Версiя для друку Обговорити в форумi

Теорія національної безпеки стверджує, що жодна держава, яка створена штучно, ситуативно і немає за собою національної опори, не може пережити 2-х – 3-х поколінь своїх громадян та зникає в лабіринтах історії. Такі держави утворюються як засіб забезпечення задоволення інтересів і потреб окремих груп суспільства і такі держави існують завдяки брехливим ідеологемам, хибність яких швидко стає очевидною і вони не сприймається нацією, на якій паразитує така держава.
Лише створена волею нації держава, що сповідує національні традиції і ідеологію, сприймається і підтримується більшістю населення країни та тривалий історичний час спроможна виконувати свою місію – забезпечувати функціонування системи національної безпеки для задоволення національних інтересів.
Україна не є винятком з правил. Національне піднесення 1 грудня 1991 року та грудня 2004 року [6] є яскравим на те свідченням.
Для нас, українців, останні двадцять років виявилися нелегкими роками випробовувань національної еліти на зрілість та мудрість, але ніхто, на жаль, не наважиться дати позитивної оцінки щодо підсумків таких випробовувань.
Не так давно, перший президент України Леонід Кравчук у відчаї заявив приблизно таке: якщо б він знав, які люди прийдуть до влади після нього і які наслідки будуть від їх діяльності, то скоріше позбувся б руки, ніж підписав нею документ про незалежність України. Проте, той самий класик трохи раніше зазначав: «маємо те, що маємо!».
Всі ці зізнання яскраво свідчать, що сучасна державна незалежність України вибудовувалась згори можновладцями, які стимулювали народну підтримку знизу. Люди, що перебували при владі у 1990-1992 роках надійно контролювали соціальні процеси всередині України і зовсім не мали на меті віддавати в чужі руки свою владу і національні багатства.
Саме це і слугувало основою для розшарування українського суспільства на малочисельну владно-кланово-олігархічну частину та на багаточисельну обдурену і пограбовану збіднілу частину. Тож, на сьогодні практика національної безпеки визначає, що головна проблема української нації знаходиться у площині відповідей на наступні запитання:
1. Для чого у 1991 році була дана Богом країні Україна незалежність: для процвітання української нації чи для нової окупації і занепаду нації?
2. Чи буде українська нація, врешті-решт, визнана юридичною особою у стосунках із державою?
Ці запитання в сьогоденні є ключовими у філософії розвитку і реалізації національної ідеї та побудови української держави, оскільки після останніх виборів Президента України стало очевидним, що на початок 2010 року ще не усі громадяни України зрозуміли, що ж таке Україна, – країна, нація чи держава.
Зі словника української мови відомо, що:
країна (край) – велика частина землі (територія) зі своєю природою,  природними ресурсами і людьми, що споконвічно на ній живуть. Україна – це неповторний український край, що простягнувся від Карпат до Азовського моря і передгір’я Кавказу, від Полісся до Чорного моря. Ми, українці любимо свій край, ми любимо свою прекрасну країну-Україну;
нація трактується як стійка спільність людей, що історично склалася на базі спільної мови, території, економічного життя, психологічного складу, який проявляється у спільності культури;
держава – утворена нацією система органів влади, яка необхідна для забезпечення задоволення потреб нації і яка є суверенною у межах певної території за визнанням сусідніх держав;
народ – населення, об’єднане приналежністю до однієї держави, незалежно від свого етнічного походження.
Можливо від простого невігластва, а можливо і від злого наміру, але саме через підміну понять «країна», «держава» і «нація» українські законодавці заклали у зміст Конституції України і чинного законодавства норми з неоднозначним трактуванням, що на практиці завадило побудувати Україну-державу, де влада була б відповідальною перед Україною-нацією. Тому конституційні права людини та їх соціальні гарантії сьогодні ще не стали досяжними нормами життя для переважаючої більшості українців. Отже, як сказав класик: «маємо те, що маємо»!
На жаль, ще не всі політики зрозуміли, що Україна-нація і Україна-держава – це різні юридичні категорії з різними власними інтересами, оскільки в контексті свого історичного розвитку Україна-нація завжди мала і має свої природні довгострокові життєво важливі інтереси, які є доленосними для кожної людини і нинішньої української нації. А оскільки задоволення національних інтересів сьогодні закладає умови і рівень життя прийдешніх поколінь, то Україна-нація з метою забезпечення процесу задовольняння своїх життєво важливих інтересів, власне, за всю свою історію багато разів створювала і з 1991 року прагне створити незалежну Україну-державу, яка б стала стрижнем системи безпеки нації, тобто, - системи національної безпеки.
