Версiя для друку Обговорити в форумi

Юзьв’як Тетяна народилася 12 лютого 1986 року в Магдебурзі (Німеччина). Закінчила філологічний факультет Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка. Викладає українську мову та літературу в Калуському ліцеї N 10. Авторка поетичної збірки “Голосом синіх квітів».
«Слово має страшну силу: зрушує кордони, прокладає шлях правди, підносить дух нації, запалює ватру віри й любови. Слово – зброя в руках мудрої людини. Не терпить мовчання й лицемірства. Росте й квітне в душах тих, хто вміє відчувати його серцебиття. Торкаймось повноти його світу, збираймо те незриме світло й будуймо міцну державу, будьмо гідними називатись українцями».
Юзьв’як Т.І., м.Калуш

***
 Крим
дивно
що ти мені снишся
ми ніколи не тисли один одному руки
я чула про красу твого голосу
хіба що із розповідей давніх друзів
а вони надто світлі аби збрехати
їхні очі біліші істини медом сумним блимають
бо тривалість води торує вічність
і кличе
втомлені ноги додому
сумно
що я забинтовую серце твоє віршами
ти ніколи не бачив мене у червоній сукні
єдина спільність нашого відчаю
колір волосся і колір ночі
що виплітають шлюпку і море 
мова птахів і мова очікувань
сльози дітей які втратили мрію бути дорослими у власному просторі
рвати кизил і сіяти каву
сховавшись у мушлі московської сажі
гірко
що купую для тебе мікстуру в аптеці
бо ти кашляєш і крутить суглоби
я ніколи не знала твоєї адреси
а таке відчуття
наче буду там вдома
і пакую в валізу шерстяні шкарпетки щоб було тобі тепло і не так самотньо
знаєш
країна не зможе стерти
твого пульсу і твоїх кроків
твого болю і твого танцю
одягнувши бронежилети
бо коли відтинають пальці
розумієш
хто ти і де ти

добре
що малюю тебе українським

 ***
 У твоїй пам’яті
трем єдиної хвилі
що в гризотах до тебе вихлюпує
миром лінії сонця помазують
винаградові грона
хтось бунтує самотньо в полотні
смиренного смутку
забуваючи сіль на березі Чорного моря
панахида дерев закликає до вирію
лебедів
золотиться сльоза у вітражному небі над горами
монастировим спокоєм плине сором і втрата єдності
омофорними віршами осінь кутає
руки та голос
щоб на мапі людського блуду і
мерзенної втечі
розв'язати вузли манівців і дочасностей
щоб тобі по крилу на широкі плечі
малювали тюльпанові янголи
я на завтра зроблю сотню малих корабликів
діти в них наберуть сміху й нашого звичаю
жменьку віри й землі
як доказ скорботної пам'яти
про
твій берег і міст
відрізаний клапан держави
ми дмухнемо вогнем незборимої сили і мудрости
підперезаним словом і звуками чайок  
ти ніколи не будеш
вінцем із помилок й недоречностей
бо найменше зернятко
у найчервонішому яблучку
як і правда людська
споконвічно
на глибоченному
споді

***
гомони мені миром у вікна
коли сльози втираю похапно
коли осінь розмахує сонцем
у твоїх темно-карих зіницях
гомони мені подихом в груди
коли дзвони церковні пригасли
коли світ мій рахманний розлився
у твоїх яснокрилих руках
гомони мені голосом в скроні
коли всліпли і вглухли смереки
коли хлюпає віра і правда
у твоїх твердю витканих кроках
гомони мені криком у серце
гомони мені кулею в пам'ять
навідліг забуваючи хустку
з чорним вороном на торочках
борони тебе Боже Всесущий
від сталевого погляду смерти
від гудіння гіркого прощання
над грозою не твої пітьми
гомони
гомони
гомони
у маленьких долонях дитини
 
