Версiя для друку Обговорити в форумi

Свіжий випуск, п'ятий у цьому році, "Вісника Товариства української культури Кубані", як і в попередніх числах, подає цікаві розвідки історичної та культурологічної тематики. Зокрема, дуже багата на фактичний матеріал стаття доктора історичних наук О. Терещенка з Ростова-на-Дону "Українське відродження на півдні Росії в 20 - 30-х роках ХХ сторіччя", в якій висвітлюється діяльність тодішніх українських організацій та осередків на Кубані, Донщині, Північному Кавказі. А заслужений діяч мистецтв України В. Чумаченко в розвідці "Я давно вже по світу блукаю!.." звернувся до постаті кубанського літератора і фольклориста Олександра Юхимовича Півня, дні якого скінчилися в еміґрації. Саме з Криму навесні 1920 року О. Півень у складі кубанських стройових частин виїхав на острів Лемнос, а потім в Югославію. Поетична антологія у "Вісникові ТУКК" репрезентована українськими віршами Василя Шкарупілого (станиця Васюринська) та Юрія Алмазова (станиця Саратовська). Випуск "Вісника" здійснено при доброчинній допомозі австралійської письменниці Лесі Ткач.
За матеріалами фольклорно-етнографічних досліджень у Краснодарі видаються збірники "Дикаревские чтения". Сьомий з них, випущений торік (наукові редактори і упорядники О. В. Матвєєв і М. В. Семенцов), відкривається уривками з українського народного календаря - "Різдвяними святками" пера українського і російського етнографа Митрофана Олексійовича Дикарєва (1854 - 1899). Тему "Етнічний фактор походження кубанського козацтва як одна з передумов його розмежування в роки громадянської війни" розглянуто в статті доктора історичних наук В. Ратушняка. Автор зазначає, що кубанське козацтво виникло в результаті злиття чорноморського і частини лінійного козацтва. Чорноморія з її успадкованим від Запорозької Січі духом самостійності і автономності хоч і була прив'язана до політичної системи Росії, але, як показали події громадянської війни, не до кінця. В збірнику вміщено також статтю Ф. Куртаметової (Краснодар) "Деякі відомості про календарну обрядність кримських татар", написану на основі матеріалів фольклорно-етнографічних експедицій, здійснених у 1989 - 1995 роках.
З публікацій восьмого збірника "Дикаревских чтений", підготовленого цього року в упорядкуванні завідуючого сектором традиційних національних культур науково-творчого закладу "Кубанський козачий хор" М. В. Семенцова, виділимо, відповідно до теми нашого огляду, статті "Цивільні суди чорноморських козаків" Б. Фролова і "Архів О. Кониського як джерело вивчення життя і творчості М. Дикарєва" В. Чумаченка. Останню з них написано за результатами обсервації архівних матеріалів, що зберігаються у Львові і Києві. Крім того, у збірнику вперше публікується автобіографія М. Дикарєва (1899), виявлена В. Чумаченком у відділі рукописів Інституту літератури НАНУ.
Зовсім  недавно в Краснодарі появилося ще одне видання - університет культури і мистецтв на зміну квартальникові "Кубань: проблемы культуры и информатизации" випустив перший номер журналу "Культурная жизнь Юга России", залучивши до співпраці науковців з Північного Кавказу, Ростова-на-Дону, Астрахані, Волгограда, а також з України. І тут не бракує українознавчих матеріалів, серед них написані в 1960-х роках, спогади козачого поета Івана Прийми (з переднім словом В. Чумаченка), стаття "Микола Островський: міфи і реальність", в якій сочинський автор О. Матвієнко спростовує вигадки, що рукопис роману "Як гартувалася сталь" доробляли московські літератори А. Караваєва і М. Колосов. Цікава щодо задуму, але, на жаль, дуже невдала щодо його реалізації стаття кандидата мистецтвознавства Н. Супрун-Яремко (Харків) "Топоніміка і антропоніміка історичної Чорноморії". В деяких тлумаченнях авторка вдається до  абсолютно спрощеного  потрактування імен та географічних назв.
До 210-річчя переселення чорноморців на Кубань журнал "Культурная жизнь Юга России" вмістив статтю І. Сапожникова "Священики Чорноморського козачого війська докубанського періоду" - про Івана Ковалевського, Романа Порохню та Антонія Донашевського. Один з розділів цієї розвідки пропонується до уваги наших читачів.

