Версiя для друку Обговорити в форумi

«Формула крові» - це книга спогадів учасника бойових дій Іллі Тітка. Він працював головним інженером у фірмі з обслуговування автоматики нафтогазових і нафтохімічних підприємств і добровільно пішов захищати Україну на теренах Луганщини. Багато таких цивільних людей опинилися на війні. Ілля Тітко пише: «На війні неможливо сказати: «Все. Я замучився… Іду геть». На війні не можна бути слабким, бо загинеш. Якщо не від кулі, то від власної слабкості. На війні не можна не виконувати накази і вступати, як у цивільному житті, в полеміку зі старшим чи командиром. Бо наказ на війні – це чиєсь життя. А найчастіше – твоє власне. Не виконати наказ означає підписати когось на смерть. Але буває й таке, що наказ для тебе – вірна смерть, але життя для твоїх друзів і побратимів. І, розуміючи це, ти йдеш і робиш. Через силу… Через «німагу». Долаючи в собі страх, хронічну втому і слабкість. Ідеш туди, куди йти ой, як не хочеться! Ми якось вжились у таке наше існування. Не всі. Багато хто не витримував. Такі просто йшли від нас, несучи разом із собою свою ганьбу. А хто лишався, той готовий був іти до кінця… Близького чи далекого».
 І. Тітко подає портрети командирів, з якими йому довелося служити. Ось комбат: «Командир батальйону при першій же зустрічі вселив у мене повагу. Високий, десь під два метри. Широкий у плечах, з уважним та доскіпливим поглядом. Командир був чудовим організатором і грозою для всіляких батальйонних «дуроломів» і аватарів, яких, на жаль, на той час було у нас немало. Окрім цього, відчувалось, що він має неабиякий досвід керування людьми. Наш комбат був кадровим офіцером, якого спіткала доля багатьох його колег. А саме – скорочення армії. В чині майора він звільнився, але не загубив себе в тому буремному світі. Відразу був запрошений на посаду в адміністрацію його рідного міста Гайсина. Працелюбний і ретельний він, не гаючи часу, з головою поринув у роботу. Невдовзі очолив районну адміністрацію. В тринадцятому році разом із земляками вирушив у Київ на Майдан. До речі, його товаришів з Майдану було досить багато в батальйоні. Вони довіряли своєму ватажку. І він цю довіру виправдовував. Коли наприкінці 2014-го у Вінниці формувався батальйон територіальної оборони, він, не довго міркуючи, відразу вступив в його лави і вже влітку 2015-го став його командиром. Пізніше батальйон влився в ряди ЗСУ і отримав свій статус – «окремого» і номер. Під цим номером батальйон і воював. Воює й зараз, а його незмінним командиром і досі є наш Скіф».
 Командир взводу розвідки: «Худой був природженим розвідником. Довготелесий, стрімкий та жилавий і, наче, скручений із самих м’язів. Швидкі рухи, прискіпливий погляд та неймовірний гумор і життєрадісність – ось його основні риси. А ще – неймовірна сила. Він міг двома пальцями роздушити волоський горіх, легко і невимушено жонглював 24-кілограмовою гирею, одним щиглем по лобі збивав з ніг будь-якого розбишаку. Серед своїх бійців-розвідників він мав найбільший авторитет. Взагалі, розвідники – це особливі люди – безшабашні, веселі, самовіддані та мужні. Їх служба завжди була покрита вуаллю героїки та загадковості. Відповідно, вони мали і певні бонуси щодо виконання якихось службових вимог. Маються на увазі статутні вимоги (дисципліна, форма, і таке інше). Жили вони завжди окремо і всі разом. У свої справи вкрай рідко допускали інших бійців. І ще – вони всі були на особливому рахунку в командира. Чим, звісно, постійно користувались. Тримати їх в руках міг тільки Худой. Іноді словом, іноді ділом, а іноді і кулаком».
