Версiя для друку Обговорити в форумi

Поетична Світлиця

Євген МІРОШНИЧЕНКО  (с. Красноселівка Білогорського району)

Народився в Києві, дитинство промайнуло у м. Василькові Київської області. Вивчав культурологію в Національному університеті «Києво-Могилянська академія», працював і працює перекладачем у багатьох видавництвах («BooKChef», «Софія», «Наш формат», «Видавництво Ганга», «Дух і Літера», «Ніка Центр»), освітлювачем в Театрі імені Лесі Українки (1989-1998 р.р.). З 2000 року мешкає в мальовничому селі Красноселівка Білогорського району Криму. Перекладає, пише вірші українською та російською мовами.

***
Ніч, як ніч –
Темно-серпнева.
Параліч
В ліжку до ранку,
А тобі
Спати не треба.
В голові
Танці і танки.
Ця пора
Тепла і наша,
Я зібрав
Речі в дорогу.
Всіх речей –
Флейта і ганджа,
А іще –
Хайку і хоку.

***
Сніг за вікном не вщухає, а я і досі
Не розумію, звідки взялася осінь.
Що воно буде далі?..

***
Плакав фахівець своєї справи,
Котрого любили вчителі:
«Боже незнайомий, Боже правий,
Що мені робити на землі?
Я пів-віку вчився на Іуду,
Та дарма – я трохи не такий…
То ж піду під три чорти і буду
Годувати янголів з руки.»

***
Є багато такого, що я би робив залюбки.
Я б стеріг від торговців каміння і квіти яскраві,
А іще б я возив по світах контрабандні думки
І саджав би на ніж офіцерів поліції нравів…

Та недовго звичайно триває цей творчий азарт,
І отримуєш гроші за те, що нікому не треба, -
Так атланти свій мармур охоче несуть на базар
І, рахуючи зиск, не зважають, що падає небо.
Я спокійно дивлюся у дзеркало і на екран,
Наче той горобець, що дарма йому тикати дулі.
Я програю, що хочете, доки для мене це – гра,
А насправді я лютий, мов серпень в південній півкулі.

***
Божевільний – це вільний від Бога,
Чи для нього? Чи, мабуть, для себе?
Той, хто знає на небо дорогу,
Та навіщо вона йому треба…
Хто сказав би до Духа і Сина:
«Ти святий, і бессмертний, і сильний,
Але я – не Твоє, я – людина.
Не чіпай мене, Боже, я вільний.»

***
Розцвіте моє серце, мов п'яне осіннє бадилля,
Що знешкоджує розум, болить і вгамовує біль,
І тоді я, нарешті, почнуся, раптовий, як хвиля
З давнозгаслої зірки, з сумної струни, звідусіль…

***
– Перебуття. Лукавий і чужий,
Навіщо ти мені дістався, світе?
Я п’ю вино, я поливаю квіти,
Плекаю і кохаю міражі…
 –  І не кажи….

***
Сонце не гріє, але, посміхаючись, світить,
Всюди ростуть запашні коноплянії квіти,
Як тут не бути, кохана, і як не варити
Чаю міцного, і як папірос не палити?

Навіть в пустелі доводиться іноді пити –
Можна води, що тече із фонтана на плити,
Можна дощу у відкриті долоні налити –
Ми не скажені, кохана, ми просто як діти.

Барви упали з дерев і лежать океаном,
Листя горить і на місто лягає туманом,
Осінь танцює й сміється – бо ж гарна і п’яна –
Осінь сьогодні у мене – єдина кохана.

***
Tat tvam asi*
Коли не вистачає тільки слів,
А решту вже набуто і забуто,
Ти відчуваєш себе так розкуто,
Як не гадав і, навіть, не хотів.
Коли не відчуваєш самоти
І, розуміючи, що час не плине,
Переплавляєш миті на хвилини,
Це – саме ти, де, дійсно, – саме ти.

*Санскрит - «це є ти»

                 ВПРАВА
          «Пливуть осінні тихі небеса»
          Завдання: навести приклад того, як
          рима небеса-краса здобуває право на
          існування, використовуючи як засіб
          внутрішній світ ліричного героя.

Пливуть осінні тихі небеса,
І важчають і падають під ноги,
І те, що бачиш в дзеркалі дороги,
Тече струмками до ріки. Краса –
Це листя, це любов, це два крила,
Це те, що зайвим не бува ніколи,
Це спогади, як ти ішов до школи,
Та не доходив, бо весна була;
Це на волоссі дощова роса,
Це паперовий пароплав в калюжі,
Коли краплями у відкриті душі
Пливуть осінні тихі небеса.

           Ні… щось негаразд…

Пливуть осінні тихі небеса,
І важчають і падають додолу,
І згадую, як я ішов у школу,
Та не доходив: дівчина-краса
Дивилась в очі і була моя,
І, обіймаючи, казав їй: «Мила,
Коли кохаєш, непотрібні крила
Та інший одяг. Всесвіт, Ти і Я.

           Занатдо особисте для вправи.

Пливуть осінні тихі небеса,
І важчають і падають додолу,
І згадую, як я ішов у школу,
Бо знанія – то сила і краса.

          Так… слова «знанія» взагалі нема в укр. мові.

Яка краса! яка краса!
Осінні тихі небеса
пливуть.

           О!

***
Я ходив за обрій. Пішки. Не в забуття,
А туди, де немає «тут», і немає «там»,
І за краєм світу часто губив взуття,
І, куди приходив, там і була мета.

А тепер не ходжу... вдивляюся у вікно
Сам до себе лаюся: «Годі! Дарма! Дарма...
І не клич мене – бо я зрозумів давно,
Що немає обрію. Геть. Взагалі нема».

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #51 за 18.12.2020 > Тема "Душі криниця"