Версiя для друку Обговорити в форумi

Дарина БОНДАРЕНКО, 11 клас, 16 років,
вихованка дитячої літературної студії імені Данила Кононенка
м. Кам’янка, Черкаська обл.

***
Мама зажурена…
Біль болем сповнився…
Сива, як ніч, голова…
Очі засмучені,
Руки, мов лебеді,
Хрестиком щось вишива…
– Що ж то, матусю? –
питаю тихесенько, –
Чорні та чорні нитки?
– Гинуть сини мої,
Кров’ю стіка земля,
Серце печаль розрива…

ВЕТЕРАНУ РОСІЙСЬКО-УКРАЇНСЬКОЇ ВІЙНИ

Ти ховаєш думки серед тисяч міських магістралей.
Ти втрачаєш надію й продовжуєш далі іти.
Не такий, як усі.  Героїчний, рішучий, безстрашний.
Лиш не знаєш, куди тобі далі самотність нести.
Перехрестя доріг зустрічають тебе випадково:
То чи прямо підеш, чи повернешся знову на Схід?
Серед сотень людей ти зустрінеш мене помилково,
Серед сотень облич ти залишиш свій образ в душі.
Гамірливі думки в голові не знаходять спокою.
Ти приймаєш життя без емоцій, без слів і… мети.
Доки в тебе в очах відбивається грім з поля бою –
Мусиш вірити в краще й дорогою болю іти.
Не питай тих вгорі, як то сталося й хто в тому винен,
Бо не скажуть вони. Розв’яжи в серці вузол нещасть.
Ось рука моя. Ти обіприся скоріше на неї.
Очі друзів полеглих з надією з неба зорять.

***
Україно, що з тобою сталось? 
Ти ж не принесла нікому зла. 
А отрута лагідно підкралась,
Наче та зміюка, приповзла.

Земле мила, вже тебе, святую, 
недоукраїнці розп'яли.
Вибір «по приколу»!? Просто всує,
Без вагань й жалів тебе здали?

Україно, мамо моя рідна,
Вже весна тобі встелила квіт.
Ми поборемось! Ти – не бездітна!
Прогримить ще наш козацький рід
На весь світ!

СЛОВО ДО КОБЗАРЯ

І знову я стою перед тобою,
Кобзарю наш і батьку наш святий.
І знову думи сповнені журбою
За край наш і за шлях його важкий.
Ти вірив – оживуть степи, озера…
Ти знав: до волі стежка нелегка.
Нам, українцям, іншої не треба,
Хай лине мова наша гомінка.

МАМІ

А  в  повітрі  весна  розсипає  травневі  щедроти,
І  запахло  нестримно нектаром палкого  бузку.
Щиро  вдячна  я  Богу  за  Тво?ї  щоденні  турботи.
Саме  Ти  мене  вчила  безмежно  любити  весну.

Не  забуду  усмі?шки  Твоєї,  що  сяє  світанком.
Пам’ятаю,  як  плакали  ра?зом  серцями  у  такт.
А  сьогодні  весна  заховалась  у складках  фіранки,
Щоби ніжно торкнутись, вклонитися  Тво?їм  літам.

Ти  прости,  що  не  часто  для  Тебе  народжую  ві?рші
І  пробач,  я  не  вмію  шукати  подячні  слова.
Просто  знай,  Твої  очі  для  мене  в  житті  найщиріші.
І  завжди  Ти  найвище  звучиш  у  моїх   молитвах...

***
Що б'є з середини –
уб'є.
Кується в горні,
гине в жерлі.
А хтось із нього –
відіп'є,
ще хтось –
жбурлятиме у кеглі.
І серед почерків
кардіограм
якийсь аптекар
знайде вірші.
Живі слова
в кривих рядках.
А в рівних –
мертві. Може, грішні?
І б'є з середини
тебе –
оте, до чого
не торкнутись.
Ця мить осяяння
знайде
шипи на стеблах
назабудок.

***
Усі нерви на смак – порожнеча,?
Усі літери – з запахом воску,?
Увесь люд навкруги – колотнеча.?
Марних спогадів певно вже доста.?

Теплотою світають обійми,?
Сутінковий вдихаю простір.?
Хмарне небо, мабуть, щасливе,?
На відсотків так дев'яносто.?

***
Коли він ішов, вона навіть не мовила слова,
Погода тоді  була тиха і майже зимова.
Іще не зів’яли в душі його квіти-обійми.
Якщо поміж нами – вона просто не любить зими.

Без нього зсіріли світанки, чай п’ється без смаку,
Думки як льодинки, вбирають морози і мряку.
І в ночі холодні нікому її не зігріти.
Якщо поміж нами – вона просто чекає літа.

І так день за днем у домашньому, теплім халаті
шукає безпомічно п'ятих кутів по кімнаті.
Минув блідий грудень і січень нестерпний, і лютий,
якщо поміж нами – не може вона все забути.

Безкрилля поволі і вперто до того звелося,
що просто забула вона його запах волосся.
І звикла до смаку полинного чорного чаю.
Якщо поміж нами – вона його завжди чекає.

А він їй болить. Серце тисне і терпне ще й досі,
Хоч скільки минуло часу й за вікном – сива осінь.
Вона вже й не знає сама, а чи біль цей їй треба.
Питає поради у жовтня, у зливи і в неба:
«Чи можна в пітьмі відшукать стежку в квітах до… себе?»

***
Ми з тобою поєднані хмарами,
Та не в фарбах прозорих і білих,
Ми з тобою поєднані хмарами,
Що грозою малюють по вікнах.
Ми з тобою повиті ріками,
Не з сумирними тихими водами,
А стрімкими гірськими потічками,
Що гартують порогами й бродами.
Безпощадні вітри і тумани
Закрутили, укутали маревом,
Огортаючи нас від обману,
Всі стежини маркуючи заревом.
І коли у пітьмі відверталися
Плечі друга, здавалося, вірного,
Наші руки міцніше стискалися,
Виганяючи з серця зневіру.
І тепер, стоячи понад схилами,
Ти питаєш, чому я з тобою?
Чому з світлими новими силами
Не розіллюсь живою водою?
Відповім тобі поглядом впевненим,
Крізь вітри безсловесно і ніжно,
Очі в очі – відверто й натхненно,
Що поплутав ти праведне з грішним.
Чи розквітне розп'яте коріння?
Чи без кисню вогонь підійметься?
Як загоїти шрами на серці
Без цілющого зілля – кохання?
Ми з тобою поєднані хмарами…

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #18 за 03.05.2019 > Тема "Душі криниця"