Версiя для друку Обговорити в форумi

Ще кілька днів - і Світличці виповниться двадцять сім. Багато це чи мало? У порівнянні, скажімо, з The London Gazette, друкованому щоденнику Британського парламенту, якій цьогоріч виповнилося триста п’ятдесят чотири роки, чи Wiener Zeitung, заснованій в 1703 році, Світличка виглядає просто малятком . Але ж і незалежній Українській Державі ненабагато більше. Власне, Кримська Світлиця майже ровесниця незалежної України.
На відміну від Лондонської чи Віденської газети, які від початку були практично єдиним джерелом інформації для публіки, оскільки на світанку XVII сторіччя ще не існувало ані радіо, ні телебачення, Кримська Світлиця прийшла у світ, де вже робив свої перші кроки Інтернет, а радіо, телебачення вже давно і впевнено лідирували в сенсі задоволення інформаційних запитів публіки. Та найбільшою відмінністю від згаданих матріархинь, які перебували у рідному мовному середовищі, було те, що Світлиця з’явилася на світ в тій частині України, де української мови майже не було чути.
Зважаючи на те, що в Криму мешкало багато етнічних українців, така ситуація була неприродною і неприродність ту було створено штучно імперською політикою комуністичної Москви. Так, передавши в 1954 році Крим до складу України, Радмін Радянського Союзу надав їй найширші повноваження – вона могла тягнути з материка на півострів Дніпрову воду, розвивати сільське господарство, піднімати промисловість, будувати фабрики, заводи, порти морські і порти повітряні, єднати його з Україною шляхами сполучення… але не мовою. Мовна політика Кремля була твердою і непоступливою: московійська мова, як найголовніший об’єднуючий фактор комуністичної імперії, мала з часом стати єдиною на її неосяжних просторах. Адже насправді саме мова, а не комуністична ідеологія зшивала докупи картате рядно совєцької імперії. Прагматики в керівництві компартії розуміли це дуже добре і в мовному питанні не поступалися ні на крок. Тож так і виходило, що навіть ті українці, які перебиралися на півострів з місцевостей, де рідна мова звучала, бодай, у побуті, потрапляли в майже в тотально московомовне середовище і змосковлювалися дуже швидко. Незважаючи на те, що число етнічних українців на півострові сягало від 11.8% (1897) до 24.4% (2001), на момент виходу України з СРСР на весь Крим не було жодної школи з викладанням українською мовою, жодного українськомовного часопису чи навіть газети. За весь радянський період єдиною українськомовною газетою Криму був орган кримського осередку компартії «Радянський Крим». Але ця газетка, з’явившись вперше 1956 року, вже в 1960 році була закрита. Після неї, щоправда, упродовж кількох років, українською мовою друкували невелику частину накладу «Крымской правды».
Ось такий мовний спадок отримала в 1991 році незалежна Україна у Криму. Кажучи «Україна», автор має на увазі, звісно ж, владу, бо саме влада відповідальна за державну політику, за безпеку країни, в тому числі, інформаційну. Саме влада має необхідний і достатній інструментарій для того. Саме вона була зобов’язана покласти край мовному геноциду українців у Криму, робити все належне для об’єднання країни, в першу чергу, мовою. Так мали б чинити державники. На жаль, на відміну від кремлівської, українську владу, що являла собою холуюватий конгломерат вчорашньої компартійної номенклатури, «червоних директорів», шахраїв та відвертого криміналу, жодним чином не можна було віднести до державників. Вони, вочевидь, не «тягнули» на таке визначення, натомість, безупинно тягнули до своїх бездонних кишень все, що лише потрапляло під руку. Чимала ж кількість патріотів, заведених у владу Народним Рухом, не змогли переступити через свої амбіції і об’єднатися тв одну потужну силу, аби забезпечити ведення державної політики в інтересах української нації. Нація чекала грунтовних змін, проте, окрім суто декларативних, хоча й, поза всяким сумнівом, дуже важливих, як от: проголошення незалежності Краю, прийняття Конституції, проголошення української мови державною, змін, які б забезпечили динамічний розвиток країни, не відбувалося. Навпаки, через ганебну непрофесійність, ницу злодійкуватість, вівцювату звичку до слідування за мателотом, а то й через злочинне підігрування Кремлеві, країна була втягнута у вир дикої гіперінфляції, поруйнувала свою промисловість, втратила базований на її території Чорноморський флот, дозволила приживити до свого тіла ракову пухлину московійської військово-морської бази, здала не лише стратегічну, але й тактичну ядерну зброю.
