Версiя для друку Обговорити в форумi

Сонетарій від Наталії Горішної

Наталія Володимирівна Горішна (нар. 18 грудня 1959 р. на Житомирщині, мешкає в Черкасах) – поет, перекладач, член НСПУ, друкується з 1974 р., автор 16 книг оригінальної і перекладної поезії. Лауреат Всеукраїнських літературних премій ім. Василя Симоненка та ім. Олександра Олеся, літературної премії НСПУ ім. Василя Мисика та Міжнародної літературно-мистецької премії ім. Пантелеймона Куліша. Перекладає українською мовою поетичні твори з російської та болгарської мов (усього більше 130 авторів). Вірші Н. Горішної перекладено англійською, болгарською та російською мовами. Пише серцем, серцем сприймає світ. Вважає, що лише любов спроможна зупинити час, і тоді він набуває свого єдиного сталого виміру – юності душі. Довірмося словам Матері Терези: «Аби перемогти зло, нам потрібні любов і співчуття. Всі труди любові – це труди заради миру».

Наталія ГОРІШНА

ПОЕТ
Я знаю вирок долі: я – поет!
Таких, як я, народжується мало,
Їх кожна влада била й мордувала,
Чи й наставляла до грудей багнет.

Штовхала із дороги у кювет,
Манила блиском жовтого металу,
Обпльовувала наклепом з газет,
Та найчастіше – їх не друкували!

А всесвіт посила свої сигнали
Поету в серце, геть не досконале, –
Не в посадовий владний кабінет.

Не в казці я, щоб крикнути: «Ковалю!
Залізне серце скуй мені, благаю!»
Болить мені за всіх, бо я – поет!

CОНЕТ ВОГНЮ
Як дар, як спадок від праЄви-мами,
В мені вогонь всередині горить.
Та в глибині, затаєний роками,
Чекає мить, свою єдину мить.
 
О, як в моєму серці пломенить
Те, викохане бранками-жінками!
Вони його плекали, аби жить,
Щоб рід не побратався з ворогами.

Вогонь, який не стримає юрма,
Вогонь, що вириває із ярма
І підіймає над щоденням вище,

Горить в мені, на світі цім трима,
(Ясніє день, теплішає зима),
І поверта життя на попелища.

ЛЕРМОНТОВ
Як прагнув слави! Більше, ніж життя!
Зневірившись в любові та у людях,
Він дратував навколишніх: хай судять,
Хай шлють прокльони, лиш не забуття.
 
А, може, то були передчуття? –
Людська душа не відліта в нікуди,
Відомо їй – і що було, й що буде
Заздалегідь, ще до серцебиття.

І він шукав ті первісні знаття,
Здавалося, що їх диктує муза –
Єдина незрадливиця, в союзі
З якою мав надійне опертя.

Але ж – її, її зусиллям впертим:
Проміння слави – крізь тенета смерті!

ВЕЖА ЛЮБОВІ
Я – Вежа Любові. Я – мури і злість.
Я – стійкість, вогонь, незрадливість і вірність.
Я – Вежа Любові. І ти у ній – гість,
Гостинність мою не сприйми за покірність.

Нема в мені затишку тихих обійсть
І марно шукати розкошів надмірність.
Я – Вежа, за мною – калиновий міст,
Рубіж позачасся, стрибок у безмірність.

Хоробрий? – Постань під бійниці очей!
Рішучий? – Ступи цими сходами вгору!
Стерпи, а не вий, як нещадно пече,
Прийми, а не рви, мовчазну непокору.

Бо доля дає – те, що сам обираєш…
Я – Вежа Любові. І ти про це знаєш!

СКАРБИ УСЬОГО СВІТУ
Звикаю важко до твоїх очей –
Прозорих, мов обплавлені крижинки,
Із краплею сивин, з дрібочком синьки,
Із мерехтливим відблиском свічей,

Безсонь, натхнень… хто зна? яких речей…
Бо то, в очах, – не плямочки-крупинки,
То доля – так рубцює наші вчинки
І зародки нам суджених смертей.

В епоху надвисоких швидкостей,
Так само, як в часи палеоліту,
Ми горнемо надію до грудей,

Що ось – знайшовся! – скарб усього світу,
Який з убогих робить надлюдей:
В цих двох крижинках – з відблиском свічей!

БІЛЬ
Хто живий, той змушений звикати…
Біль уже притишився, зріднів.
Він не став, як я боялась, катом,
Хоч тепер до скону при мені.

