Версiя для друку Обговорити в форумi

Купайло

Десь Купайло ходив біля річки –
все шукав серед ночі завзяття,
що єдна швидкоплинне і вічне
у святковому сяйві багаття.
Обійшов чагарі й верболози,
все оглянув: і нетрі, і луки,
та ніде не сяйнуло в дорозі
йому світло з нічної розпуки.
Так і злився б навіки з пітьмою,
не узрівши спасенного дива,
та чиєюсь здійняте рукою,
раптом іскру скресало вогниво.
І засяяло вогнище в лоні         
чарівної купальської ночі.
І здіймались до неба долоні,
і світилися радісно очі.
У вінках голосисті дівчата
круг багаття зі співом кружляли.
І закохані пари завзято
через вогнище в морок стрибали.
Поринаючи в пахощі літа
і в священні купальськії води,
гомоніли, сміялися діти
незрадливої неньки-природи.
Обнімалися світло з імлою,
відкриваючи світу початок,
і пускали вінки за водою,
загадавши бажання, дівчата.
І пішов над водою Купайло,
де розчулені зорі купались
і в дівочі віночки вінчальні,
мов до шлюбу, щасливі вбирались.

Спокуса пізнання

Зорепад. Зо-ре-пад!..
Як дивно лунають співзвуччя
Під небом купальської ночі,
Коли у вселенській тиші
З віковічної темряви небес
До нас летять зорі.

Мені здається,
Що одна така зоря
Ось тільки-но упала до мене.
Затамувавши подих,
Я тримаю в долонях твою руку,
І дурнувате запитання: «Хто ти?» –
Вже має злетіти з моїх вуст.

Але замість цього
Вони починають шукати відповідь
У твого волосся,
На якому так дивно іскриться
Зоряний пил.
Ось вони вже у Тебе на скронях,
Де тривожно пульсує чеканням
Твоє збентежене єство…
Завмирають від п'янкого дотику,
Відчувши тепло твоєї щоки…
І захлинаються палкою ніжністю
На твоїх напіврозкритих здивованих вустах!

"Хто ти?!" –
Безмовно лунало крізь ніч,
Коли, захоплені пристрастю,
Вони зірвалися в безодню
І, ледь ковзнувши по тендітній шиї,
Упали у незбагненний пломінь
Твоїх цнотливих дівочих грудей…
Здригнувшись від цієї надмірної допитливості,
Ти ніби ціпенієш у моїх обіймах,
Але, здається, поволі піддаєшся спокусі
Відкрити і пізнати незнане.
              
"Хто ти?!" –
Шаленіли мої вуста,
Обсипаючи цілунками
Все твоє тремке і звабне тіло,
І його сором'язливий відгук
Вже оповивав мене
Солодким передчуттям
Наближення запаморочливої миті пізнання…
Але світанкова роса
Вже бриніла в твоїх очах
І падала мені на вуста…
Котилася краплею в долоні…
              
"Хто ти?!!" –
Гупало у світанкову далечінь
Моє серце
І волало моє єство…
Але розтанув, мов сон,
Твій незбагненно-осяйний образ.
Тільки в росяних травах
Ще виднілися зоряні сліди,
Які вже поглинав світанковий обрій…

Перед зливою
                                                                        
Я в коханні освідчився юній
Там, де берег цілує вода.
Десь у небі гриміло відлуння,
Що з минулого щем поверта.

Той, що серце все згадками будить
Про розвіяний шал почуттів.
Тільки що вже плекати забуте,
Коли квітне краса у житті.

Чуєш, юнко, я п'ю твою звабу,
Мов солодку отруту в цю мить!
Ти такої не знала ще спраги,
Що примушує небо гриміть.

Та навіщо тобі ця спокуса?
В ній відради дарма не шукай.
Не рятуй мою спраглую душу…
Вже гримить. Буде злива. Тікай!
 

***
Хлюпа річка у берег водою,
Мов каміння цілує і ніжить.
З цього берега ми із тобою
Поринаєм у вічність і ніжність.

Хоч тече ще між нами розмова,
Без якої не сходяться душі,
Вже втрачає свій зміст кожне слово
Й почуття повстають у спокусі.

Де змішалось гріховне й високе,
Де нема берегів і сумління…
Тільки лет – і зітхання глибоке,
Як відлуння земного тяжіння.
 

Утеча

Біжимо з тобою в ніч.
З неба місяця підкова
Осяває наших стріч
Зачаровану діброву.

Десь позаду ще пісні
Біля вогнища лунають,
А згори до нас ясні
Тихо зорі промовляють.

Про небеснії шляхи
Душ, окрилених коханням.
Про гріхи земних утіх.
Про розлуку і єднання.

Тільки на землі шляхів
Відкривається доволі,
А у небо без гріхів
Не пускає лиха доля.

