Версiя для друку Обговорити в форумi

80 років тому Микола Островський не будував вузькоколійку в Боярці.
Хоча пам'ять про "ударне будівництво" живіша за всіх живих
Ось на полиці поміж російської класики стоїть потертий томик Миколи Островського. "Як гартувалася сталь" - у дитинстві я, як і сотні тисяч радянських дітей, перечитувала її незчисленну кіль-кість разів. Роман учив нас до останньої краплини життя бути такими ж відданими батьківщині, як Корчагін. Наш "бе"-клас хотів бути таким, як Павка. Точніше, такими, як Островський. Бо Валентина Василівна, вчителька російської літератури, розказувала, що все, написане в книж-ці, - правда, що Павка і є той самий Микола Островський, що сам автор прожив корчагінське героїчне життя, адже роман "Як гартувалася сталь" - автобіографічний і, вважайте, документальний. Змінилася державна риторика, забулися дитячі мрії і тільки обурення освітян з приводу викресленого зі шкільної програми Островського ("Як можна? Та з нього ж починалася радянська література у старших класах! Це ж документальний твір!") час від часу нагадує, як колись гартувалася сталь. А ще в пам'яті, наче справжня, міцно засіла дуже красива боротьба більшовиків за краще життя - все-таки вміли виховувати нас на правильних книжках у потрібному дусі патріотизму. Не те, що зараз.
Здмухнути пил з майже забутої історії мене спонукав професор-лісівник Павло Вакулюк. "Ти знаєш, що Микола Островський не будував і не міг будувати в Боярці вузькоколійку?" - якось між іншим поцікавився Павло Гаврилович. Як так? Виходить, що звання столиці комсомольської слави київському передмістю присвоїли ні за що? І пам'ятники, які прикрашають Боярку, поставлені даремно? І комсомольці, які рушали від вузькоколійки - першого ударного будівництва сторіччя - на БАМ, поклонялися просто міфу? І піонерським дружинам імені Островського демонстрували "липу"? Посміхнувшись своєю доброзичливою усмішкою, лісівник погодився поділитися своїми багаторічними спостереженнями і віднайденими в архівах свідченнями, викладеними у його брошурі "Боярська вузькоколійка як дзеркало більшовицької пропаганди".
...Павло Вакулюк їздить із Києва в Боярку по кілька разів на тиждень: за 25 років зі студентами-лісівниками він сходив боярські ліси вздовж і впоперек і знає їх не гірше, ніж свою київську квартиру.
У дитинстві Павло Гаврилович також дуже любив Павку і бігав у кіно дивитися "Як гартувалася сталь". Тоді він не міг уявити, що працюватиме в "історичних" міс-цях - там, де, як казали, творив свої героїчні подвиги Островський-Корчагін. І от у 1977-му Вакулюк почав викладати у Боярці, в Українському центрі підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації кадрів лісового господарства.
"Практичні заняття у нас часто відбуваються на боярській дачі. Зараз уже не так, а раніше, особливо у 70 - 80-х роках, не було такої групи, щоб хтось не спитав: "Де ж корчагінська вузькоколійка?" - пригадує Павло Гаврилович. - Отоді я вперше й задумався: де ж вона? І не міг знайти. Слухачам казав, що, мабуть, десь є, але точно встановити місце неможливо". Розпалило питаннячко цікавість - і змусило лісівника бути прискіпливим.
Уже тоді Вакулюк знав, що в
60-х роках, коли перше комсомольське ударне будівництво століття з новою славою вознесли на союзний рівень, місцеві краєзнавці намагалися встановити, де ж пролягала "та сама вузькоколійка". "Її шукали учителька Боярської школи № 2 Альбіна Петрівна Януш, учитель із села Забір'я Володимир Миколайович Горинович, краєзнавець Василь Іванович Кубренков, - розказує лісівник. - Було опитано одинадцятьох відомих учасників будівництва. Тільки троє з них бралися показати, де проходила траса, і всі показували її в різних місцях і напрямках". Прискіпливі дослідники порівнювали написане в романі з натурою, малювали свої плани, але траси виявлялися різними, і годі було дійти порозуміння. Хо-ча "Комсомольская правда" навіть у 88-му  році підкреслювала: "Достеменно відомо, що вузькоколійка дійсно була, і все, описане в романі, пережито".
