Версiя для друку Обговорити в форумi

Передмова до публікації від автора.

Головний герой кіноповісті (літературного сценарію) «Лицарі» – козацьке бойове мистецтво. Ця сторона феномену козацтва в літературі майже не відображена.
Прагнучи, щоб жанрово текст межував між гостросюжетністю фільму-дії, історичним епізодом та міфом, я не претендував на достовірність: нехай це буде і казка з притаманними їй елементами гіперболізації.
Не на порожньому місці виникли легенди та перекази про козацьке характерництво, тобто володіння та використання козаками навичок і умінь, які непосвяченим здавалися надприродними, містичними. В умовах перманентних військових дій у козацькому середовищі сформувалась і користувалась особливою повагою елітна частина лицарства, так звані "військові товариші", які займалися виключно військовим ремеслом. В очах пересічних людей це були воїни, що володіли надможливостями.
Багато чого з життя подібних закритих товариств залишилось невідомим. Безліч таємниць Запорізької Січі – цього міста–держави – козаки забрали з собою в могили. Ми можемо лише гіпотетично конструювати, що і як було.
А нез’ясованих питань безліч. Наприклад, хоча б такі:
Як у козацькій душі уживалося двоєвір’я – християнство і язичницькі вірування?
Як чоловік чи юнак із гречкосія перетворювався на воїна–лицаря?
Як проходило саме навчання бойовим мистецтвам?
Як відбувався обряд ініціації – посвячення в лицарі?
Чи правда, що кожний курінь мав свій стиль ("школу") рукопашного бою або якусь військову спеціалізацію?
Свій варіант відповіді на ці та інші питання я і намагаюсь дати в кіноповісті "Лицарі".
Звичайно, головним читачем повісті (а якщо буде екранізація, то глядачем такого кіна) залишаються підлітки, і це зрозуміло. Для нормального становлення особистості та змужніння вони потребують кінотворів, герої яких боролися б зі злом, покладаючись лише на власні сили, активно протидіяли б йому і перемагали. Час і нам вже створювати такі фільми, а не виховувати молодь лише на чужоземних "драконах", "ніндзя", "командос", "ментах", "спецназах" і т. п.
Віктор Охріменко

(УРИВОК З ПЕРШОЇ ЧАСТИНИ)