 Психолог батальйону: «До сьогодні дивуюсь – як він взагалі потрапив під мобілізацію. Адже через чотири місяці йому мало виповнитись шістдесят! Не високий, кремезної статури цей поважний дядько був для нас авторитетом. І не тільки з причини солідного віку. Завжди ввічливий і небагатослівний він мав відповідь, здається, на всі запитання. Але ніколи не гребував слухати інших і постійно чомусь учитись. Його розважлива мова та мудрі поради багатьом із нас допомагали перебороти прикрощі військової служби. Нехай він був не дуже моторний, невлучно стріляв і не дуже далеко жбурляв гранати. Але повсякчас до нього можна було звернутись зі складним життєвим запитанням. Він завжди уважно вислуховував і вів розмову так, що відповідь знаходилась сама собою. Недарма в його документах зазначалась посада – психолог батальйону».
 Командир інженерно-саперного взводу: «Крот, у колишньому житті – Олег Робертович, до війни був бізнесменом середнього рівня. Разом із дружиною (третьою чи четвертою по рахунку, не пам’ятаю) торгували дитячим харчуванням. Мали пару торгівельних точок у мальовничому містечку Ладижин, що на Вінниччині. Жили, працювали, виховували дітей. Але як тільки прийшла війна, Олег, довго не розмірковуючи, подався до війська. В батальйоні він командував інженерно-саперним взводом. Вічно заклопотаний, він, як скажений, цілими днями гасав по позиціях. Разом із своїми хлопцями повзав перед переднім краєм, вишукуючи або встановлюючи міни та загородження. Вибивав у місцевої влади техніку, матеріали та інше».
 Замполіт: «Сова, або Сан Санич – капітан, професійний воєнний. Свого часу служив у підрозділах зв’язку, потім, у часи тотального нищення армії, звільнився. А вже в п’ятнадцятому році повернувся на контракт. Невисокого зросту, кремезний і небагатослівний. Закінчив, до речі, Донецьке політучилище. Кілька його однокашників зараз воювали на тій стороні. По характеру Санич був дуже спокійний. Всі замполітовські заморочки вирішував без западлянки, крику та лайки. Не ховався по кубрикам та кунгам, не прикривався одвічною зайнятістю, із задоволенням кидав усі папери та стрибав на броню, коли необхідно було летіти на виїзд».
 Старшина: «Вітя був родом з Одеси. Невисокого зросту, швидкоокий, сухий та жилавий. Гострий на язик і нестримний балабол, як і всі одесити. Військове звання в нього було з ряду вимираючих – старший прапорщик. Ще в далекому минулому він служив у прикордонних військах. У чотирнадцятому році добровольцем пішов воювати. В п’ятнадцятому звільнився. Всидіти дома в своїй сонячній та веселій Одесі не зміг і вже через два місяці підписав контракт. Для командира роти в якості старшини він був просто знахідкою. Прискіпливий, в міру злий , дошкульний та юморний прапорщик усіх полонив своєю енергією та оптимізмом. Господарські справи йшли в нього «на ура». Він умів, здавалось, усе. Та і при бойових діях за спини хлопців не ховався. Де «зашквар», він уже там. Не припиняючи сипати одеськими жартами-примовками, стояв пліч-о-пліч з хлопцями і від куль по бліндажах не ховався».
 Є в книзі і описи боїв. На містку тривалий час стояла підбита сепарська БМП, або беха: «Смертельний заряд беха зловила в той момент, коли прорвавшись через наші позиції, вже пірнула в угловину і майже перескочила місток. Майже… В цей час боєць із нечисленної залоги опорного пункту з кільканадцяти метрів встиг всадити в її бік заряд РПГ (ручний протитанковий гранатомет). Просто в бойове відділення. Машина підскочила від раптового удару та запалала, як смолоскип. Друга граната влучила трохи нижче та зірвала кормові катки і штурхнула корпус поперек містка. Справу закінчив кулеметник, який встиг розвернути ДШК (крупнокаліберний станковий кулемет Дегтярьова-Шпагіна) і щедро окропив вже майже не живу броню щільним свинцевим дощем. Ні з екіпажу, ні з ворожого десанту ніхто не вижив. Ласкаво просимо в пекло».
