На луз╕, край пот╕чка, стояла стара засохла верба. М╕сцями вже обсипалася кора. Безлисте, голе дерево н╕кого не приваблювало, не манило. Нав╕ть птахи оминали: не сп╕вав на верб╕ соловейко, не кувала зозуля, не с╕дали всюдисущ╕ горобчики, оминали й дятли, бо тут н╕чим поживитися. Прикр╕ коро╖ди.., ╕ т╕ покинули вербу. ╤нколи вона нагадувала мен╕ образ старо╖, вс╕ма забуто╖ людини, н╕кому не потр╕бно╖... Т╕льки старожили пам'ятають ╖╖ молодою, зеленою. Призначали колись тут побачення... Ранньо╖ весни, коли дерева ще не розпускалися, сильний в╕тер «в╕дколов» частину порохнявого стовбура ╕ кинув у пот╕чок. Житт╓дайна вода безперестанку напувала цю частинку засохлого дерева, омивала рани. ╤ таки сталося диво! З настанням л╕та, коли ╕нш╕ верби, вже давно-давно розпустилися, покрилися листям, ╕з мертвого стовбура проросло к╕лька молодих зелених г╕лочок, вкритих тенд╕тними салатовими листочками. Значить, у мертвому стовбур╕ ще жевр╕ла крих╕тка життя, збер╕галася якась житт╓дайна сила, невидима людському оку, а ц╕люща вода допомогла ╖й пробитися на Св╕т Божий у вигляд╕ г╕лочок ╕ листочк╕в. Восени ця краса завмерла. Пот╕чок пон╕с ген-ген опале листя. Наступного л╕та диво не повторилося. Отож, це був останн╕й спалах життя верби. Марк╕ян ЛЕХМАН, студент Укра╖нсько╖ академ╕╖ друкарства м. Льв╕в
КАРТИНИ, НАМАЛЬОВАН╤ СЕРЦЕМ
ГОВОРИТИ. МОВЧАТИ.
МИСТЕЦЬКИЙ Г╤МН НЕЗЛАМНОСТ╤
