанок, про те, що сьогодні звуть міграційною кризою. Як на мене, таке бачення є вкрай звуженим і не відображає того, що відбувається насправді. На мій погляд, сьогоднішнє протистояння на білорусько-польскім кордоні є черговою спецоперацією в рамках сумнозвісної теорії керованого хаосу пана Герасимова. Після потоків сирійських біженців кількох останніх років (спитаймо себе, хто продукує їх, змушуючи нещасних кидати свої домівки і втікати світ за очі?) вже, здається, й Европа, розкліпавшись, починає сприймати це саме так і сьогоднішня заява фрау фон дер Ляйн підтвердження тому. Тож питання тут, скоріше, не у мстивості Аляксандра Григорьєвича (самопальній чи вміло підігрітій, спонтанній чи узгодженій і добре прорахованій), не в тому, чи доведе він протистояння на польському кордоні до крові (он вже й союзникові стратегічні ракетоносці (!) вдруге являли себе сьогодні над місцем протистояння), чи розверне звезені (невже таки без його відома і згоди?) натовпи в бік України, попросивши стратегічного партнера підкріпити їхню безпеку "тиграми" та зеленими марсіянами. Питання в тому, чи закручена у той шал та ще й у зимово-паливні проблеми (он же, Аляксандр Григорьєвич, в разі чого, обіцяв вже і вентиль прикрутити!) Европа реагуватиме на те дієво, а чи єдиною реальною допомогою знову, як у 2014-му, буде лише глибоке занепокоєння.
Тож робімо правильні висновки, товариство.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #45 за 12.11.2021 > Тема "Резонанс"