Головна мета системи національної безпеки є цілком зрозумілою – виявлення рівня впливу (тенденцій розвитку) існуючих небезпек на процеси задовольняння національних інтересів та запобігання перетворенню будь якої існуючої небезпеки у загрозу задовольнянню цих інтересів. Саме у цьому і полягає сутність відповідальності держави перед нацією. Та, на жаль, протягом двадцяти років так не сталося, бо чинна Конституція України [3] такого не передбачає, а лише закріплює тотальний пріоритет інтересів держави над інтересами громадян і суспільства, тому права людини в Україні залишилися лише гаслами та добрими намірами.
З історії відомо, що коли в країні пріоритетним стає задовольняння інтересів держави, а не задовольняння інтересів нації, то така держава перетворюється на авторитарний владний режим, який просто експлуатує націю, паразитуючи на її здоровому тілі. Тому дуже важливо розуміти, як, яким чином і які саме політичні кола отримали владу в державі, які принципи та цінності вони сповідують.
Якщо владні політичні кола сповідують не гуманістичні принципи і зробили державу служницею у задовольнянні своїх власних корпоративних інтересів, то ця держава є чужою для нації і для власного народу, якою б ідеологічною риторикою вона не прикривалася.
Інформаційна політика владних кіл такої держави скеровується лише на психологічну обробку населення для приховування справжньої мети захоплення ними влади, створення видимості політичної і економічної стабільності в країні та недопущення масових публічних протестів. В такій державі влада у брутальний і цинічний спосіб обмежує свободу слова та права людини, здійснює тиск на людей з метою змусити їх говорити лише те, що офіційно дозволено.
Українське суспільство це вже пережило за часів президентства пана Кучми Л.Д. і пана Ющенка В.А., коли ЗМІ подавали міфи і панувала неправда, за завісою якої владні кола збагачувалися за рахунок народу. Особливо потворної форми цей процес набув за фашистського владного режиму президента Віктора Януковича.
Досить знаковим було звернення тоді ще прем’єр-міністра Леоніда Кучми до депутатів Верховної Ради України з проханням визначитись, що ми будуємо, соціалізм чи капіталізм? Таке запитання було дещо наївним з вуст людини, яка знаходилася на вершині владної піраміди в державі, що запровадила режим хижацького накопичення приватного первинного капіталу у спосіб кримінального захоплення багатства, яке належало Україні-нації. Це призвело до гіперінфляції і колапсу державної економіки, від якої залежав статок більшості Українського народу. Проте українська нація вистояла у цей надважкий період за рахунок природних сил самоубезпечення, в основі якого - життєздатність українців, які попри усі негаразди заклали фундамент і початок розвитку національної економіки. Саме завдяки спроможності більшості людей до природного самовиживання, завдяки їхньої працездатності і формувалася протягом усіх 20 останніх років сучасна Україна-нація.
Саме ті люди, що були економічно незалежні від держави, висунули до неї свої жорсткі вимоги, сформульовані у гаслах Майдану під час Помаранчевої революції, а тепер починають рішуче вимагати позитивних змін в державі на користь людини, на користь розвитку малого і середнього підприємництва, як гаранта стабільного існування і розвитку самої нації .
Так склалося, що в ейфорії політичних подій 2004 року місію щодо виконання вимог нації перебрала на себе команда В. Ющенка, куди входили відомі всім політики-бізнесмени, до яких на той час була довіра народу, якій довірив саме їм владу в державі. Та, на жаль, Віктор Ющенко і більшість його команди не були ідеологічно послідовними національними політиками, тому не були спроможними змінити правила гри в державі на задовольняння інтересів як нації у цілому, так і окремої людини. Вони почали не з відродженням нації, а з утвердження особистої влади, стали політичними банкрутами, а народ в черговий раз програв. Бо протягом 20 років всі Президенти України робили одну й теж помилку – починали свою діяльність з не відродженням нації, а з утвердження особистої влади шляхом накопичення і примноження власного капіталу та капіталу близького оточення, у той час, коли кожний Президент України мусив би мати свою програму реалізації стратегії відродження нації, яка полягає у відродженні коріння нації, основи її існування і розвитку. Іншими словами, Президент України мав би подбати про подолання тих проблем нації, які з’явилися внаслідок руйнівної діяльності окупаційних владних режимів, що панували на території України протягом століть і, особливо, нищівних наслідків більшовицької влади у минулому столітті. До них в першу чергу можна віднести такі явища:
довготривала бездержавність української нації;
геноцид і голодомор в Україні;
відлучення українського селянства від землеробства;
русифікація центру, сходу і півдня України;
утиск культури та занепад національної економіки.
Зважаючи на це, всі Президенти України мали б приходити на свої високі посади з альтернативними цим явищам програмами відродження нації та системи національної безпеки:
відтворення національної правової держави Україна;
обов’язковість вивчення і використання української мови на всій території;
розвиток і примноження національного культурного фонду;
відродження української Національної армії;
стимулювання збільшення народжуваності українського населення;
розвиток національного сільського господарства;
створення умов для інтенсивного розвитку малого і середнього бізнесу;
та інших життєво важливих програм.
