Версiя для друку Обговорити в форумi

Тема не нова, але, на жаль, актуальна й досі, по чверті сторіччя існування у своїй власній, формально незалежній державі. Стигмати меншовартості, мов ті гнійники на боках шолудивого бровка, проглядають в усьому: у зітханнях по «величі» есере серії, які можна почути ще й сьогодні («Какую cтрану п…ли!»), у зневажливому ставленні до української мови, до української культури, до всього українського на загал і, водночас, у запопадливому схилянні перед всім ненашим, у вічних пошуках чужих істин, чужих мойсеїв, чужої сильної руки, в непорушній вірі, що самі ми ні на що не здатні, що лише мудрий старший брат – чи то з Кремля, чи з Білого дому, чи з канадійської діаспори - зможе витягти нас зі смердючої твані наших перманентних нещасть.
Не витягне, лукавомислі мої! І запорукою тому цей прекрасний світ, точніше, його успішна еволюція від найпростіших до людини, рушієм якої є безупинна боротьба за право на існування. Цей світ розвинувся виключно у результаті жорсткого відбору, коли слабші, млявіші, менш життєздатні гинули, а сильніші, активніші, чіпкіші піднімалися на їх кістках, тягнулися до сонця, до світла, проростаючи крізь каміння. І ця система продовжує працювати бздоганно. Тож варто зарубати собі на носі, що в нашому милому світі і сьогодні кожен застоює, найперше, свої інтереси, адже світ людей є невід’ємною складовою цієї довершеної, попри всю її безжальність, системи. А це значить, що застоювання своїх життєвих інтересів, забезпечення базових потреб, реалізацію своїх планів на майбутнє нації пов’язують не з накинутою на плечі тонкою тунікою гуманістичних уявлень, не з надіями на співчуття, жалість сильних світу сього, не з розрахунком на міцне плече того, хто зве себе сьогодні партнером, але з власними залізними м’язами під нею, з тяжкою повсякденною працею на всіх рівнях задля того, аби не зійти з дистанції цієї шаленої, але захоплюючої гонитви, а ще з повсякчасною готовністю до жорсткого захисту свого й своїх.
Чи схоже це на те, як поводимося ми? Не дуже?
Сумно, але нам не вистачило двадцяти семи років, щоб усвідомити, що мова державоутворюючої нації є найміцнішим розчином, який перетворює її хистке тіло на моноліт. Ми досі не маємо розуміння, що роз’єднана мовно, країна подібна кораблеві з ледь закріпленими дошками обшивки, з необтягнутим такелунком – перший же шквал знесе щогли, а плитка, всюдисуща вода, проникаючи всередину, дуже скоро поглине недоладну посудину.
Мова не лише засіб спілкування. Це ще й рівень мислення, рівень самоусвідомлення. Ким же усвідомлюємо ми себе, коли навіть збройної агресії сусіди, війни, яку він веде вже сьомий рік поспіль, недостатньо, аби отямитися? Але ж ми й далі тримаємося «общєпонятного», ба – більше! – гаряче боремося, відстоюючи своє право і далі послуговуватися мовою ворога. Схоже на те, як бидло, натужно мукаючи, просило б свого господаря не знімати ярма та не випускати з рук батога, чи не так?
Може так поводить себе лише наше несвідоме бидло? Високочола українська влада, напевно ж, зовсім інша? Чи … ні? На жаль, попри всі «патріотичні» просторікування, наша влада в цьому сенсі плоть від плоті того бидла, яке уможливлює її владний статус. І це стосується, на жаль, не лише представників потужної п’ятої колони, яка самовіддано і систематично працює на повернення бидла в опустілі стайні імперії. Ще сумніше, коли стигмати меншовартості не менш показово проявляються на лобах записних патріотів.
Чи можна уявити, скажіть, щоб прем’єр-міністрові чи спікерові британського парламенту спало на думку консультуватися з якоюсь Венеційською комісією щодо нюансів мовного законодавства королівства? Як довго б вони протрималися на своїх посадах, якби їм спало на думку пропонувати надання якогось (офіційного, спеціального, особливого) статусу, скажімо, французькій мові? Але ж і «найреволюційніші» наші лідери кинулися догідливо обіцяти спеціальний статус московійській мові, навіть не дочекавшись, аби пришерхла кров тих, хто відстоював українську Україну на Майдані: в ті самі дні, як Кремль документував анексію загарбаного Криму (https://www.unian.ua/politics/909620-yatsenyuk-poobitsyav-zakripiti-spetsialniy-status-dlya-rosiyskoji-movi.html). Це як, товариство?