В тому вирі питання виваженої мовної, інформаційної політики, особливо ж в змосковлених регіонах, було віднесене на таку далеку периферію діяльності влади, що геть губилося від її вельможного погляду.
Крим же вкрай потребував змін. Не різких – поступових, але добре виважених, де поряд з продуманою політикою виведення його зі сфери впливу Московії велася б така ж продумана економічна та інформаційна політика, яка робила б його невід’ємною частиною успішного українського світу. На жаль, безнадійно московомисляча наша влада злегковажила тими викликами.
Ні-ні – автор не закидає нашій владі, що тоді, в 1992 році, не вона, а група кримських письменників-ентузіастів просувала заснування на півострові українськомовного часопису. Кому ж, як не письменникам, було те ближче і зрозуміліше! Інша річ, що у владі мало б бути чітке розуміння величезної важливості функціонування українськомовної газети, українськомовного радіо-/телеканалу на півострові. Не лише для консолідації кримського українства – для тіснішого вростання Криму в Україну. А відтак і ясне усвідомлення необхідності підтримки тої письменницької ініціативи, а з появою ЗМІ - і незмінної та повсякчасної підтримки їх редакцій. Адже виживати самостійно, самоокупно, в ще незміненому, іншомовному, а часто й агресивному оточенні, вони не могли.
Засновники Кримської Світлиці, її трудовий колектив, на щастя, отримали таку підтримку, завдячуючи зусиллям співзасновників – Спілки письменнків України та ВУТ «Просвіта». Але фінансування було мізерним і – що гірше – непостійним. Не раз за свою коротку історію Світличку кидали напризволяще, коли трудовий колектив газети місяцями працював без зарплати, коли друкарські послуги, оренда приміщення редакції надавалися в борг, коли навіть папір купували меценати. Таке становище унеможливлювало утримання сталого колективу, залучення молодих фахових журналістів – ба! – не раз ставило під загрозу зриву вихід чергового числа. Таке періодично траплялося не лише за часів Кучми, але й за часів Ющенка, за симпатії до якого в часі помаранчевих виборчих перегонів редакцію було ледь чи не на рік позбавлено фінансування. Світлиця страждала, «худла», часом, вполовину, та все ж виходила в світ. І то не просто слова. Світличку читали не лише в Україні – адже була всеукраїнським виданням – траплялось, що вона долітала навіть до Канади, Америки, Австралії – і то – без всякого Інтернету. Ну і, звісно ж, мала свого постійного читача в Криму – не надто численного, але мислячого, щиросердного, патріотичного. Саме світличний читач підтримував колектив в скрутні періоди – і то не лише морально, а й фінансово, матеріально – від пересилання десяти-двадцяти гривень, до купівлі комп’ютерів для призового фонду мовних конкурсів.
Але найганебнішою була навіть не та – часто показова! – байдужість влади. Часом, невдоволена критичними публікаціями, вона вдавалася до значно радикальніших засобів. Так було в 2006 році, коли охлялу від довгого фінансового голодування редакцію «переконали» включити до складу співзасновників (СПУ на той час вже вже вийшла з їх числа) Міністерство культури та передати частину своїх повноважень до ГЖВ (Газетно-журнального видавництва). Так було в 2010 році, коли рейдери з Мінкульту та ГЖВ, брехливо звинувативши головреда в фінансових зловживаннях, звільнили його з роботи, а газету переформатували і, випустивши кілька здвоєних чисел, тихенько закрили. Так було в 2016 році, коли колектив Кримської Світлиці, який на той час вже більше двох років продовжував працювати в окупації, було звільнено за те, що… газетярі відмовилися перебиратися на материк, мотивуючи те небажанням кинути свого читача, вже кинутого на ласку ворога безвідповідальною владою.
Але, якщо в 2010 році кримські суди – які вже вони там були – таки стали на захист справедливості, брехливе звинувачення з головреда було зняте, знищену «рехворматорами» газету, хай і майже через рік, було таки реанімовано, то сьогоднішні сервільні українські суди, закривши очі на явні порушення чинного законодавства з боку ДП НГЖВ, зокрема, закону України «Про друковані засоби масової інформації», іменем України підперли відверто холуйське, поперед московійських спецслужб, знищення українською владою (Міністерство культури України, ДП НГЖВ) редакції української державницької газети в Криму.