 А от яким було свято Незалежності України 24 серпня: «Орки, намагаючись запаскудити нам свято, ось уже кілька годин густо «насипали» по наших позиціях з усього, що було під руками. Чорне серпневе небо розривалось на шматки кулеметними чергами, повсюди гахкали розриви, над головою дзинчали осколки. То тут, то там на полях вставали чорні кущі вибухів. Передові позиції затягнуло димом. Ми спостерігали та фіксували місця «виходів» і передавали дані для гармашів. У відповідь на шалений вогонь на голови сєпарів летіли наші снаряди та міни. Били кулемети. Грюкали СПГ (станковий протитанковий гранатомет). А в трьох кілометрах за спиною лунала жвава музика, світили прожектори. Місто святкувало. Бо його мешканці знали, що між темрявою та світлом знаходимось ми. І скаженіє клятий ворог, бо бачить: свято не зірвати, бійців не налякати. І розуміє звір, що у відповідь невідворотно отримає лише смерть. Смерть люту та безжальну. Отримає те, на що заслуговує. І стікає ворог кривавою слиною від безсилля та злості. А в центрі міста продовжується свято».
 А ще був випадок, коли сєпарський автомобіль наїхав на наш взводний опорний пункт, влупивши передком у бетонний блок. Водій намагався втекти, але був скошений кулеметною чергою. Ілля Тітко розповідає: «В салоні розбитого бусіка ми знайшли документи та інші папери цього ушльопка. Ним виявився командир взводу розвідки одного з «козячих» полків «всєвелікаго войська донського». Ще й з місцевих – мешканець Брянки. А ще там були списки того самого взводу, номери телефонів, адреси та ще багато цікавого. Гарний метод самогубства. Побільше б таких. Видно, що обкурене та п’яне створіння взагалі загубило орієнтацію в просторі та буром поперло просто на нас».
 Ілля Тітко не приховує негативних випадків і в нашій армії. Він зазначає: «Після важкого і насиченого небезпекою дня чарка горілки допомагає розслабитись і заспокоїтись, знімає стрес і нервозність. І я був би брехуном, якщо би сказав, що не пив. Брехунами будуть й інші, котрі стверджують це про себе. Небезпека полягає не в самому вживанні, а в тому, що грань між «помірним» і «надмірним» дуже тонка і вразлива. Вона має здатність непомітно зсуватись у бік збільшення. І затримати цю грань, зафіксувати її та примусити себе вчасно зупинитись – це непроста справа, маю вам доповісти. В цьому випадку все залежить від самої людини».
 Ілля Тітко розмірковує: «Хай кине в мене камінь той, хто не відчував страху під час першої зустрічі з війною або з тим, що її супроводжує. Страх – це ще не біда. Це нормальне людське почуття, прадавній захисний інстинкт. І це почуття направлено, перш за все, на мобілізацію сил для протидії загрозі. Головне – не дати страху вийти з-під контролю. Не дозволити цілковито заволодіти собою і паралізувати природне бажання людини жити та боротись. Такий стан називають жахом. Тобто, страх пущений на самоплин, породжує жах і паніку. Далі наступає параліч волі та байдужість. І це врешті-решт призводить до загибелі. Не допустити цього можна тільки підкоривши страх, затамувавши його. Що дозволить правильно мислити та діяти. Але, щоб цьому навчитись, треба пережити найперші тяжкі хвилини. Зробити це допомагає розуміння того, що страх, як і будь-який стресовий стан, спричиняється певними фізіологічними процесами в організмі. Мозок людини працює та віддає команди по програмі, що закладена на генетичному рівні. Одні органи починають працювати інтенсивніше. Діяльність інших пригнічується. Відповідно, змінюється склад біохімічних речовин, що впливають на реакцію організму на ту чи іншу ситуацію. Простіше кажучи, змінюється, так би мовити, «формула крові». Але не все відбувається автоматично. Більшість процесів можливо та необхідно регулювати. Це і називається сила волі, або сила духу. А її дієвість залежить від морального стану людини. Точніше, від готовності та спроможності направляти перебіг своїх фізіологічних реакцій. Моя «формула крові» змінилась».
 Анатолій Зборовський

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #11 за 19.03.2021 > Тема "Душі криниця"