Версiя для друку Обговорити в форумi

 Він ходив мілкими кроками, буцімто човгав лижами. В старих кирзових чо-ботах з задертими шпіцами, тягнув їх поволі і так пересувався дорогою в незмінному такому ж старому латаному кожусі і з тайстрою на плечі. Невисокого зросту, з короткою щетиною на лиці, голову на короткій шиї постійно вінчала затерта шапка-кубанка. Вся його широкоплеча, міцно збита фігура видавала відсторонену і байдужу до навколишнього світу людину. Інколи йшов помінявши лівий чобіт на правий.
- Вуйку, чоботи взулисти наоборот…
- Мені так краще.
І йшов собі завжди далі: в село або з села махаючи рукою і муркотячи щось собі самому. Багато людей сприймали його як трохи не сповна розуму, але багато людей знали, що в молоді роки він був такий як усі. А це во, кажуть, став таким як з Німеччини вернувся. Взагалі-то він мав пристойне прізвище і ім'я, як у людей, мав рідню. Але всі знали його як Хруща. Хтось з сільських гострословів прозвав його хрущем, бо коли говорив, то голос його скрипів і деренькотів, мов-то хрущ шкребе в карабушці. І то назвисько приліпилоси до нього назавжди. Та, на відміну від передових колгоспників і партійних активістів, саме Хрущ став своєрідним символом села. Хруща знала вся округа, чи не пів Галичини з Буковиною. Він ніколи не мав грошей, і шо він носив у тій тайстрі, ніхто не знав – була вона і не повна в нього, і не порожня. Любий шофер, чи вантажівки, чи автобуса, лиш десь уздрів Хруща на дорозі, зупинявся і пропонував підвезти. Чи то в Косів і Кути, Снятин, Чернівці і Коломию, чи назад - всі шофери його знали. Гроші в нього не питали, він лише їм співав свою хітову пісню і то була його плата:
"Три дни качка не доєна,
 Уїлоси вім'ї…"
Їде в автобусі. Дехто для сміху дасть йому газету "Прикарпатська правда" – на почитай. А він переверне її сторч та й співає:
"Три дни качка не доєна,
 Уїлоси вім'ї…"
Весь автобус тріскає від сміху, а він нічо, співає собі далі. Потім вертає газету – неправдива, каже. Знову всі сміються.
В колгоспі він і дня не робив, та й ніхто його туда не тягнув силою як інших, мов, шо з пришпиленого за робота. Хоч коло братової хати робив все що треба, не лежав на печи.
- Курва мать, - лаявси колгоспний бригадир, - мені сперти на дорозі автобуса то є ціла проблема. А коло Хруща всі самі стають і ще й просять сідати, возять безплатно. Шляк би то трафив!
Був Хрущ не жонатим. Жінок, здавалося, він взагалі цурався. Розговорити його була марна справа. Мовчазним став з того часу, як в 1939 році його відтлумачили москалі. Тоді, після визволення з-під Польщі, по Черемошу провели кордон з Румунією і наказали всім від ріки на кілометр відселитиси подалі в село. У Хруща вийшло так, що та лінія проходила якраз по його подвір'ю, хата з городом якби за границею лишалася, а хлів з стодолою - в проголошеному вільному світі. Сказала нова влада хату переносити. Але шо то значить хату перенести? А де жити? Будуваласи роками, а тут ламай своїми руками, вали і наново збирай за сто метрів… Почав доводити освободітєлям, що такого не бувало навіть за небіжки Австрії і Польщі, що переносити нічого не буде, хай краще ту границю перенесуть поза хатою на пів сотки метрів. За це збили його москалі, скопали, столочили до безпам'яті і хату підпалили. Тепер, - кажуть, - переносити тобі нічьо не треба, хіба попіл, і провели кордон по подвір'ї. Відлежався у брата, відійшов від того побоїща, і зстоді замкнувси Грицько Хрущ у собі, перестав спілкуватиси з людьми і став мой би і не похожий сам на себе. В селі подумали, що він занімів, а він не занімів, з домашніми говорив, лише ні з ким більше не хотів говорити, бо дійшов висновку, що при совєтах слова можуть наробити йому шкоди – переконався на самому собі. Йде-човгає вулицею…
– Слава Йсу! - вітаются до нього. – Навіки слава Богу! – скрипить у відповідь тихо і йде собі далі. Міг стати говорити рідко з ким, особливо не минав мого недалекого сусіда Василя, їх разом німаки до Німеччини запроторили.