ІВАН  КОВАЛЕВСЬКИЙ

Це був перший військовий священик Чорноморського війська. Показово, як він отримав цю посаду. Виявляється, спочатку кандидатуру отця Івана обговорювали військові старшини, потім отаман С. Білий послав прохання відносно нього на ім'я головнокомандуючого армією князя Г. Потьомкіна, який і "затребував" священика Свято-Троїцької церкви у Новоселиці в архієпископа катеринославського і таврійського Амвросія. Архієпископ своїм власним розпорядженням відрядив святого отця у військо, що в той час вело бойові дії проти турків біля Очакова. Відомо, що І. Ковалевський прибув до військового Коша в урочище Василькове 10 квітня 1788 р.

Вибір Коша був зовсім не випадковий. Річ у тім, що Ковалевського добре знали чорноморські старшини більше тридцяти літ, і не тільки як священика. Вперше полковий осаул І. Ковалевський згадується в документах Коша Запорозької Січі в травні та серпні 1754 р. у зв'язку з відправленням депутатів до Санкт-Петербурга по річне військове жалування.

В 1762 р.  Іван Леонтійович був писарем (полковим старшиною), а в 1764 р. знову їздив по жалування до столиці і добре впорався із завданням, за що в нагороду отримав 36 карбованців.

Отож, І. Ковалевський був козаком грамотним і шанованим. Мабуть, саме тому в 1766 р. його обрали парафіяни і старости на місце священика Свято-Троїцької самарчицької церкви. Прохання висвятити І. Ковалевського в ієреї на ім'я митрополита київського Арсенія Могилянського  підписав особисто військовий суддя Павло Головатий, підкресливши, що той служить "від самих молодих літ при Війську Запорозькому добропорядно". Це прохання Коша було задоволене, і, судячи з виданого паспорта, того ж року Ковалевського висвятили в сан, для чого він спеціально їздив до Києва.

У 1762 р. отця Івана в сані священика тієї ж церкви названо в списку духовних осіб Запорозького війська, причому осібно зазначалося, що він виходець з козаків. Зауважимо, що в той період всі запорозькі церкви входили до Старокодацького духовного правління, намісником якого з 1763 р. був Григорій Іванович Порохня. Доречно сказати і про те, що в І. Ковалевського був рідний (очевидно, молодший) брат, Григорій Леонтійович, який між 1762 і 1775 рр. був настоятелем церкви Різдва Богородиці в Кам'янці.

Отже, Іван Леонтійович був людиною козацького походження, здобув освіту на Запорожжі, мав досвід спілкування з царськими чиновниками та вищим духовенством, а також багатолітню практику священика. Його знали не тільки чорноморські старшини, а й прості козаки. Саме такий пастир був потрібен війську в складний час відновлення його церковної організації, насамперед військової церкви. Перша похідна церква містилася спочатку у Васильковому Коші, на лівому березі Дніпровського лиману, в тимчасовій споруді на території колишнього Олександрівського ретраншементу і була освячена в ім'я Святої Трійці. Цілком вірогідно, що ця назва перейшла до неї від церков у Новоселиці та Самарчику, в яких служив отець Іван.

Про службу Івана Ковалевського у війську відомо з двох атестатів, підписаних військовим суддею Антоном Головатим і кошовим отаманом Захаром Чепігою. В них говориться, що він не тільки "звичайні викладав треби", а й під час морських боїв на Дніпровсько-Бузькому лимані 7, 17 і 18 липня 1788 року  перебував на човнах флотилії серед козаків, котрих "заохочував стояти мужньо". В той час йому могло бути, принаймні, 60, коли не 70 років.

Напевне, похідні умови життя підірвали здоров'я літнього священика, і на початку січня 1789 р. він подав прохання про звільнення з війська. Прохання підтримав З. Чепіга, який просив Г. Потьомкіна повернути отцеві Іванові "дожиттєво" парафію в Новоселиці, а також про "нетребование его уже от прихода на службу более в отлучки". Прохання були задоволені, і Ковалевський повернувся в Самару 1 лютого 1789 р.

Таким чином, основні віхи біографії першого військового священика Чорноморського козачого війська встановлюються доволі чітко, хоч ми не можемо зараз назвати точних дат його народження та смерті і поки що практично не знаємо про його життя до 1754 р., у період з 1772 по 1788 рр. і після 1789 р.

І. В. САПОЖНИКОВ,

кандидат історичних наук,

старший науковий працівник

Інституту археології НАН

України.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #46 за 15.11.2002 > Тема ""Білі плями" історії"