Версiя для друку Обговорити в форумi

«Український ліберал закінчується на дорозі до українського села».

Вищенаведене цитування взяте зі статті пані Галини Пагутяк "Як розпізнати українського патріота", опублікованій на сторінці її блогу (http://pahutyak.com/%D0%B1%D0%BB%D0%BE%D0%B3/). Наш читач міг познайомитися з цією статтею також на сторінці минулого числа Кримської Світлиці.
Пише пані Галина пристрасно, щиро вболіваючи за долю Краю, чия культура, мова і далі, вже в часі формальної незалежності, продовжують перебувати у приниженому стані. Отож, "український ліберал закінчується на півдорозі до села", пише пані Галина. Не нове спостереження. Про цю тенденцію згадував ще Іван Якович Франко в своїх "Критичних письмах о галицькій інтелігенції" (https://www.i-franko.name/uk/Publicistics/1878/KrytychniPysma/1.html). Півтора сторіччя минуло відтоді, а що змінилося? Українські ліберали, в усякому разі не змінилися. Їх ставлення до села, власне, до всього народу таке ж саме, що і в часи Франка: багато пишномовних, часто плутаних, ще частіше відверто пустопорожніх балак і мінімум дій. Власне, що таке оті «ліберали»? Насправді, як тоді, так і тепер не маємо правдивих партій в Україні. Ті, що є - скорше імітація, такі собі муляжі, бліда калька з західних партій серед ще більшого числа відверто популістичних, часто іменних проектів, розрахованих на цілковито задуреного людця, на раба, що звик вестися навіть не на подачки - на одну лише їх обіцянку.
Але ми тут не про них. Пані Пагутяк болить несприйняття сучасною українською інтелігенцією питомо української культури, яку вона чомусь ототожнює виключно з культурою українського села. Це правда - українське село було і довгий час залишалося таким собі кошем українських традицій, української народної культури, осередком, де зберігалася народна мова, чистим джерелом, що живив класичну українську літературу. Але ось тут і виникає питання, а чи можна, насправді, звести всю українську культуру до субкультури села? А куди подіти субкультуру міст і містечок? Викреслити, відкинути, забути, зробити вигляд, що всього того не було, не існувало лише через те, що та субкультура, в умовах бездержавності, була значною мірою десь сполонізованою, десь змосковленою? Чи правильно буде, повертаючись до витоків, відкинути все, що надбано за віки? Поділяючи біль пані Галини за втраченими у вогні, упродовж вже років Незалежності, унікальними стародавніми церквами, за занепадаючими палацами та замками, відомими, до слова, далеко за межами України, я насмілюся зауважити, що усі ті палаци і замки не мають до української сільської культури жодного стосунку. Як не мають до неї стосунку багатющі архітектурні пам'ятки Львова, Києва, Одеси, багатьох інших міст і ще дуже багато чого.
Відтак, тут варто б мовити не стільки про несприйняття "культури селюків" з боку української ліберальної інтелігенції, як про несприйняття самої ідеї незалежної України з боку численних нащадків віками вкорінюваної на наших грунтах імперської еліти, з боку нащадків заселюваних сюди чужинців, в їх числі й тих, що винищували український етнос, влаштовуючи голодомори в не дуже віддаленому минулому. От ці вже напевне не мали стосунку до культури українського села, не розуміли, не сприймали її на дух. А ще ж є ціла армія доморощених ренегатів, легіони заражених неубієнним вірусом совка, когорти воздихатєлєй за «могуттям» Есересерії. Цих аж ніяк не «звинуватиш» у пробиванні вікна до Европи.
Чи відпрацьовували всі вони «методички ефесбе», як пише пані Галина? Навряд чи. Хоча й таких вистачало. Досі маємо неочищене від тих агентів військо, Службу (нібито) безпеки, міністерства і відомства. Їх залюбки беруть перекладачами наші ехвективні прем’єри, радниками Президенти, їх призначають на ключові посади у НБУ, їм продають телевізійні канали, їх бізнесу сприяють з найвищих кабінетів держави Україна. За таких розкладів нам би тут не про «зруйнування Картагену сільської культури» говорити, а про очевидну загрозу втрати незалежності і самої державності.
То як же нам бути в цій нашій безвиході - і далі розпускати плачі з приводу такої кричучої несправедливості, розривати з розпуки серця через зникнення оспіваного класиками патріархального українського села, з його давніми традиціями і культурою, з його чистенько вибіленими хатками під солом'яними стріхами, з вимахуючими сапками на довжелезних ланах жіночками і прогнозовано діждатися краху всього того, а чи бути мудрішими: визнати як даність, що ми на сьогодні дуже різні, визначити пріоритети, серед яких мова і культура мають бути безумовними, притому, культура всієї, а не лише сільської України, і робити все, аби вже сьогодні об'єднати небезпечно розрізнений народ у єдину, монолітну націю, що єдина здатна адекватно реагувати на непрості виклики сьогодення? "Робити" - тут ключове слово, бо ж, як правило, донині все зводиться до розпачливих зойків, до обридлого всім пустослів'я нікчемних профанів з непомірно надутими щоками, до рафінованих і не дуже інтелігентських дискусій, справедливо критикованих ще у вищезгаданому листі Іваном Франком. Але займатися тим треба невідкладно, вже тепер, виважено і системно. Попри злочинно змарнований час і допущені на цьому поприщі грубі помилки, все ще можна виправити.