А хіба не ознакою меншовартості є непереможна зневага нашої владної «еліти» до свого власного народу, трактування його виключно як засіб наповнення своїх бездонних кишень? Спершу невситима жадоба захланних нездар, під промовисто-громохке мовчання вівцюватого загалу, призвела до розкрадання багатющої країни, до руйнування її економіки, до перетворення України на найбіднішу країну Европи. І те не зупинилося в часі війни: скандальні оборудки пашинських-свинарчуків, оборудки, сліди яких тягнулися до бізнесів першої особи держави, паразитування влади на контрабанді деревини, цигарок, бурштину…
Нездари не мають ані честі, ні гідності, ні навіть елементарної порядності. Саме тому Конституція України, Закон України «Про оборону України», нагальна необхідність оборони свого краю від ворога мали незміримо меншу вагу в очах тодішнього в.о. Верховного головнокомандувача, аніж поради залаштункових «експертів» від глибокостурбованого Заходу чи «невідкладна» справа розподілу шматків владного пирога. Саме тому, замість негайного проведення вкрай необхідних реформ правоохоронної, судової системи, прокуратури, замість концентрації всіх можливих зусиль на сприянні інтенсивному розвитку економіки, переведення її на військові рейки, замість використання передишки, отриманої в результаті підписання нав’язаних нам Мінських угод, для якнайшвидшого нарощування м’язів війська, замість негайного припинення будь-якого співробітництва з ворогом, ми обрали корупційні схеми, колаборацію з ворогом (закон «Про вільну економічну зону «Крим» не скасовано й досі), імітацію, а часто й шалений спротив реформам та дурні сподівання на виграш війни за допомогою одних лише міжнародних санкцій. Як результат – зневіра міжнародної спільноти в декларованому Україною прагненні до цінностей західної демократії, охолодження стосунків з тими країнами, хто міг і хотів бути нашими партнерами. Але значно гіршим наслідком того було неймовірне розчарування величезного числа українців, які після краху «помаранчевих» надій отримали ще й цю, геть незаслужену зраду їх сподівань. Чи треба дивуватися, що ця величезна, геть недосвідчена в тонкощах підкилимної політики, зневірена маса, невіглаством якої безсовісно маніпулювали, відхитнулася від язикатих нездар, привівши до влади примітивних ляльок, суть яких ніщо інше, як бути об’єктом маніпуляцій ляльководів? Чи міг не скористатися з того кремлівський ляльковод?!
Меншовартість… Позбутися її – ой, як непросто! Для того потрібен час і дуже серйозна, копітка робота по відновленню довіри народу. А це значить, що еліта нації – маю на увазі не бикуватих наших скоробагатьків, тим більше, не мафію, а інтелектуалів – має об’єднатися і діяти – робити все можливе, аби: а) не дати цьому, керованому з-за поребрика, ляльковому театру повернути Україну в стійло імперії; б) повернути народові віру в себе, просвітлюючи його, бодай на елементарному рівні, відриваючи його від вибору запрограмованого телевізором, від фанатичної залежності від збанкрутілих ідолів, від безглуздих порохо-зеботських собачих боїв; в) сформувати зі свого середовища владу не базік, не популістів, у які б патріотичні тоги-вишиванки вони не рядилися, а компетентних фахівців, здатних створити дієвий уряд і вивести край з совково-мафіозної колії приреченості на дорогу успіху і процвітання. І це має бути системна робота, адже протидія – зусилля наднаціональної мафії по утриманню України в сьогоднішньому її летаргійному стані також системна. Тут одним перепощуванням мавпоподібних суб’єктів, руки і думки яких не піднімаються вище пояса, та гейтерськими коментарями не обійтися. Чи здатні ми на це? Впевнений – здатні. Варто лиш починати й не зупинятися.
От лиш, і тут нам поперек дороги клята меншовартість! Що маю на увазі? Сприйняття всерйоз цього світу і себе в ньому. Повагу до себе і відповідальність за свої переконання і вчинки. Не поважаючи себе, не сприймаючи себе всерйоз, не можна сподіватися на серйозне ставлення, тим більше, на повагу, з боку інших. В березні 2014 року докладав усіх можливих зусиль, аби зупинити катастрофічий розвиток подій. Але то на місцевому, сказати б, рівні. Коли ж стало остаточно очевидним, що українська влада не має наміру застоювати Крим, не бачив іншої ради, як звернутися з петицією до голів країн-гаранторів Будапештського меморандуму. Для того, щоб петиція потрапила на їх стіл, необхідно було зібрати всього 10 000 підписів. Я тоді був новачком у спільноті Avaaz, тож міг розраховувати лише на своїх друзів, на своїх земляків. Власне, саме їх те й стосувалося, саме їх інтерес мав би бути найбільшим, хоча підписувало чимало громадян інших країн: Великої Британії, Бельгії, Данії, Ірландії, Канади, Нідерландів (підписи поставила ціла родина), Сполучених Штатів Америки, Чехії. Сумно про те згадувати, але земляки мої підписували дуже мляво. За два місяці заледве дотягнули до півтисячі. Безкінечні дискусії про доцільність, про те, «…а хто ти такий, аби звертатися до президентів», як варіант, «а хто ми такі, аби до нашої думки прислухалися». Така реакція постмайданних земляків моїх пригнічувала не менше, аніж сама анексія.
Щось змінилося з того часу? На початку цього тижня Генеральний секретар ООН Антоніо Гутерреш звернувся через спільноту Avaaz з закликом припинити бойові дії на всій землі у зв’язку з пандемією коронавірусу. Підписавши, виклав те звернення на своїй ФБ-сторінці з проханням підтримати, адже України це стосується не в останню чергу – чи не щодня маємо як не вбитих, то поранених. Результат – кілька «вподобайчиків», кілька підписів і чергова дискусія про доцільність. Мовляв, війну петиціями не виграють. Правда, не виграють. Але, мо’ наша армія якраз веде успішний наступ і те завадить їй? Ні? Тоді що гальмує нормальні, цілком резонні реакції? Чи не той самий синдром меншовартості – відчуття себе нікчемним гвинтиком, за якого все вирішено й розписано? Чи не пора переступити через нього, товариство?

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #15 за 10.04.2020 > Тема "Резонанс"