Тільки ж – ув осінній пелені,
Як зело готується вмирати,
Знов кривавлять рани вогняні,
Як і ти – незгойні та затяті.

Душу – мов волочать по стерні…
Але вічність верх бере в борні,
Нам її тенета не здолати.

…На твоїй обірваній струні
Все звучать, ячать в самотині –
Сум небес і біль моєї втрати.

СОНЕТ ВОРОТТЯ
пам’яті Ані
Болю незгасний, пекуча свіче!
Зрушилась вісь світового порядку –
Доня злетіла скоріше від батька,
Срібним потічком до Стіксу тече.

Спогадом-раною, жахом ночей
(…Рученька біла, холодна, як жабка…)
Скривджено, шепітно: – Що ж ти, дитятко…
Ніч білий сніг, мов для савану, тче.

…Рік починався, згасивши життя.
Весни кричали, що є вороття,
Доказом – кожна розквітла фіалка.

Віриш і вір – в те, що дзенькнуть ключі
Якось під ранок (чи нині вночі)…
Люстро розбилось, та всесвіт – у скалках.

СОНЯЧНИЙ СОНЕТ
Ой, звалилась на мене напасть –
Серце в грудях дрібнесенько скаче,
Бо зненацька зустріла я Вас
Й так радію, що знову Вас бачу.

Під ногами похрустує наст,
Сонце лиже його цуценятком.
Та іще не настав його час,
Й льодова не поменшала цятка.

Я не сонце – Вас їсти не стану.
Ви – не сонце, і я не розтану,
Але тенькнув небесний дзвінок.

Відкидаючи чемну розмову,
Пензлем радості крихітний гном
Вам лице розмальовує знову.

БАБИНЕ ЛІТО
А серце – також пташка перелітна
І добре знає, що й коли пора.
Ще ранки мрійні, полудні ще літні,
Однак, то гра, то вереснева гра.
 
Тепло, немов відлуплена кора:
Надщерблюється, й зразу непомітно,
Що зменшується, кришиться сирітно.
Але ж було, було того добра!

А серце сум вражає завчасу,
А серцю жаль сплюндровану красу,
Ще хоче бути літнім цвітом звабленим.
 
І до останку вперто прагне чуда,
Аби прогнать непрохану приблуду,
І називає Осінь – Літом бабиним.

ОСІННІЙ СОНЕТ
В шматині неба – ниточками просинь
Сама себе заплутала в хмарках...
Ввійшла вона в палату безголосо,
Мнучи хустину сиву у руках.

На неї не зирнули навіть скоса.
(Неначе муха в сітях павука,
Вона дивилася, неворушка,
Як медсестра білизну їй приносить).

На вигляд – не було і сорока,
Здавалось, в неї зачіска важка,
Коли дощами розплітала коси.

Лікарня – час для роздумів дає,
Тут кожен думу думав про своє.
І разом з ними поселилась Осінь.

СОНЕТ УЯВИ
Мене, мов вірші, склав собі зарання
Із забаганок юної жаги.
Не відала – й була твоїм коханням,
Коли нам різні слались береги.

Коли ж зіткнули долями боги,
То наче непоправне злодіяння,
Ти заховав в собі свої жадання,
Ховаючись за маскою нудьги.

Розсудливість з роками владарює,
Несміле серце вправно ігнорує
І не дає фантазіям буять.

Але поглянь – іде весна безкарна,
Страх помилитись – достобіса марний!
Не жінка я – а вигадка твоя!

СОНЕТ ПОКІРНОСТІ
Покірна я сьогодні. О, мій пане!
Прихильністю мене нагороди.
Я заведу тебе в свої сади,
І під пташине тьохкання гортанне

Мої зізнання строго не суди:
Горить в мені твоє єство вулканне,
А серденько в горнилі цьому тане,
Як дивний сплав із щастя і біди.

Не злікувати рани від ярма,
Якщо бажань знімать його нема.
Тяжке моє ярмо, але жадане.

Моїм гірким, згорьованим сльозам
(На душу обгорілу – мов бальзам)
Яку ціну назначиш? О, мій пане?!.

СОНЕТ МОВЧАННЯ
Ходи до мене. Бачиш: я – мовчу,
Не обпалю гарячими вустами.
Очима говорити – не словами,
Можливо, я від тебе научусь.

Можливо, я від тебе научусь,
Що час для сну відведено ночами –
Не для вдивляння в зоряну парчу,
Що вже пора мудрішати з роками.

Що вже пора мудрішати з роками?
Обзавестись собакою, ключами? –
Я скигліям цю істину вручу.