Проте від нової влади протягом 20 років дарма було чекати прогресивних змін та створення дієвих механізмів функціонування системи національної безпеки, а державні структури, які мали б опікуватися суверенітетом України-держави (Служба безпеки, міліція, прокуратура, суди, Національний банк України), керувалися Президентами в режимі ручного управління.
Та й за Віктора Ющенка, підтриманого більшістю українців, нічого не змінилося [6], бо і він, як і більшість його команди. до останнього свого часу знаходження при владі так і не зрозумів різницю між Україною-нацією і Україною-державою.
На підтвердження цього є такий свіжий факт: 26 березня 2010 року третій президент України Віктор Ющенко на телевізійному каналі «Україна» у своїй відповіді на болюче для всіх українців запитання Савіка Шустера стосовно відставки Голови Національного банку України дослівно сказав так: «Дуже важливо для нації зрозуміти: Центральний банк не повинен грати в політику. Це не державний інститут. Національний банк – це національний інститут».
Така заява людини, що 5 років знаходилася на посаді президента України, не може не дивувати, оскільки правовий статус, принципи організації і діяльності Національного банку України чітко визначені Конституцією України та Законом України "Про Національний банк України", де:
стаття 2 визначає: «Національний банк України (далі - Національний банк) є центральним банком України, особливим центральним органом державного управління»;
стаття 3 визначає: «Національний банк має статутний капітал, що є державною власністю. Джерелами формування статутного капіталу Національного банку є доходи його кошторису, а при необхідності - Державний бюджет України».
Президент України, як гарант Конституції України, зобов’язаний це знати, як і те, що стаття 99 Конституції України наголошує: «Забезпечення стабільності грошової одиниці є основною функцією центрального банку держави - Національного банку України».
Таким чином, Віктор Андрійович ввів громадськість в оману стверджуючи, що Національний банк «це не державний інститут. Національний банк – це національний інститут», оскільки за Конституцією України Національний банк України є центральним банком держави.
Подібні жонглювання термінами в політиці використовується для приховування правди від народу та у політичній боротьбі, але такі, на перший погляд «несуттєві» факти свідомої чи не свідомої підміни термінів вищими посадовими особами держави несуть важкі наслідки для Українського народу, обертаються суттєвими економічними проблемами і втратами. Тому будь яке жонглювання термінами мало б розцінюватися як злочин посадової особи держави проти власного народу.
Таких прикладів легковажного ставлення до термінології серед керівних осіб держави дуже багато. На жаль, плутанина у термінології має місце і у чинному законодавстві. Наприклад, посилаючись на статтю 17 Конституції України, усі керівники держави переконують народ, що суверенітет України треба захищати і його мають захищати Збройні Сили України, проте не кажуть як і від кого.
Відомо, що суверенітет – це визнане сусідніми державами виключне право України-держави на всій підконтрольній їй території самостійно приймати закони і домагатися їх виконання. Тому захисником суверенітету України є прокуратура, міліція, податкова служба, суди, які мають бути прикладом сумлінного дотримання чинного законодавства, а також самі законослухняні українські громадяни, які добровільно виконують усі чинні закони і рішення України-держави. І це є дуже важливим, оскільки виконання або невиконання норм кожного чинного закону України тягне за собою певне фінансове навантаження на бюджет держави. Проте, ми майже щодня отримуємо повідомлення, що саме працівники прокуратури, міліції, судді, податківці є головними порушниками державного суверенітету, що, на жаль, завдає Українському народові матеріальних і моральних збитків.
Отже, Збройні Сили України, які призначені для ведення збройної боротьби, до захисту суверенітету держави безпосередньо не причетні. Вони так само, як і усі інші державні структури мають дотримуватися вимог чинного законодавства, а українські законодавці зобов’язані зрозуміти, що таке суверенітет, і добре вивчити увесь понятійний апарат, щоб творити законодавчі акти з чіткими, однозначними і зрозумілими для усіх громадян формулюваннями для чіткого і однозначного їх виконання на усій території України.
Саме для цього Україна-держава і отримала свій державний суверенітет, а усі громадяни України мають нарешті зрозуміти, що йдеться не про просту плутанину в термінології чинного законодавства, а про нагальну потребу правильного тлумачення нормативних юридичних термінів українською мовою в чинному законодавстві, оскільки помилки з термінологією у чинному законодавстві дуже дорого обходиться Українському народові.
Так, наприклад, слово «державний» під собою має чітке нормативне підґрунтя, яке визначене Статтею 1 Конституції України: «Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава». Тобто Україна – це держава!