Біжимо з тобою в ніч…

***
В твоїх очах я бачу зорі –
Незнані чарівні світи,
Які, здається, ще нікому
Не довелося осягти.

Рятуй мене – я потопаю
В твоїх замріяних очах!
Та вороття уже немає, –
Шепоче янгол з-за плеча.
 

Жертвоприношення
Видіння на розкопках стародавнього
капища поблизу Кривого Рогу

І прийшло це видіння зненацька,
Наче спомин про давнії дні:
Ти стоїш, ніби жриця сарматська,
В мерехтінні жертовних вогнів.
              
А в очах – аж спалахує пломінь!
Той, що небо таїть у пітьмі.
Вже ведуть до жертовника коней,
І здається, що йти і мені.

Настає час великої жертви.
Крає бубон миттєвостей плин.
На жертовнику я розпростертий.
Стеле жриця круг мене полин.
                                                
І тихесенько так промовляє –
Чую голос її з-під руки:
«Коли справді мене ти кохаєш –
Пронеси цю любов крізь віки.

Ми зустрінемось знов тут з тобою,
Причастившись від вічних небес,
Щоб цю землю зцілити любов'ю.
Я чекатиму, любий, тебе».

І звітрилась мара, наче хмара.
Ніч зоріє. Жар вогнища гасне.
Ледь бринить, вже втомившись, гітара.
Ти мовчиш – загадкова й прекрасна.
 

У ніч на Купала

У ніч перед світанням
ще блимало багаття,
і піснею кохання
ще марила гітара…
А ми пішли з тобою
туди, де мріють зорі
і плинуть за водою
по Інгульцю з вінками
чи мрії, чи благання
небесного й земного
одвічного єднання
в імлі купальській ночі.
А ми ішли житами,
і так нам ніч зоріла
небесними стежками
в безмежжя променисте!
В хлібах, де зріли роси,
знайшло нас вранці сонце,
і заплела ти в коси
проміння золотисте.

***
Вогнище ніч обступила,
ніби погрітись прийшла.
Хай собі тулиться, мила, –
нам бо не шкода тепла.

Хай собі слухає гомін
збуджених наших сердець.
І не вщухатиме пломінь –
ми ще підкинем дрівець.

Ми їй розкажем, що нині
коїться диво чудне
з нами в цю мить швидкоплинну –
хай же вона не мине.

Рясно зорітимуть зорі.
Мрітиме вогнища жар.
Винесе в степ неозорий
ніч світанковий пожар.

Голос пристрасті 

Вам траплялося вити колись
у самотності хащах по-вовчи?
Коли в тузі, хоч плач, хоч молись,
ниє пристрасть у темряву ночі.

Це, скажу, не дешева попса
гастролера музично-словесна.
Всю несправжність твою в словесах
рве з корінням цей крик піднебесний.

Ні до чого слова, коли плоть
повстає, як тайфун в океані.
Не спинити її, не збороть
недоречним словесним стенанням.

Не для цього потрібні слова…
Рев і рик – ось де відголос шалу!
Більш природа не зна звукова
в цьому жанрі такого вокалу.

Він летить і летить в пустоту
голос пристрасті, тишу шматує.
Що ж ти, ніч, вколисала вже ту,
що мене в піднебессі не чує?!

***
Ти хочеш мене
                повернути на землю.
В твоїх сподіваннях
                я ще не доконаний мрійник…
Особливо тоді,
                коли губи мої
твого звабно-чутливого тіла
жадану реальність знаходять.
Та тільки у трепетне лоно твоє
                з нестримним бажанням я входжу,
ти сама відкриваєш мені
                небеса!

Твої сліди шукаю
Наслідування Полю Елюару
                                                                                                              На крові, камені й попелі
                                                                                                             Ім'я твоє пишу.
                                                                                                                              Поль Елюар

Там, де ночує роса
і вітер в суцвіттях гойдає
запахи стиглого літа,
твої сліди шукаю.

Там, де ховаються звуки
іще не почутої пісні,
у зорянім ночі мовчанні
твої сліди шукаю.

В своїх нерозважливих буднях,
як в поспіхом зроблених клітках,
у клітках порожніх пташиних
твої сліди шукаю.

На уламках повергнутих істин,
у відгуках щемної ніжності,
на зім'ятих постелях безрозсудності
твої сліди шукаю.

У заплутаних мітах новітніх
про майбутнє, позбавлене сенсу,
в надії грядущого завтра
твої сліди шукаю.

На вулицях піщаних дивних міст,
уявою дитячою народжених
на вологих долонях прибою,
твої сліди шукаю.

Та серед замків забутих,
що просять у моря пощади
на пляжі пустельнім,
зосталось одне тільки ймення,
накреслене на піску.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #25 за 25.06.2021 > Тема "Душі криниця"