Версiя для друку Обговорити в форумi

Галина ЛИТОВЧЕНКО

СЕРЕД БАРХАНІВ
(Кобзар на засланні)

***
Доми – відверто голі на показ:
ані садів, ані в’юнкого хмелю.
В немилий світ вдивляється Тарас
крізь кураїв накручені куделі.

Це – заслання. Перу і пензлю – зась!
Дивись, Кобзарю, та мотай на вуса.
В піски твоя дорога протяглась,
писати щоб не муляла спокуса.

Та не спасе пустельний краєвид
від дум тяжких і у чужому краї.
Бо й тут простому люду остогид
терпець важкий, і просвіту немає.

Втопити б горе у глибокий хміль,
та чи заллє біду горілки кварта?
Крильми тріпоче лихо звідусіль,
бо ні гроша і тут бідняк не вартий.

Шинель солдатська – сіра збита повсть –
лише вона допоки душу гріє.
А рідне слово та калини брость
за горизонтом ген в уяві зріє. 
 
***
«Та є і тут свої! Ріднесенькі «хохли»!
Вас розіслав царат чи не по всьому світу.
А щоб ви тут завжди здоровенькі були!
Не бачив я б без вас ні щастя, ні привіту!».

Уже вітри довкруж новини рознесли.
Своїм в чинах найперш глашатай повідомив.
Хай вибачать його нестриманість мулли:
миліші молитви із батьківського дому.

І кожен з земляків позбавився б відзнак
та кинув на плече якусь стару свитину.
Бо ж серед них Тарас, живий Кобзар, відтак.
А це ж такий поет! А це ж така людина!

***
Коли на чужині з тобою поруч друзі,
є схований папір, огризок олівця,
радієш, що життя пішло по білій смузі,
і віриш у свою незламність до кінця.

Нарешті випав шанс сховатись за барханом,
у зошит крадькома перенести думки,
загоїти рядком болючі голі рани,
відкинути напасть ворожу навзнаки.

І сонечко згори здається краще гріє,
у вітрі степовім – вже пісня, а не плач.
Розложистим шатром принаджує надію
самотній, як і ти, пустельний карагач.

Нехай вірші твої, поки ще – «захалявні»,
подалі від біди у чоботі лежать,
нехай – лише у сні річкові бачиш плавні,
та світить і в пісках вже божа благодать.

***
Все ж планида повернулася лицем,
і талант тому, звичайно, запорука.
Парус рухає Сир-Дар’єю тихцем 
експедицію військової науки.

Вабить око прибережний очерет
та в степу приземкуваті сірі хати.
Рядовий солдат – художник і поет
має дозвіл (чи то примус) малювати.

А писати, як не цар, то бог велів.
Хай в казармі все зостанеться найгірше.
Вже доволі накопичилося слів,
що так просяться в поеми та у вірші.

Не лякає невідомість, ані стрес –
передбачив все: і труднощі, і тугу.
До життя з’явився знову інтерес,
щоб буденність подолати недолугу.

***
Піски колючі, вітри зухвалі
бентежать душу, тривожать тіло.
В чужій місцині на Кос-Аралі
Тараса серце не відболіло.

Пече вогнем у немилім краї,
не дасть нізащо про те забути,
що в Україні свистять нагаї,
в кайданах стогне народ закутий.

В «нікчемнім» морі човни, як стражі,
в дратливих водах світило гасне –
малює пензлем чужі пейзажі,
а слово мовить про люд нещасний.

Із України злітає спомин:
гаї та ниви на виднокрузі,
про вишню згадка дає оскому,
співає пісню калина в лузі.

Та в милім раї панує лихо,
чумою косить селянські хати.
Арал під боком зітхає тихо
та горю ради не може дати.

***
Післяслово…

А що Арал? Кобзар не помиливсь –
сховався, схоже, назавжди на карті.
«Нікчемне море», що було колись,
і в спогадах, нічого вже не варте.

І тут пророк-Шевченко переміг,
хоч кинув мимохіть, напевне, фразу.
Піщані хвилі стеляться до ніг –
що це вже дно, і не збагнеш одразу.

Іржавий остов, висохлий скелет –
про море згадку залишив плавзасіб.
А те, що тут відомий був поет,
не згубиться ні в слові, ні у часі.
20.02.2019

с. Віліне, Бахчисарайський р-н, Крим

На фото: Галина Литовченко з кримськими письменниками біля пам'ятника Кобзарю у Каневі, 2018 р.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #10 за 08.03.2019 > Тема "Душі криниця"