На околиці невеличкого селища по грунтовій дорозі, здіймаючи за собою кучерявий стовп куряви, стрімголов біг юнак років шістнадцяти-сімнадцяти. Босоніж, у благенькій одежині він мчав, не озираючись. За ним навздогін щодуху із палицями в руках – троє старших і кремезніших парубків, зодягнутих трохи краще – в просту домоткану полотняну одежу. Юнак нісся дуже швидко, петляючи, мов заєць. Але і переслідувачі не відставали і вже декілька разів то один, то другий могли його схопити.
Та кожен раз після чергового стрибка юнаку вдавалося відірватись від парубків. Так вони здолали значну відстань.
Попереду по цій же дорозі бадьоро, але не поспішаючи, милуючись мальовничим краєвидом, йшов невисокого зросту молодий козак, одягнутий парадно і стильно в яскраво-зелені шаровари, білий шовковий каптан, підперезаний шовковим, із золотими китицями поясом, на поясі висіли вичищена до блиску баклага і чингал*. На ногах – червоні сап’янці, на голові – смушкова шапка.
Хто знає, що було б з хлопчиною, якби по волі неосяжної долі січовик не опинився саме в цей час і саме в цьому місці. Ця випадкова зустріч визначила для юнака все його подальше життя.
Минувши козака, юнак і його переслідувачі промчали далі. Один із парубків, приловчившись, кинув свою палицю під ноги втікачу. Той перечепився і клубком покотився по пилюці обдираючи шкіру на руках і обличчі. Наскочивши, парубки тут же стали старанно гамселити його ногами й палицями. Хлопчина, лежачи на землі, прикривався, як міг, руками, та все одно – перепало йому добряче.
Все відбувалось мовчки, всі лише сопіли.
– Егей, хлопці, вам допомогти? – наблизившись, порушив похмуру мовчанку козак.
На саркастичне запитання відповіді не було. Несамовите побиття продовжувалось.
Молодець звернувся знову:
– Що це ви?! Лежачого ж не б’ють? Наче…
– Це не твоє діло! Йди собі куди йшов! – нарешті не дуже ввічливо порадив, відхекуючись, один із парубків.
Козак не засмутився.
А парубки тим часом вже підводили хлопчину на ноги, заламуючи йому руки за спину.
Той весь аж дрижав від болю й переляку.
– Слухайте! А може ви відпустіть його, – запропонував січовик, дістаючи з-за пояса золоту монету.
Парубки в нерішучості переглянулись. Один з них, що стояв ближче, взяв золотого, попробував його на зуб і, заховавши до кишені, сказав на дві голови нижчому від себе подорожньому:
– Е, ні, козаче! По-твоєму не буде. Краще не у своє не встрявай.
Очі в запорожця стали сумними:
– За таке погане діло ти дістанеш, хлопче, в рило, – і він рішуче ступив до парубків.
Той, що забрав гроші, погрожуючи палицею, замахнувся. Та лицар спочатку блискавично вдарив ногою парубка по кишені так, що золотий із неї кулею вилетів у небо, а потім, високо підстрибнувши, вдарив ще і вдруге в груди. Парубок, випустивши палицю з рук, відлетів кроків на п’ять і розтягнувся на траві. Тієї ж миті спритний козак упіймав свою монету і став на ноги.
Ті двоє парубків, що тримали юнака, штовхнули його і кинулися з палицями на запорожця.
Хлопчина сидів у пилюці з широко розплющеними очима і ловив кожен рух молодого січовика. Він вперше спостерігав неперевершене козацьке бойове мистецтво, про яке раніше тільки доводилось чути. Навіть перестав дрижати, з захватом передчуваючи, що йому ще й не таке доведеться побачити.
Парубки розмахували палицями з усієї сили, намагаючись вцілити спритника по ногах, по шиї чи тицьнути в живіт. Та це їм ніяк не вдавалося, а січовик, посміхаючись і наспівуючи щось веселеньке, почав з ними гру. Ніби бажаючи розім’яти кінцівки, він то пускався навприсядки, припадаючи по черзі на ліву й праву ногу, то сідав у шпагат-розніжку, то прямо з нього злітав угору вище свого зросту, то крутився, як дзиґа, блокуючись від ударів різними хитромудрими способами.
Піднявся з землі, оклигавши трохи, і перший парубок, і вже всі втрьох вони знову і знову кидались на запорожця, розпаляючись усе більше. Але той, наче жартуючи, кружляв навкруг них у якомусь трохи чудернацькому, трохи кумедному танці. Старостові челядники ледве не плакали від свого безсилля, але засліплені люттю продовжували, як навіжені, розмахувати палицями. Заплутавши їх вкрай, козак вибрав мить і став між двома нападниками. Один із них, вкладаючи всю силу в удар, нарешті вцілив по голові, та не запорожця (бо той вчасно пірнув), а свого ж товариша. А через секунду таким же чином сам одержав палицею по шиї від "колеги", та так, що й палиця переломилася навпіл. Останній челядник відкинув убік уламок, що залишився в руках, показуючи цим, що намірів продовжувати безглузду бійку в нього немає.
– Ну, досить з вас! Будете знати, як до січового лицаря задиратися і що на кулак завжди знайдеться кращий кулак, – спокійно резюмував січовик, взявшись за рукоятку свого чингала. – Спочивай, друже. Цього разу обійшлося без тебе, – тихо мовив він, поглажуючи чингал.
Парубійки, підтримуючи один одного і, раз-по-раз озираючись, почимчикували у бік селища.
-------------
*Чингал – кинджал
----------------

(УРИВОК З ДРУГОЇ ЧАСТИНИ)