***
 Війна
набираю голого піску в кишені
одягаю шинель і йду до траншеї
де шипить твердий "ш"
і пахне молочним "м"
де сім голосних "а" погубились у глині
набравши повні зіниці страху
і гучний "р" не встиг промовити тихе
"рятуй"
перетворившись у темний "с"
бо він тут
не живе у слові "сім'я"
він починає безповоротну фабрику "смерть"
а потім "сльози"
і той самий "страх"

бабах
бабах
звук "б" не любить таких барабанних ритмів
він залюбки
починав би
"борщ", "бабуся", "Бог"
а як утекти із того "бабах"
коли боки болять і білять червоним вапном
світ

шість мисок юшки чекає втомлений "д"
діти
сховались під ковдру сталевого дроту
малюють старим писачком велику "В"
ко-о-о-ло
ляльку
закручують "я"

в-о-л-я
і вся абетка сумно сидить у кутку
іншого слова
де зимно і чути пивничний холод
де розтрощені стіни і повно окопів
де долі-примари в білих халатах
викручують руки і рвуть кайданки
щоб звуки
не мурували
прокаженого слова
не муштрували нового диму
не насипали свіжих курганів

країна ховає своїх солдатів
країна скальпелем трощить кордони
країні заклеїли рота скотчем
пустили туману в пам’ять
країні знов обрізали коси
вдягнули хустку
посадили на лавку
сказали чекати

бо
звуки заслабли
чуються кепсько
і нема їм ради
всередині сірого слова

"війна"
яка пухне від крові
яка зжерла весь острів
і чекає
нового кавалка свободи

***

 З буквою У

я прикладу листя ожини
до твоїх ран
мама вишиє нову сорочку
діти сплетуть вінок і проженуть
туман
над гіркими слізьми
ти тільки не плач
хочеш
винайду машину часу
й покажу тобі свою дитячу копанку
сховаємось там від людей
охотних тебе продати
розкладемо ватру
варитимемо куліш
і ліс
розвішає на смереках усі тривоги
й похмурості
твоя усмішка
просякла п'янкими пахощами
звеселіє
й повірить у справжню любов
а потім
ми станемо китичками якоїсь любимої рослини
і моїм першим снопиком
першим словом
і першою радістю
вандруватимем літом тримаючись
міцно за руки
навчу тебе плавати
водити авто
й не боятись темряви
віриш
якщо вдалині світить маятник
здолаєш вітер і погляди яструбів
навіть коли
війна друлить тебе й не знатимеш сили
встати
я намалюю пісню шовковиці
вкладу її у вуха
і ти виростеш
мила моя дівчинко
з великою буквою «У»
в імені
побудьмо до завтра в копанці
доки
не зійде сонце

***
коли історії стає нудно
вона вирішує змінити рукавички й зачіску
порипуючи предковічними пересторогами й помилками
кличе поминальну процесію
зболеного українства із тими самими граблями
кочергами й багнетом
вона знає що ся земля в одну мить
спалахує
коли астматично її зраджувати
викорчовуючи дерева з
чужого саду
витікати кілограмовими хвилями
брехні й підлости
з телевізійних екранів
чи зомбувати мізки у громадському транспорті
ця країна завжди усамітнена у своєму
плані
швидкого одужання
бо скільки б історія на смикала її за волосся
вона тихо сідає навпроти ворога
і грає
"Молитву"
ніяк не второпавши
що вороги не мають Бога
ця країна гусне в тумані крику й примарної гідности
упокорено пише листи вдовам і сиротам
їй
наче позакладало вуха
й треба
видряпатись на дах
аби сторч головою донизу
історія виймаючи головешку із жару
вже розкладає карти
їй начхати на
чорні хустки й вицвілі очі
вона вперто змінює зачіску
а нам би просто виструнчитись у кошлатості часу і простору
а нам би нарешті втямити
чи
дійсно живемо сводобою

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #34 за 21.08.2020 > Тема "Душі криниця"