Версiя для друку Обговорити в форумi

Пригода, про яку я збираюся тут розповісти, є непоганою ілюстрацією того, як життя вчить нас, що лише вигрібаючись, активно рухаючи руками, ногами, але, найперше, мізками, можна утриматись на його бурхливих хвилях навіть тоді, коли рятувальний плотик, до якого ти намагаєшся дотягнутися, виявляється міражем.
Поштовхом, що запустив її, були події осені-зими 1998 року. То був час Великого дерибану, коли клани постсовєцької мафії, що сформувалася з учорашніх комуністів та криміналу, так дружно взялися за приватизацію геть неефективного совкового майна - всіх тих чорт-зна що клепаючих заводів-фабрик, нікому не потрібних пароплавств, що налякана економіка, схоже, втратила свідомість. А тут ще й посунувся сусідський Дерев'яний, потягнувши за собою на невидимому, але міцному очкурці, здавалося б, суверенну вже Гривню. Кинута в той пінявий вир, юна панна постраждала тоді не так тяжко, а все ж втратила половину своєї цноти. Над економікою, що все не приходила до тями, чаклували видатні хвахівці, але чи то діагноз було поставлено не той, чи кров їй пускали надто завзято, але все, на що вона спромоглася в тому часі, був бартер - ранньосередньовічний, примітивний до брутальності і тим страшенно образливий для тих, хто ще вчора готувався засівати гречкою марсіянські грунти.
По вагонах електричок, витіснивши німих продавців календариків, побрязкуючи громіздкими сумками зі своїм крихким крамом, потягнулися вервечки блідих гончарів, заспішили ватаги голосистих, рожевощоких шоколадниць, полохливі зграйки "трикотажниць" та впевнених у своїй невідпорності продавців перцівки.
Не оминуло те й нас. На вересень 1998 року, в школі, ди ми з дружиною викладали, не виплачували зарплат вже півроку. Тут треба зауважити, що живучи у невеличкому курортному селищі, ми не мали ніякого підсобного господарства, а все наше землеволодіння складало трохи більше півсотки підбалконних грунтів. Вперше в житті отримавши тої осені зарплату солодощами Харківської бісквітної фабрики та капцями сумнівної якості від неопізнаного виробника, ми були шоковані, бо ж наші троє дітей, окрім солодощів та капців навиріст, потребували чогось суттєвішого, тим більше, що двоє старших навчалися в тому часі в університетах. Ми не могли навіть уявити, як викрутитися з тої халепи. Тихо сподівалися, що то був якийсь збій і наступного місяця такого більше не трапиться. Коли ж і наступного разу все повторилося, а найпоживнішим із запропонованого Відділом освіти виявилася олія та горілка, терпіння луснуло. Попри спротив дирекції, зібрали збори, створили страйковий комітет і виставили районній адміністрації свої умови: або нам будуть платити гроші, або ми оголошуємо безстроковий страйк. Нас не сприйняли всерйоз. І даремно. Заручившись моральною підтримкою батьківського комітету, ми таки припинили навчальний процес. І тоді пішов тиск. Шалений. Пикаті чиновники, змінюючи одні одних, пішли табунами: умовляли, совістили, апелювали до почуття обов'язку, бризкаючи слиною та тупаючи ногами, погрожували суворими карами з якнайсерйознішими наслідками.
Ми теж не сиділи на місці: звернулися з заявою до прокуратури та суду. З повноважною делегацією, як заступник голови страйкому, я виїздив до Сімферополя, вів перемовини з першим заступником міністра освіти та науки Криму паном Каврайським, з віце-прем'єром Криму паном Іванченком, з головою парламентського освітянського комітету. А якось, дорогою від Міністерства освіти до Кабміну, випадково здибавши на площі Леніна знімальну групу телеканалу "Інтер", ще й встиг дати коротеньке інтерв'ю про халепу, в яку нас запроторила безвідповідальна влада, та про нашу відповідь на неї - про страйк. Тоді ж, в Сімферополі, ми дізналися, що окрім нашої, в Криму страйкують ще дві школи: Кіровська та одна з Ялтинських. Проте коаліції з ними не вийшло: доки намагалися навести контакти, влада, обіцянками та погрозами, за тиждень "умовила" одну з них, ще за тиждень - іншу. Ми ж, попри жорсткий тиск і неоднозначні погрози, вистояли півтора місяці і таки добилися свого, хай і через незначний компроміс: нам виплатили більшу частину восьмимісячної заборгованості, зобов'язавшись повернувши решту у наступні два місяці, та відновили поточну виплату зарплат.
Розплатою за страйк було зміщення загалом цілком ефективного директора школи. На жаль, ставши від початку на бік адміністрації, він втратив шанс на підтримку і захист з боку колективу.