Стаття 13 Конституції України визначає, що: «Земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією», що: «Держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб'єкти права власності рівні перед законом». У контексті цього треба засвідчити, що Конституція України не визначає такої юридичної норми, як «нація». Тож у чинному законодавстві і немає нормативного підґрунтя під словом «національний».
Про націю Конституція України згадує лише у Статті 11: «Держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України».
Отже, президент В.Ющенко не мав підстав стверджувати, що «Національний банк – це національний інститут», оскільки Конституція України визначає, що «Національний банк України є центральним банком України, особливим центральним органом державного управління».
Також деякі високі посадовці з команди четвертого Президента України публічно дозволяють собі жонглювання сумнівними термінами, як, наприклад, «національні інтереси держави», хоча ми чітко знаємо, що є інтереси нації (національні інтереси), а є інтереси держави (державні інтереси).
Виходячи як з власного історичного досвіду України, так і досвіду інших країн, ці інтереси знаходяться у площинах різного рівня пріоритетності. І усі, хто бажає реальної стабільності в Україні, хто є при владі або хто прийде до влади, мають зрозуміти, що нація і лише нація має право на самовизначення та формування своєї власної держави.
Українська нація має право мати свою власну державу, яка має опікуватися виключно задовольнянням національних інтересів і цей процес задовольняння поглинає у собі задовольняння інтересів і людини, і суспільства.
Задовольняння національних інтересів має бути максимально повним, оскільки головна місія держави і полягає в тому, щоб задовольнити усі життєво важливі інтереси нації.
Саме у цьому полягає національна ідея, якою дарма лякали людей у Радянському Союзі. А відтак і головний обов’язок Президента України скерувати діяльність держави на всебічне забезпечення процесу задовольняння національних інтересів.
Розуміння цього дає і чітке розуміння, для чого потрібна система національної безпеки, а саме: для своєчасного виявлення, протидії і подолання усіх небезпек, що виникають у процесі задовольняння національних інтересів. Важливо підкреслити: не «загроз», а саме небезпек!
Бо коли над Україною дійсно повстане будь яка загроза, усім буде зрозуміло, що система національної безпеки проґавила перетворення небезпеки у загрозу і належним чином не працювала, або системи національної безпеки немає взагалі і боротьба з загрозою та ліквідація наслідків від неї Україні-державі обійдеться набагато дорожче, ніж її попередження, і втрат Український народ понесе набагато більше.
Тому сьогодні ця проблема є лише вершиною того айсбергу, який називається реформою системи національної безпеки, матеріальною основою і головним суб’єктом якої є національна економіка. Реформа системи національної безпеки має бути не вибірковою, а системною, яка охопить усі сфери життєдіяльності держави з метою підвищення ефективності процесів задоволення національних інтересів і сталого розвитку України-нації.
Ця реформа запізнилася вже років так на 20, а оскільки ще й досі в Україні-державі все вимірюється політичною доцільністю, тож, чи виникне така політична доцільність при чинному президентові України і чи буде виявлена політична воля і економічний прагматизм для проведення реформ в інтересах нації, – проінформує про це час.
Проте Українському народові, який є приналежним до цієї держави, не варто зволікати з часом, бо бездарно змарновані 7 останніх років вимагають від Українського народу послідовно і наполегливо змусити президента України і його команду розпочати проведення реформи системи національної безпеки і не схибити з метою її проведення – саме в інтересах України-нації, поки у народу ще є на те законне конституційне право.
Стратегію розвитку нації можна схематично звести в таблицю обов’язкових довгострокових державних програм для подолання наслідків від історичних проблем нації, надбаних від тривалої бездержавності:
дивись таблицю

Список використаних джерел:
1. Декларація про державний суверенітет України, прийнята Верховною Радою Української PCP 16 липня 1990 року.
2. Акт проголошення незалежності України, прийнятий Верховною Радою УРСР 24 серпня 1991 року.
3. Конституція України. Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1996, №30, ст. 141
4. Постанова апеляційного суду м Києва у кримінальній справі за фактом вчинення геноциду в Україні в 1932–1933 роках 13 січня 2010 року (т. 7, а. с. 164, 167, 171-174, 206-207; т. 8, а. с. 341-344; т. 9, а. с. 149-150, 151-152, 153-154, 250-253; т. 13, а. с. 23-27; т. 17, а. с. 285; т. 19, а. с. 30; т. 32, а. с. 111; т. 288, а. с. 125).
5. Інтерв’ю президента України Віктора Ющенко телевізійній програмі Савіка Шустера від 26 березня 2010 року на телевізійному каналі «Україна».
6. Д.Павличко «Відкритий лист до Віктора Андрійовича Ющенка, екс-президента України». http://www.pravda.com.ua/columns/2012/07/26/6969585/, УП, 12.09.2012.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #17 за 24.04.2020 > Тема "З потоку життя"