Дніпро в нижній частині своєї течії з висоти пташиного польоту – це грандіозне видовище. Дніпро – велетенська жива істота, зодягнута в темно-зелений оксамит плавнів, в парчу тінистих лісів, прикрашена позументом піщаних кіс і порослими диво-травами круч, озброєна порогами і заборами. Дніпро – воїн, сповнений містичної сили, воїн, що стояв на кордоні між темним деспотизмом Сходу та пихатим аристократизмом Заходу.
По Дніпру, в якому віддзеркалювалась блакить небесних сфер, як по спокійному небу, пливли три козацькі чайки. В них легко, наче граючись, орудували весельцями вольні діти вольної ріки – козаки.
Та ось плавна, тиха течія Дніпра шумно натрапляє на один з його порогів і закипає бурунами, вибухає мільйонами бризок, що виблискують райдужно. Лазурова вода вирує, розбиваючись об скелі, зчиняє страшенний гуркіт. Дві стихії – води і каміння – бурхливо зустрічаються тут у вселенському двобої.
А чайки все ближче до пекла вируючої води. У сміливців, що сиділи у першому човні, суворі, зосереджені обличчя, Вони приготувалися вступи¬ти з порогом в поєдинок. Гуркіт все посилювався і за хвилину перетво¬рився в ревище.
– Тримайся, Микитко! – заклично вигукнув Петро Безрідний в саме вухо хлопчині, що вперше в житті бачив пороги.
– Той, хто пройде ці пороги – наполовину вже козак... – почав було здоровенний козацюга Михайло Маленький, але решта слів і його дужого голосу потонули в ревищі водної стихії.
Микитку можна було і не попереджувати. Він і так добре держався, вчепившись в просмолену дошку човна, мов кліщ.
Чайки одна по одній стрибнули в скажений вир розлюченої води і на якусь мить зникли за стіною бризок. Осавул Остап Сірошапка виконував роль штурмана, бадьоро викрикуючи команди. Всі слухались і гребли з усіх сил. Та не зважаючи на це, семиметрову чайку, ніби трісочку, жбурляла скажена течія з боку на бік, підкидала, повертала на всі сторони.
Все ж човну вдавалося обходити небезпечні місця, минати скельні брили, що підіймались високо над водою, залишати в стороні підводні, невидимі, а тому ще більш небезпечніші, поодинокі камені. Ось чайка таки зачепилась за котрийсь з них, затріщала і заскреготіла, але вціліла. Її розвернуло на сто вісімдесят градусів. Та на човні було два керма. До того ж козаки швидко зорієнтувались, куди і як треба гребти. Вируюча вода заливала їх з ніг до голови, піна з бурунів заляпувала очі, але гребці, не зважаючи на це, робили свою справу. Під промоклим до нитки одягом весело грали м’язи. Горлаючи один на одного, січовики підбадьорювали себе, захоплені двобоєм з рікою.
Та нарешті поріг закінчився і чайка випурхнула на спокійну широку водну гладь. Гуркотіння порогу віддалялось. Тепер уже усміхнені, козаки переглянулись.
– Вже всоте перебираюсь через цей поріг і ніяк не звикну, – сказав відомий рубака і базікало Іван Сердюк. – Кожен раз штани мокрі...
Запорожці зареготали, бо штани були мокрі у всіх – вони сиділи по пояс у воді. Чайка на дві третини була затоплена, і не йшла на дно лише завдяки її особливій конструкції – ув’язаним по бортах просмоленим жмутам очерету.
Взялися вичерпувати воду. Микитка старався найдужче.

* * *
Посеред течії Дніпра горбатився великий острів, порослий одвічним лісом. Грунт тут був кам’янистим. Лиш на схилах поміж дерев де-інде, білів вапняк.
– Он там наша Січ, – вказав Петро Безрідний Микитці на вершину гори, оточену земляним валом і палісадами та ще й оперезану глибоченним ровом. Із бійниць сторожових веж в усі боки грізно дивились жерла гармат.
Чайки пливли річковою заплавою з дрібними острівцями та річищами, оточеними височенними густо-зеленими очеретами. В плавнях зустрівся козацький патруль з гарматою, що стеріг гирло річки. Далі була переправа. Там, на величезному паромі, збудованому на трьох плоскодонках, переправлялися вози.
Пристали до острова. Витягли на надійний берег чайки. Підійшли тілисті козаки, обступили човни, стали вітати прибулих. Посипались жарти, почувся сміх.
Від самого надбережжя до непроглядного узлісся зміїлась дорога. Дещо з речей прибулі взяли на плечі, та більшу частину – діжки, скрині – залишили, щоб потім відвезти до Коша у свою курінну скарбницю сильними кіньми.
Микитка йшов з січовиками, поруч з Петром, вертів головою на всі боки, жадібно придивлявся до нового незвичайного світу. Он козача артіль коптила в земляній печі упольованого вепра. Там розпилювали дерево на дошки. А далі йшов дим від селітрових варень.
Піднявшись на гору, опинились на просторому майдані. Тут стояла невеличка дерев’яна церква Різдва Богоматері. Далі від неї по колу йшли будиночки козацької старшини. За ними другим колом безліч ремісничих навісів та різних майстерень, де ковалі вистукували кувалдами, зброярі точили шаблі, здіймаючи снопи іскор, шевці ладили обувачку. А ще далі під валами були курені, біля яких юрмилося козацтво.
– Ну, що ж, – сказав Петро Безрідний, звертаючись до Микитки, – за звичаєм нам треба обійти старшину, щоб тебе всі знали, щоб ти знав наш порядок. Ходімо спочатку до кошового.