Раз я малим пас худобу на окопах разом з тим вуйком Василем. Тут пришкандибав дорогою Хрущ, поздоровавси і став з Василем говорити, спершу про здоров'я, затим почали згадувати своє минуле. Але вздріли, шо я, малий, натягнув вуха, перейшли на… французьку мову. Я лиш очі витріщив. Хрущ і французька мова в його вустах якось не в'язалось докупи, скажеш кому – не повірять! Оце Хрущ! То вже вуйко Василь, щоби я його не доставав і пас його корову, згодом розказав, що їх у 1941 році німаки відправили з села на роботи в Німеччину, а звідти до Франції на шахту. Хрущ, - каже, - затявся, що він на москалів не робив в колгоспі, то й не буде робити на німців у Франції. І взявся отак шкандибати і робити з себе дурника. Якби німці, то б давно би його розстріляли, але француз-начальник копати вуглі під землю його не послав, а дав мітлу й лопату і задав роботу наверху шахти. І так вони робили: Василь під землев, Грицько зверху. Трималися як земляки разом, могли в неділю вільно йти у місто та до церкви. Ще і гроші їм якісь платили, пару посилок додому відправили. Але потім, коли у Франції почався якийсь рух, німці всіх полонених і засланих на роботи зібрали і повезли колією в Бельгію, там нас, чоловік шістсот, запхали на пароплав і повезли в Норвегію, я так думаю, на роботу на тамтешніх шахтах. Пливемо ми, суден шість в ряд стали, - зітхає вуйко Василь, - трюми забиті людьми вщерть, нема чим дихати і море штормить, аж желудок вивертає. Я й кажу Грицкови, давай ліземо на верх, на свіже повітря, люк зверху відкритий, там нам легше буде. Вилізли ми на палубу, з нами ще двоє таких як ми, поляки, затиснулиси за якусь трубу і так пливемо. А тут налетіли англійські літаки і давай кидати бомби на наші пароходи. Німецький воєнний корабель, який стеріг наш конвой, почав по літаках стріляти, та де там! Один літак підлетів і скинув бомбу на наш пароход. Отак, - показує рукою, - кац!, і впала вона на середину судна. Бомба вибухнула, стовп вогню піднявся метрів на двадцять вверх… Пароход наш від того підскочив вверх і розломивси надвоє. Нас просто як вітром здуло в воду. Тим і спаслися! Літаки полетіли, судно пішло на дно, лиш четверо нас лишилоси на воді з нашого парохода. Кругом на воді топливо розлилоси, палає, ми барахтаємоси у воді, а море студенюче як у нас на Йордан вода в Черемоші. З того воєнного корабля німці спустили на воду два катери і почали збирати людей з води, що живими залишилиси. Нас знайшли, виловили і доставили на корабель. Там ми відігрілиси, матроси дали нам шнапсу і чаю, але ми вже далі не поїхали в Норвегію, а вернули нас тим кораблем назад до берега. Там нас німці розвели. Подивилиси вони на Грицка і відправили його до якогось бауера на якийсь хутір, а мене – на заводи. Здибалися вже в селі як повернулися з розгромленої Німеччини.
Якось ми, кілька молодих хлопців, стояли на стації і, щоб добратися в село, чекали на автобус з мебельного комбінату. А тут човгає Грицько Хрущ.
- Чекай, Грицю, зараз автобус буде з мебельного. Йтимеш так до хати до самої темної ночі. Він і прилучився до нас.
Ну, ми ж, молоді бахури, пристаємо до нього. Один та й питає:
- Ти чьо, Грицю, не женишси, чого тєгнеш? Пора би вже тобі. Ти не п'єш, не палиш, багато жінок би тобі були раді. Ми тобі музику на весілю безплатно би зіграли – серед нас було два сільських музиканти.
- Та мені не треба. Мені самому добре.