І на те є запит і велике сподівання. Я бачу його в очах людей, які хоч і не є адептами клясичної сільської культури, а отже, не підпадають під визначення клясичного патріота, тим не менш, були й залишаються патріотами України – отої, урбанізованої, дуже змосковленої, добряче отруєної згаданим пані Галиною чужинським аж до сьогодні телебаченням, чужою «культурою», густо замішаною на матюках, а все ж, України. В іншій вони ще не жили. Приглядалися лишень до полум’яної Галичини – хтось в щирому замилуванні, більшість, отруєна совєцькою пропагандою, насторожено, а то й з глухим несприйнятям. Хто зважиться відмовити їм у патріотизмі? Адже не лише західняки, але й вони - мешканці Дніпропетровщини, Кіровоградщини, Криворіжжя, Миколаївщини, Сумщини, Одещини, Харківщини, Херсонщини, навіть Донеччини та Луганщини - прикрили свій Край в 2014-му і досі підставляють свої голови під кулі в окопах у той час, коли хтось, прикрившись їхніми спинами, розмірковує про якість їхнього патріотизму.
Це я до того, що для мене і (я переконаний в тому) для великого числа моїх співвітчизників українська культура не зводиться лишень до колоритних різдв'яних традицій, до чарівних народних пісень, до запального гопака-метелиці, чи до розкішних шароварів та барвистих вишиванок. Культура мого народу значно ширша і глибша. Вона включає в себе багато чого, зокрема, й давні морські традиції – традиції суднобудування та мореплавання. І то не лише княжих часів чи оспіваної в думах козацької доби. Ми будували вітрильники і плавали по морях і потому. Хтось, як Юрій Лисянський, і в експедиціях навколо світу. Не лише «привозні» специ – ми теж проектували й будували пароплави і потужні бойові кораблі, створювали літаки і прокладали дорогу до зірок. Чи перебуваючи при здоровому глузді можемо відмовитися від тієї брили нашого культурного, наукового, технічного спадку? Але ж клясична українська інтелігенція, здебільшого, якось сором'язливо обходила, наче й не помічала всього того. Як результат, московомовна література, скажімо, ряхтить екзотикою наших південних окраїн. Ось лише перелік кількох імен початку 20 сторіччя, так чи інак пов’язаних з Одесою: Бабель, Житков, Олеша, Паустовський, Ільф та Петров. Своїми творами ці письменники міцно прив’язали Одесу зовсім не до української – до московійської культури. Причина того цілком очевидна, скаже мій читач: довгі століття пригнічення української мови. Перебуваючи у складі Московії, Україна не могла зупинитися в своєму розвитку, завмерти, і далі залишатися на рівні XVII сторіччя. Світ бурхливо змінювався і вона змінювалася разом з ним. Інша річ, що все тепер відбувалося в лоні московійської мови. Без тої мови не можна було отримати ані фахової освіти, ні займатися наукою, ні зробити успішної кар’єри. Виникали нові стосунки, нові галузі людської діяльності, з’являлися нові поняття і все те відображалося в нових словах, в спеціальній термінології, здебільшого ніяк не відображеній в українській мові навіть сьогодні. Чи ж дивно, що упродовж віків міста, як провідники прогресу, дуже сильно змосковилися?
Наша мудра інтелігенція, як відповідальна еліта нації, мала б тут не дорікати схильністю тої публіки до матюкливих телесеріалів, а зробити все, аби перетягнути її на свій бік, запропонувавши, зокрема, українськомовний відеопродукт кращої якості, запропонувавши кращі книжки - і то для всіх вікових категорій, аби й молоді матусі мали що почитати своїм діткам українською замість класичної Мухи-Цокотухи, і дорослі могли вибрати собі чтиво/фільм на всякий смак, а не одну лише класику чи лубочний псевдопатріотичний, часто ще й низькопробний нищукізм; а ще потурбуватися про термінологічні словники для різноманітних галузей людської діяльності.
На щастя, Україна не збідніла талантами. Доказ того, зокрема, й чудові твори пані Пагутяк. От, лиш, чи доступні, чи привабливі вони для найширших кіл української, в тому числі й змосковленої нашої публіки? Імпотентне українське книговидавництво, душене до того ж бездумними, далекими від державницького підходу законами, недоношена система книгорозповсюдження не надто сприяють тому. Але найбільшою перешкодою тут є, все ж, брак у тої публіки звички читати українською мовою. Ось сюди б мудру владу десь надибати! Таку, яка б допетрала, нарешті, що ходити в пахолках у чужих імперій геть не кошерно, а по сусідству з країною, яка поцупила свого часу твоє історичне ім’я, витоки твоєї історії, ще й украй небезпечно. Та влада напевно б здогадалася, що протистояти тим зазіханням можливо лише об’єднавшись, швидко усвідомила б, що найважливішим інструментом об’єднання є єдина державна мова, що запроваджувати її треба твердою рукою, не зволікаючи, системно, без огляду на окрики доброзичливців, як тих, з-за поребриків, так і своїх, доморощених. І все те вона робила б паралельно з розвитком стагнуючої нині економіки, з нарощенням м’язів війська – єдиного реального гаранта нашої незалежності, з непідробною увагою до багатогранної української культури, уважно слідкуючи при тому, аби екзальтовані уявлення про «справжній» український патріотизм не призвели б до розбрату, не стали б непереборною стіною на шляху того об’єднання. От, лиш, де таку владу надибати?
Може б порушити нашу ганебну традицію вишукування еліти нації серед паханів постсовєцької мафії і сформувати її не за вказівками коломойського чи медведчуківського телевізора, а керуючись власним здоровим глуздом, га, товариство?
Валентин БУТ

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #23 за 05.06.2020 > Тема "Резонанс"