* * *
Кулачні змагання тривали вже другу годину. Його учасники добряче таки втомились. Дехто з рейтарів ледве тримався на ногах. Та й козаки вже були втомлені вкрай. Все ж признавати себе переможеними ще ніхто не хотів. В хід йшли частіше вже борцівські прийоми: захвати, кидки, підніжки. Один за одним гепались на землю, вимазуючи спітнілі тіла в пилюку, але знаходили в собі сили, щоб знову піднятися. Майже всі мали подряпини, садна і синці. Іван Сердюк, що ухитрявся відбивати значну кількість ударів, майже примирливо сказав:
– Добре ви, хлопці, на королівських харчах відкормились. Довгенько й не томитесь.
А Петро, який в своїй манері не стільки блокував удари, скільки ухилявся від них, кинув:
– Все одно наші соломаха і кандьор тривкіші будуть за їх польську кашу.
Михайло Маленький вже не стрибав, як спочатку, а стояв, мов скеля. Він часто дихав, пропускав чимало ударів, які, проте, шкоди йому не приносили. Та вставив своє слово теж:
– Я б такий, що не відмовився б зараз заливанки якої-небуть посьорбати, – а потім спитав у друзів:
– Може досить вже?
– Ні, ще трішечки, – попросив Іван. – Коли ще ми цих хлопців побачимо!
Чим млявішими ставали бійці, тим дужче розпалялись уболівальники, що спостерігали за поєдинком. А зібрались його подивитися козаки мало не зі всієї Січі. Більшість запорожців підтримувала своїх. Та були й такі, особливо ті, що дали попередню згоду вписатись в реєстр, які зайняли сторону своїх майбутніх колег. Вже чулася лайка. Галас стояв неймовірний.
Один з рейтарів весь час підлітав до Михайла Маленького і намагався вцілити йому ногою по коліну. Михайло відмахувався від нього, як від надоїдливої мухи, скільки міг. Та врешті йому набридло і коли той в черговий раз підбіг і стусонув по нозі, Маленький так деменув рейтара, що той, перелетівши юрбу, заорав носом землю. Завивши від болю, розлючений рейтар кинувся до купи зброї, що лежала на землі і вхопився за шаблю. Та хтось вгледів це і наступив на неї ногою зі словами:
– Ти що, здурів, гаспидська душа!? 
Рейтара вхопили і заштовхнули знову в коло. Та він, засліплений люттю, не тямлячи що робить, вихопив із-за халяви ножа і кинувся на Михайла, що на ту хвилину стояв до нього спиною. Іван Сердюк, захищаючи побратима, став між ним і нападником. Сердюку вдалося відбити удар вбік, але лезо ножа все ж черкнуло його по плечу, залишаючи глибоку рану.
– Ах ти гнида! – проревів Михайло.
Він так ляснув долонею рейтара по вуху, що той від сильного удару кудись залетів. 
– Тепер мабуть досить,– сказав Петро.
I за якихось десять секунд Петро і Михайло закінчили шумну бійку. На рейтарів посипався град нокаутуючих ударів, що вивів їх з ладу. Одного влучили зверху по тім’ю, другого знизу по щелепі, третьому по потилиці. Четвертий одержав удар в пах, п'ятий – по шиї. Шостий – в живіт...
Останнім падав на землю сам Хома Яковецький, якого Михайло засвітив кулацюгою прямо по пиці.
Та тільки скінчилася ця молодецька вовтузня, як тут же почалася нова. Розігріта баченим юрба, заряд накопиченої енергії бойового азарту виплеснула в рукопаш. Отож і стали стінка на стінку. Та ця розвага довго не тривала, бо за нею уважно стежила козацька старшина, і, вловивши той момент, після якого колотнеча могла стати зовсім некерованою, де грізним окриком, де стусанами, швидко розтягла забіяк. Всі розійшлись по куренях, і через декілька хвилин все затихло і вже ніщо не виказувало недавньої сутички.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #16 за 17.04.2020 > Тема "Душі криниця"