- Та ти чьо? Чи може ти в Німеччині на німкені женивси, не можеш забути? - хтось з хлопців пожартував, бо знали, що він був вивезений до Німеччини.
Хрущ повернувся до жартівника всім тілом з моментом закам'янілим лицем, набичився і аж ним трясти почало. Таким його, вічного непорушного флегмата, ніхто ніколи не бачив. Ми аж відступилиси назад трохи.
- Ти шо знаєш про Німеччину? Ти шо видів? І, передихнувши, продовжив вже спокійніше. – Я робив у бауера. Ходив в него за худобою, було там в него кілька корів і коней. Я худобу люблю, то мені було не тяжко. Німець був добрий, мав жінку і доньку незаміжню. Вони до мене не погано відносилиси. Їв я те, що і вони, мав де спати, робив шо треба було. Вже коли почулиси громи, рускі наступают, то пропонує мені бауер, щоби я женивси на його дочці, бо боїтси щоби з неї рускі солдати не познущалися. Я відмовився, сказав йому, що якби я женивси, то тоді нас би обох москалі розстріляли відразу, а так, може, фронт пройде і біда минеться. І хай дівка не показуєси солдатам на очі.
Через пару днів підійшов фронт і у бауера розмістили з два десятки русскіх солдатів. Вони відразу пронишпорили всі закутки і найшли ту дівку. Старих заперли у кімнаті, а її затягли у стодолу, кинули на сіно, здерли одежу з неї і полізли її гвалтувати. Одні тримали, а інші по черзі ґвалтували. Боже, як вона просилася, як молила їх відпустити! Та це тілько їх ще більше дратувало. Я намагався ту дівчину відрятувати, тоді солдати зловили мене, і кажуть, щоби і я ту дівку теж ґвалтував. Вона була вже вся в крові, ледве дихала. Я відмовився, сказав що не буду і всьо, почав просити їх відпустити дівчину, вона ледь жива, бо вони ще її добре побили, щоб не пручалася.
- О! Та ти вже онімчурений хохол, фашіст, тебе розстріляти треба, - і кинули мене на ту окровавлену дівку. - Я вскочив і дав в писок тому солдату. Тоди вони мене скопали всі разом, прикладом так мені вгатили в лопатку, що вона аж трісла і я до сих пір те чую і не годен лівов руков добре щось взєти. Коли та банда улігласи, ми з бауером помили ледве живу дівчину і віднесли на ферму, там у сіні зробили їй ліжко, і там сховали. На другий день ці солдати пішли, прийшли другі, серед них було багато з Західної України. Я їм сказав, що дівка в нас дуже слаба, змордована солдатами, шо так нормальним людям не можна знущатися з безневинної дитини. Вони покликали воєнного дохтора, той полічив її трохи і вони її більше не чіпали. Мені теж той дохтор трохи поміг. Затим мені віробили папери їхати додому і я попрощався з бауером і його сім'єю і вибравси додому. Після того, що пережив, я си не женю. Бо той крик дівочий і кров стоять перед очима.
Ми з відкритими ротами слухали, стояли і мовчали, ніхто такого не чекав від Хруща. Ось вам і причмокнутий, і не сповна розуму – а враз став у нас в очах степенним і розважливим героєм, що пекло війни перейшов і вижив. І тонув у морі, і горів в огні, і вбивали, а він таки вижив. Стало нам стидно, що так присікувалися і досі кепкували з цего чоловіка. Стали вибачатися.
- А як ви з німцями спілкувалиси. Вони ж то нашої мови не знали!
- Та по-німецки, а як ще? Трохи вивчив їх мову, бо треба було якось спілкуватися. Ну та й в школі ми колись німецьку вчили, згодилоси.
Отаким виявився наш Грицько: ні совіти, ні німці його не зламали і в колгоспне рабство не запрягли. Був він хоч бідною, зате вільною людиною і цінував свободу понад усе, міг спілкуватися двома іноземними мовами. А що паспорта не мав, то він успішно обходився і без нього. І недарма ж тоді узнавали село саме по ньому: то ви з того села, де живе Грицьо Хрущ?

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #14 за 09.04.2021 > Тема "Душі криниця"