Попри переможний фінал, ті непересічні події змусили мене добряче замислитися над додатковими джерелами прибутку. Треба розуміти, що наші вчительські зарплати того періоду були геть жебрацькими. Так, моя місячна зарплата в 1998-1999 році складала менше 93 гривень, (менше 31 долара США), а за весь рік я заробив аж 1362,45. Це означало, що навіть двох наших зарплат не стачило б на оплату університетського навчання старшої доньки та сина. А ще ж нам всім треба було якось жити. Окрім основної викладацької роботи, я давав додаткові платні уроки, а влітку підробляв, вивозячи туристів на морські прогулянки. То була непогана підпора і саме вона забезпечувала навчання старших дітей. Але й того було в обріз. «Що буде, - казав я собі, - якщо плату за навчання піднімуть, або ж, попри обіцянки, знову затримуватимуть зарплату?». Треба було конче знайти засіб суттєвого зміцнення сімейного бюджету, і то - невідкладно. От лиш, де його було шукати? Та колюча думка реп'яхом застрягла в голові, ворушилася там невідступно, ятрячи пекучу рану моєї безвиході, і не знаходила рішень. Вона переслідувала мене не лише вдень. Часто, прокинувшись серед ночі, я ловив себе на тому, що й уві сні не припиняв тих пошуків. Лежав потім годинами, обмірковуючи ту чи іншу можливість. Вибір, власне, був невеликий. Можна було збільшити групу платного навчання, але попит на англійщину в невеличкому селищі тих років був досить обмеженим, а статки моїх односельців невеликими. Залишалося якимось чином збільшити прибуток від літнього заробітку. Але тут все диктував ринок. Попри монополію - був власником єдиного у всьому Північно-Західному Криму вітрильника, придатного для перевезення пасажирів - піднімати ціну як завгодно не міг. Звісно, на п'яти-восьмитисячному пляжі завжди можна було відшукати п'ятеро-десятеро згодних платити будь-які гроші, аби вийти в море під вітрилами. Але один рейс на день - то не робота. Опустивши цінову планку низько, можна було зробити й вісім рейсів, але й тоді в кінці дня в судновій касі було б не набагато більше, як після одного "дорогого" рейсу. Всевладний ринок підказував єдино розумний шлях - золоту середину. Методом проб і помилок вона була давно знайдена і пролягала десь там, де попит трохи перевищував пропозицію. За таких вихідних умов збільшити прибуток можна було лише збільшенням числа пасажирських місць та покращеною промоцією. Отже, треба було добувати більшого човника. Про побудову нового навіть не мислив. Те потребувало великих грошей і двох-трьох років часу. Не було тоді ні того, ні іншого. Була, натомість, настійна необхідність робити крок уперед вже зараз. А необхідність, як відомо, - матір прогресу. І ця матуся таки надоумила мене.
В одну зі згаданих безсонних ночей, стомленому від борсання в павутині безкінечних пошуків вирішення своєї проблеми, мені пригадалася чомусь тепла зустріч, влаштована мені товаришем, Женею Щербиною, на той час капітаном тралбота ТБ-13. Був січень 1985 року. Женине суденце стояло пришвартоване до добряче побитого штормами причалу навпроти пірсу дивізіону ракетних катерів, погойдуючись на довгій пологій хвилі, що огинаючи північно-східий вхідний мис, закочувалася до бухти. Грего* (північно-східний вітер) зірвався ще вночі і стихати не збирався. Його холодні струмені сікли мов різками. Пройшовши по лункій рифленій палубі, ми з холоду і вітру потрапили до теплого, затишного салону: фіранки на ілюмінаторах, широкий стіл з низеньким лакованим дубовим бортиком по периметру і зручний, вкритий зеленим дерматином диван. Женя гукнув чергового, спитав, чи є щось гаряче. Гарячим був борщ. І який! Кок* (судновий кухар) Вітя Чумак, молодий веселий хлопець з густими чорними вусами, щиро зрадів нам.
- Я вже думав, що виливати доведеться, - примовляв він, накладаючи нам у сирітського розміру полумиски густе, паруюче вариво з вражаючими куснями жирної свинини. - Штормове, кажуть, оголосили на два дні. Весь екіпаж по домівках. А я ж наварив, ще не відаючи того. Їжте, бо виливати шкода - борщ вийшов, наче ж, непоганий.
Борщ був першокласний. Віддавши йому належне та похваливши кока, ми довго сиділи тоді, попиваючи сливовий компот з рум'яними булочками та насолоджуючись бесідою. Проводжаючи мене, Женя витяг з палубної бочки кілька вкруту засолених глосиків* (камбала Глоса) - Шкода, нічого свіжого немає. Але до пива саме те.
«Саме те…» - промайнуло в голові. «Чекай, мо' й справді це саме те?»
Найпершого ж вільного дня гайнув до Чорноморська. Списаний вже років як сім, ТБ-13 стояв, осівши кормою, уткнувшись носом в мілину навпроти складів рибгоспу "Таврида". На його чорному корпусі, на колись білій ходовій рубці лишаями проступали бурі плями іржі. Сумне видовище... Не підходячи до нього, відразу зайшов до директора. Невисокий, худорлявий, з блідим обличчям - він майже не змінився з часу мого останнього візиту до нього. Хіба що на скронях чіткіше проступила срібна паморозь.