Пережито? Про те, що Микола Островський не міг бути в Боярці, Вакулюк як лісівник зрозумів із самого твору. "Ось бачите, - розказував на сторінках роману комсомольцям Жухрай про підступність контрреволюціонерів, - стан-
ція "Боярка". За шість верств - лісорозробка. Тут складено штабелями двісті десять тисяч кубометрів дров. Вісім місяців працювала трудармія, вкладено силу-силенну праці, а в результаті - зрада: залізниця і місто без дров, їх треба підвезти за шість верст до станції. Для цього потрібно не менше як п'ять тисяч підвід протягом цілого місяця, і то за умови, що робитимуть по дві ходки на день. До найближчого села - п'ятнадцять верст. До того ж у цих місцях шастає Орлик зі своєю бандою. Розумієте, що це значить? Дивіться, за планом лісорозробки мали початись ось тут і йти до вокзалу, а ці негідники повели їх у глибину лісу. Розрахунок певний: не зможемо підвезти заготовлені дрова до залізниці. І справді, нам і сотні підвід не дістати..." Адже саме тоді, якщо вірити Островському, восени 21-го вирішили протягом трьох місяців збудувати вузькоколійку на шість верст - від стан-ції до лісорозробок.
Пригадуєте, як яскраво в романі описано драматичну ситуацію, в яку нібито потрапили будівельники вузькоколійки? "...Періщив в обличчя осінній дощ. Низько пливли над землею темно-сірі, набряклі вологою хмари. Пізня осінь оголила лісові полчища, похмуро стояли старі граби, ховаючи змор-шки кори під бурим мохом...
Недалеко від станції похмуро згорбився кам'яний кістяк будівлі. Все, що можна було вирвати з м'ясом, зняти або знищити, давно вже загребла рука мародера. Замість вікон і дверей - діри; замість пічних дверцят - чорні пробоїни. Крізь дірки обідраного даху видно ребра крокв.
Незайманою лишалася тільки бетонна підлога в чотирьох просторих кімнатах. На неї увечері лягало чотириста чоловік в одязі, промоклому до рубця й обліпленому грязюкою. Люди викручували біля дверей одяг, з нього текли брудні струмки... Цільними рядами лягали на бетонну, трохи притрушену соломою підлогу. Люди намагалися зігріти одне одного. Одяг парував, але не висихав. А крізь мішки на віконних рамах текла на підлогу вода. Рясний дощ сіявся на рештки бляхи на даху, а в щілинисті двері задував вітер...".
- Микола Островський пише про старі граби, які стояли вздовж траси, ховаючи зморшки кори під бурим мохом, самотню станцію серед лісу, як лопати шкребли камінь, а дощ змивав із насипу глину, - коментує "боярський епізод" професор Вакулюк. - Але в боярських лісах граби ніколи не росли, бо тут піщані і зрідка супіщані ґрунти. Лопати не могли шкребти камінь, бо тут його немає. Зморшки не ховалися під бурим мохом, бо кора у граба гладенька. Глина з насипу не спливала від дощу, бо, як уже зазначалося, ґрунти тут не глинисті, а піщані.
Та й старожили знають, що найближчі села -  Віта-Поштова, Глеваха, Малютянка, Забір'я і Білогородка - були розташовані не за 15 верст, а значно ближче - за півтори - сім верст від залізничного вузла. І сама станція у двадцятих була центром чималенького, ще з ХVІ сторіччя відомого поселення, а не серед безлюдного лісу, як закрутив інтригу Островський.
"Якби комсомольці в 21-му році споруджували насип у боярському лісі, то сліди збереглися б..." - настирлива думка непокоїла дослідника. І вже в 90-х, коли Павло Гаврилович працював у Київському облархіві над "Історією лісового господарства України", він зрозумів, що боярського будівництва не було, бо воно просто не було потрібне. "Я знаходив чимало документальних свідчень про інші вузькоколійки навколо Києва, а про Боярку - нічого. Та й 60-річний досвід будівництва на той час свідчив, що на шість верст не робили насип і не будували вузькоколійку на паровій тязі. На порівняно незначні відстані тоді споруджували кінні вузькоколійки, для яких насип не потрібний: одна конячка йшла поміж рейками і тягла вагонетку з дровами", - от така була розгадка.
