|
"Кримська Свiтлиця" > #25 за 18.06.2004 > Тема ""Білі плями" історії"
#25 за 18.06.2004
ДЕ МІЙ БАТЬКО?
Іван ТУРЧИН, інвалід Великої Вітчизняної війни 2-ї групи.
Відсвяткували ми 60-ту річницю визволення Криму від німецько-фашистських загарбників. Незабаром восени відзначатимуть такий же ювілей визволення України, а через рік - ювілей Великої Перемоги. Летять літа, та не затухає вогник пам'яті і болю тих далеких жорстоких років і тяжких втрат.
Останніми роками мені часто сниться батько. Він на війну пішов через два тижні після її початку. Йому було тоді 39 років. І хоча мені зараз вдвічі більше, він з'являється переді мною як тоді - широкоплечий, кулаки - як кувалди. Все кудись мене кличе...
Жили ми споконвіку, з дідів-прадідів, в селі Річки на Сумщині, де я в 1925 році народився. Сім'я була бідна. Батько і мати, а потім і я, коли підріс, працювали в колгоспі, вирощували жито, пшеницю та цукрові буряки, які додавали нам гіркоти в житті. Після 1933 року наше село, в якому померла від голоду третина населення, так і не виборсалося з нужди. В 15 років я закінчив перший курс педагогічного училища в місті Лебедині на Сумщині. Це було в 1940 році, тобто за рік до війни. Навесні батько забрав сім'ю та й утік від "щасливого колгоспного життя" на Кубань. Тоді багато селян в пошуках кращої долі роз'їхались широкими просторами СРСР. Там, на новому місці в далекому хуторі Ворошилов, жилося трохи краще. Батьки почали працювати в місцевому колгоспі "Путь к социализму", але своєї хати не було.
Я поступив на другий курс Адигейського педучилища (в Майкопі) та весною 1941 року мені вручили наказ директора - "Отчислить за невзнос платы за обучение". Перед війною і ще років 7 - 8 після війни за навчання в середніх і вищих закладах освіти треба було платити. Пільги були тільки для відмінників. Я трохи не дотягнув до відмінника, бо перейшов одразу з української мови навчання на російську, тому і з'явилися труднощі. Звернувся в Майкопський міськком комсомолу, а там була рознарядка на курси кіномеханіків в Ростовський кінотехнікум. Стипендія була 120 - 130 рублів, так що жити якось можна було. Так я потрапив у велике промислове місто Ростов-на-Дону, де й застала мене війна. І завертілося-закрутилося все навколо. Чоловіки їхали на фронт з надією швидко розгромити ворога на його ж території. З дому молодший братик Вася писав (мати була неписьменною), що батька і всіх хуторян його віку забрали на війну, і зараз знаходяться вони десь недалеко в літньому таборі.
Нас в технікумі почали вчити прискореним методом, невдовзі прийняли випускні екзамени, вручили свідоцтва і відправили по своїх управліннях. Я з групою випускників приїхав в Краснодар у крайове управління кінофікації, але нам сказали: машини звукових "пересувок", для яких нас готували, мобілізовані на фронт, так що роботи поки нема, їдьте додому, війна швидко закінчиться нашою перемогою і тоді ми вас викличемо, чекайте. Але як воно потім було нам всім відомо...
Так я повернувся додому на хутір. Пішов працювати в колгосп скорочувати "шлях до соціалізму". Працював обліковцем (це в 16 років).
І писав в Москву у Наркомат оборони листи з єдиним питанням: "Де мій батько?". Одержував відповідь: "Меры к розыску принимаются". Пишу ще - така сама відповідь. На другий рік мені уже було 17. Перед окупацією Кубані мене і моїх ровесників теж забрали до армії. Півтора року не був дома: фронт, відступ, наступ, тяжке поранення, шпиталі. Повернувся інвалідом на милицях. Працював у колгоспі, знову писав про батька в Москву і знову одержував такі ж, як і раніше, відповіді. Якось влітку до мене підходить уповноважений райкому партії, другий секретар (а я був активістом) і каже: "Ми тобі можемо влаштувати переселення в Крим, у тебе ж своєї хати нема, так ти одержиш її безкоштовно". Так я опинився в Криму як один з перших переселенців.