- ТБ? - здивовано підняв очі. - А що ви з ним хочете робити?
- Ще не знаю. Треба поглянути. Якщо побачу, що є шанси пустити його знову на плав, може б домовилися по ціні?
- Чому ні? - оживився той. - Але майте на увазі, що ціна буде не нижчою, аніж вартість брухту.
- За вирахуванням розрізки та транспортування, - вставив я.
- Що ж, чесно, - пожувавши тонкими губами погодився голова. - Йдіть, дивіться. Якщо надумаєте - я тут. Але, скажу відверто, навряд чи у вас з тим щось вийде. Ми ж його не просто так списали. А з того часу - гай-гай! - скільки років минуло…
- Побачимо.
Не прощаючись, я подався на господарчий двір.
Стояв чудовий зимовий день. Гріло сонечко, м'яко плюскала хвилька, терпко пахло викинутими на берег водоростями. По неприбитій ще морозами зеленій травиці двору вешталися кілька рибалок, кидаючи в мій бік зацікавлені погляди. Скрипуче кричали, пікіруючи до води чайки. Великий жовтодзьобий мартин*, що поважно сидів на краю ходової рубки, знехотя відштовхнувся і, мляво змахуючи крилами, подався на протилежний бік бухти, щойно я ступив на хисткі дерев'яні кладки, намощені аматорами-бичколовами до борту старого тралбота. Тут треба б написати щось на кшталт: "піднявшись на палубу старої бляшанки, я підупав духом". На ділі ж, і палуби майже не лишилося. Тут і там ще були окремі її фрагменти, але на більшості площі вона просто зникла, лишивши по собі стоншені, десь аж мереживні ребра бімсів* та карлінгсів* (деталі суднового підпалубного набору). На її рештках виднілися грубо наварені латки та шари цементної стяжки - сліди самопального ремонту, докази того, що судно просто добивали. Сам корпус зберігся краще, але лише в носовій його частині. Не спускавшись раніше до трюму, зі здивуванням розглядав я тепер благенькі, рідко розставлені шпангоути* (ребра суднового набору), тонку обшивку бортів. Ні-ні: братися за цю руїну не було жодного сенсу…
- Що приглядаєшся? - я й не зчувся, як на борт видряпалось кілька рибалок-тавридівців. - Шеф каже, хочеш пустити на плав? Навіть не мрій: цей вже не попливе.
- А який попливе? - спитав, здоровкаючись.
- Який? - старший, вилицюватий сіроокий чоловік, витягнув з кишені заношеної коричневої шкірянки пачку контрафактного Rothmansу, клацнувши запальничкою, пустив хмарку охристого в сонячних променях диму. - А он, хоч би й один з тих, - кивнув підборіддям на протилежний бік бухти. Його товариші при тому засміялися.
Мені не треба було придивлятися, щоб зрозуміти жарт бригадира. Там, в акваторії дивізіону ракетних катерів, лежали на грунті, виставляючи над водою частини рубок та щогли, кілька дрібних посудин, перегнаних сюди чи то ще за часів "меліконзюйдівської" махновщини на ЧФ, чи вже після ганебної масандринації. Сірі, мов тіні, без екіпажів, вони тихо простояли пару років, пришвартовані до понтонів, аж доки хтось не пустив їх на дно. Разом з понтонами. Що то було - спроба замітання слідів за адміральською мафією, а чи "пустощі" якихось надпатріотичних матросиків, яким муляло, що й ці дрібні посудинки дістануться Україні - про те навряд чи вже дізнаємося.
- То, мо' піднімемо та й доведемо до ладу? - підморгнув я жартунові.
- Нащо? - примружився той. По-перше, підняти - це тобі не два пальці об асфальт. По-друге, його ще потім довести до ладу треба. Уявляєш скільки на те бобла піде?
- А по-третє…
- А по-третє - втрутився знизу міцний, широкоплечий чолов'яга в модному кожушку, непомітно підійшовши до самого борту, - пусті балаки теж бобла не додають, навіть коли працюєш на богадільню, де голова болить не за колгосп, не за судно - лише за рибу. Так?
- Та, так, - ввічливо заусміхалася моя компанія і дружно полізла вниз.
«Ну, звісно, - бурмотів я собі, дибаючи вздовж берега бухти. - Витягнути з води - то ще півділа. Ще ж треба буде вичистити-видраяти його, відновити всі системи, двигун, рушій… І що те буде коштувати… А в що обійдеться експлуатація… А де його тримати...» Думки ті крутилися в голові, мов вихор, мозок працював не згірш за китайського калькулятора, а ноги несли все вперед. І якось так сталося, що піднявши голову, я раптом побачив, що стою перед прохідною дивізіону ракетних катерів.
(Далі буде)

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #16 за 17.04.2020 > Тема ""Білі плями" історії"