...Ми також вирішили проїхатися в Боярку, щоб помилуватися містом комсомольської слави - побувати там, де донині дихає життям красива більшовицька легенда. Кілька хвилин пішки від станції, повз яку щодня пробігають десятки електричок, - і ви коло старанно вифарбуваної в червоне Боярської школи № 2, де на бетонній підлозі начебто спали комсомольці. Гостей зустрічає сам Павка - ось він, у будьонівці перед фасадом бу-дівлі. Поруч - музей, який колись носив ім'я Миколи Островського, але на початку 90-х став краєзнавчим. Коло нього, у дворі школи, - погруддя автора роману. Нині коло постаменту на перер-вах люблять гуляти дітлахи. А ще є кінотеатр імені Островського, пам'ятний знак на "тому самому звитяжному місці" в лісі. Є й інший постамент "Боярка - БАМ", зручно поставлений збоку дороги, що веде на Забір'я. Сюди приїжджали переймати корчагінську естафету комсомольці 70-х, вирушаючи будувати Байкало-Амурську магістраль, - гляньте, навіть він зі стандартною колією, а не вузь-коколійкою. Сьогодні сюди досі привозять квіти весільні пари, випурхнувши із загсу. А електрички, які їдуть з Києва, зустрічає символічний "той самий" паровоз. Той, який возив дрова по неіснуючій вузькоколійці. На деталі цього пам'ятника постійно претендують місцеві "металісти". Застигла в камені і пам'ятних знаках легенда наче чекає, що колись ще повернуться її часи. А що, хороше місце для вивчення особливостей талановитої радянської пропаганди!
Боярка - Київ.

З АРХІВІВ
Цікавий документ віднайшли історики і в Острозькому краєзнавчому музеї - автобіографію Миколи Островського, складену ним, очевидно, у 1924 році у зв'язку зі вступом у партію. У ній автор роману також не згадує ні про яке будівництво боярської вузькоколійки. Певно, не випадково, адже в біографіях пишуть тільки те, що було насправді. Отже, друкуємо цей цінний документ, цитуючи його за брошурою "Боярська вузькоколійка як дзеркало більшовицької пропаганди" і повністю зберігаючи мову оригіналу.
"Автобиография"
Родився я в 1904 р. в с. Вілії Волинської губернії. Батько мій працював на гуральні робітником у солодочному відділі. Там я вчився в сільській школі. 1914 р., коли кінчалася (так написав Островський. - Авт.) війна, гуральню закрили і батько зостався без роботи, тоді він переїхав з семею на ст. Оженін п. з. з., де працював в сіноприємочному пунктові. Мій старший брат поступив у 1914 р. на ст. Шепетівку на службу помішником слісаря в депо і ми всею сімею приїхали в Шепетівку. Мій батько старий, 68 л., не міг вже працювати, тоді нам з братом прийшлось працювати на сім'ю. Я поступив на роботу в буфет на станції, на кухню підносити обіди. Там я пробув до 19 року, в 1919 р. поступив на матеріальний склад ст. Шепетівки різати дрова до паровика, де й проробив до 20 року. Потім поступив звіте учнем помішником кочегара на електростанції, де проробив до року. Був кубовщиком на станції в переміжку вчився в школі. В 21 році була перша конференція робітничої молоді, де я був вибраний на повітову конференцію молоді, після чого вступив в КСМУ Шепетівської організації. В серпні місяці КСМ командірувало мене в Київ до школи залізно-дорожної (электро-техничный відділ) де я був до кінця 1922 р. Опісля я був хворий кілька раз (більш 8 м.) тифом. Захворавши, приїхав в Шепетівку до батьків, де й болів. В час цеї хворісті в груднім проходила Всеукраїнська перепис КСМУ, котрій я не пройшов і механічно вибув з КСМ. Після хворісті вступив в КСМУ в 1923 р., в травні місяців був посланим Окркомом КСМ секретарем Берездівської районової організації, де працював увесь 23 рік. У вересні 23 року був прийнятий кандідатом КПБУ Берездівською парторганізацією і затверджений Окркомом КПБУ 17 січня 24 р.
Рекомендували в партію: Лисицин Миколай Миколаевич, член кпбу з 18 року, п. к. ч. 289188, Предрайвиконкому, Трохимів, член КПБУ з 20 р. п. к. ч. 290391 секретар Райпарткому і Панасевич, член КПБУ з 20 р. п. к. ч. 2777.
В травні місяці був посланий окркомом КСМУ рай-організатором на Заславля, де й працюю до цього часу.
Н. А. Островський.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #47 за 22.11.2002 > Тема ""Білі плями" історії"