Потрапив у село Корбек (зараз Ізобільне) під Алуштою, одержав розвалюху, прожив і пропрацював рік, а потім перебрався в Сімферополь. Вчився, влаштувався на роботу, а через сім років забрав матір і сестру, а брат вчився в інституті в Дніпропетровську. Хату-розвалюху здали безкоштовно державі (радгоспу). У 1946 році мене з місця роботи відрядили на курси в Москву, там я пробився в Міністерство оборони, розповів про батька, який так і не повернувся з війни. Мене вислухали і сказали: "Пишіть заяву від імені матері, вона одержить відповідь". Через місяць мати одержала довідку, що її чоловік Турчин Михайло Митрофанович пропав безвісти в жовтні 1941 року на Південно-Західному фронті. Ця довідка, мабуть, знаходиться й зараз в Алуштинському райсоцзабезі, за нею мати одержувала допомогу на малолітніх моїх брата і сестру.
У 1956 році я вперше за 16 років поїхав в рідне село Річки. Скільки було розмов, спогадів! У батька було ще троє братів, всі повернулись з війни живими, але покаліченими. Наймолодший з них дядько Павло (помер 1995 року) розповів історію, яку почув від одного чоловіка з хутора під Річками. Його в березні чи квітні 1945 року визволили з фашистського концтабору американці. Передаю ці спогади як запам'ятав. "...Коли ми потрапили в оточення, а потім в полон, німці тримали нас майже місяць за колючим дротом просто неба без їжі і води, а надворі була осінь, дощі. Багато з нас захворіло і померло. А потім завантажили нас, "доходяг", в товарні вагони, як оселедців в бочки, і повезли на захід, в Німеччину. Одне-єдине віконце було заґратовано колючим дротом, в тамбурі їхав охоронець з автоматом. Кожну добу декілька з нас вмирало. На зупинках ми просили фашистів-охоронців відкрити двері вагону, щоб викинути тіла померлих.
В дорозі я впізнав земляка. Він лежав із закритими очима, не рухаючись. Нахилився до нього і питаю: "Ти не Михайло Слюсарів?" (куткове наше прізвище). Він розплющив очі, ледь-ледь тихенько промовив: "Це я. Бач, вмираю". Ми побалакали, потім він замовк. А на черговій зупинці, як хлопці почали викидати трупи і уже взяли за ноги і руки Михайла, я закричав: "Підождіть, він ще живий", а вони: "Та вже ж розгойдали, все одно через годину помре", - і викинули. Це було, пам'ятаю, десь під Полтавою...".
Я тоді хотів побачити того чоловіка, розпитати про
батька, та він в цей час поїхав до свого брата на Донбас.
А потім мій дядько написав мені, що той чоловік помер. Бо концтабір - це ж не рідна тітка... Жалію зараз, дуже жалію, що ми тоді не побачились...
Років двадцять тому я написав в "Полтавську правду" про це, питав, може, хто поховав мого батька і згадає про цей випадок. Але, як повідомила мені газета, ніхто не відгукнувся.
Ось така "звичайна історія" про мого батька. Скільки їх, тих невідомих солдатів? Скільки їх ще буде перепоховано? Мільйони. Вони чекають своєї черги... "Ніхто не забутий"?
м. Сімферополь.
"Кримська Свiтлиця" > #25 за 18.06.2004 > Тема ""Білі плями" історії"
Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=2105
|
СТО ╤СТОР╤Й ВИЗВОЛЬНО╥ В╤ЙНИ
«ТРИП╤ЛЛЯ. СПОЧАТКУ БУЛА ГЛИНА»
ПЕЧАТКИ НАШО╥ ДЕРЖАВНОСТ╤
РУСЬ – СПАДОК УКРА╥НИ