Що ж це за закон такий, якщо він зневажає право? Що це за влада, яка нищить своїх на радість ворогам? Що ж це за народ, який безмовно терпить потоптання справедливості?!
Щоправда, мовчать не всі. Маленький колектив Кримської Світлиці висловлює сердечну подяку нашим читачам – всім тим, хто слідкує за нашими матеріалами, переймається долею Криму і України. І серед них не лише щирі, мислячі українці, але й росіяни, білоруси і навіть одна американська письменниця. Лише вашою увагою до наших трудів ми вистояли упродовж цих років у ситуації, про яку дуже влучно сказав Тарас Григорович: «Не так тії вороги, як добрії люди»…
Окрема вдячність нашим авторам, а це не лише вся Україна, від Криму до Карпат, але й наша діаспора з Іспанії, Італії, Сполучених Штатів Америки і навіть Тунісу. Ось ці вже не мовчать! Найперше, висловлюють свою позицію мовою своїх творів. І їх слово – велика сила! Дякуємо вам за вашу потужну підтримку, любі колеги!
Окрім того, наприкінці 2017 року група з двадцяти шести українських письменників звернулася до Президента України, Голови Верховної Ради України, Голови Комітету Верховної Ради України з питань свободи слова та інформаційної політики, до Міністра культури - з вимогою звернути увагу на неприпустиму ситуацію, коли в часі інформаційної війни влада власними руками знищує українську державницьку газету, яка, попри окупацію, попри звільнення редакції, і далі продовжує діяти в Криму
(http://svitlytsia.crimea.ua/index.php?section=article&artID=19456). 
Листа було надіслано на всі чотири адреси, та ані пан тодішній Президент, ні Голова Верховної Ради і бровою не повели. То було порушенням закону «Про звернення громадян», але що їм той закон… Відповіді-відписки надійшли лише з Міністерства культури та Комітету Верховної Ради України з питань свободи слова та інформаційної політики. Відповідь за підписом пані Сюмар дуже показова, оскільки непомильно засвідчує, що головна охоронниця свободи слова навіть не розібралася, про яку там Кримську Світлицю мовилося. Пані Сюмар, вочевидь, сплутала нас з незареєстрованим клоном, створеним в Київі паном Щекуном, бо ж ми в своєму зверненні жодних фінансових тем не піднімали.
Що ж, правду кажуть: судіть не за дзвінкими словами, а за справами.
Час один розставляє все на свої місця. Вже немає тої самозакоханої влади. Шкода, що справедливе обурення нею не привело до належних висновків. Натомість, невдоволення не дуже тямучого народу, замість достойних людей, замість державників, яких в її сьогоднішній скруті так потребує Україна, вчергове привело до влади нахабну, керовану Кремлем, п’яту колону.
Що ж до Кримської Світлиці, то після підлого звільнення її кримської редакції в 2016 році, вона, не отримуючи за свою роботу ні шеляга, і далі продовжує свою діяльність, щотижня публікує чергове число «КС». Крім того, щорічно проводить всеукраїнський дитячий літературний конкурс «Ми -  діти твої, Україно!» імені свого колеги Данила Кононенка. І то – виключно за підтримки громадськості. Українська влада, за щасливим винятком голови Меджлісу кримців пана Чубарова, до сьогодні не бачить «КС» упритул.
А де ж київський клон пана Щекуна? Схоже, що його команда, не отримавши очікуваних мільйонів, десь розбіглася. Газетка, яку й до того викладували в Мережі (а лише в Мережі й можна почитати українську пресу тут, в Криму) вкрай нерегулярно, іноді раз на три-чотири місяці, не виходить вже упродовж десяти місяців.
Висновки з написаного робити читачеві. Але нам так видається, що вони не такі вже й песимістичні. Наївні навчилися відрізнити правду від олжі – помічати, що біле не завжди є чорним, як би комусь не хотілося наполягати на тому, а ще ми вчимося застоювати одне одного. Бо ж якщо не робити того, то за висадженням у повітря шереметів, за призначенням винними за ті злочини з-поміж невинних, за шахрайськими маніпуляціями на межі колаборації з ворогом, можемо дуже просто так і не діждати в цій пітьмі жаданого світанку, втратити все, що маємо – нашу Вітчизну. Будьмо ж гідними наймення вільного народу!
З Різдвом Христовим і Новим роком, українці!

Валентин БУТ
й усі кримські колеги-світличани

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #52 за 27.12.2019 > Тема "Резонанс"