Я скигліям цю істину вручу
Й тайнопис слів сплітатиму в орнамент...
Ходи до мене. Бачиш: я – мовчу.

ДИПТИХ ПЕЧАЛІ
1.
А туга ця, тягуча мов смола,
Знемогою ятрить у спеку літню:
Раніше проминуть тисячоліття,
Ніж ця печаль розвіється дотла.

Навіщо ти, любове, ожила,
Немов од сну страшної летаргії,
Палким вогнем закралася під вії?..

Не стерти роки й зморшки із чола,
Та дивлячись в обличчя не юначе,
Закохуюсь щораз, коли побачу.

2.
Закохуюсь щораз, коли побачу.
Моїх натхнень єдина муза – ти.
Сонетами не вимолю пробачень,
Та відірватись, як від смакоти,

Не можу. І не хочу. Мов незряча,
Тягнусь туди, де промінь теплоти.
А кажуть, у жінок мінлива вдача –
Моїх натхнень єдина муза – ти.

Що споглядать життя своє безпутне –
Чомусь минуле ближче, ніж майбутнє.
Твій теплий слід у ньому не простиг.

Сама за себе вже мудріша й старша,
Як на духу, признатися не страшно:
Моїх натхнень єдина муза – ти.

ДИПТИХ ЛЮБОВІ
1.
Нічого не знайду в тобі, крім болю.
Чому ж так нерозважно, стрімголов,
Лечу до тебе, спокушаю долю,
Поцілена градинами обмов?

Лиш серце роз’ятрю і не загою,
Та не відмовлюсь відкривати знов
Поховану в роках священну Трою,
Химерну тінь – яку ми звем любов.

Від цих трудів – чи не в смертельній зморі,
Та світять зорі в вічній непокорі
На шлях, який я вибрала пройти.

Так сповідально – тільки серед ночі –
Вуста, немов молитву, прошепочуть:
Найкраще, що було у мене, – ти.
2.
Найкраще, що було у мене, – ти.
Найменше, що було, – було з тобою.
Зумів позбавить душу німоти,
Але ж як рясно всіяв самотою!

ІМПЕРАТРИЦЯ НОЧІ
1.
Не хтось, а я – імператриця ночі.
Коли ти посковзнувся на сльозі, –
Це я звеліла вивернути ночви
З настоянкою чарів на жазі.

І це мої васали-поторочі
Із муками натхнень на батозі
Шмагають небо, і туманять очі
Тобі – у зореносній пилюзі.

Я накажу – й тополь каріатиди
Триматимуть на плечах краєвиди.
Я улаштую неминучість стріч...

Але коли в полон мій майже втрапив –
Змиває ранок золоті накрапи.
Ти – світло. А мені підвладна ніч.
2.
Настане ніч. Ввіп’юсь в твої вуста
Вампіркою жагучою і злою.
В палкім бажанні серденька дістать –
Зіллюся воєдино із тобою.

На ранок, наче стягнута з хреста:
Спустошена дотла нічною грою.
Ця битва безпросвітна і пуста,
Як суперечка з долею сліпою.

А доленька кульгає, як на милицях,
Сторонньо, мов чужа, на мене дивиться
(Бувало – відверталася не раз).

Лиш думкою про тебе ощасливиться,
А я у віршах удаю сміливицю –
Щоб не явить глибінь своїх ураз.
3.
Ні перед ким звірятись не повинна,
Та не буває однозначних істин:
Перед тобою піднята завіса –
Ти дуже дорога мені людина.

Життя, така маленька крапелина,
І тане – незворотно і зловісно.
Ти променем колись сковзнув навскісно –
Душа моя в той простір досі лине.

І не знайшлося рішення мудріше,
Ніж кожну ніч сповідуватись віршем,
В котрому, наче в золоті буршти?ну,

Застигне (відшліфоване у слові)
Беззахисне освідчення в любові:
Ти дуже дорога мені людина.
4.
І проганяла, мов страшну ману,
Й в непам’яті примушувала тліть
Свою любов беззахисну й сумну.
Вона ж, немов билиночка, стоїть,

Вчепившись міцно в землю крем’яну.
(О, як вітри шмагають мимохідь!)
Вона не руш з занедбаних угідь –
Таку снагу і досі не збагну.

Топтались, як напасницька орда,
По ній років зневага і біда.
Не піддалася тліну лихоліть.

І попри все – вона не ледь жива,
Бо ходором аж ходить голова
В почудуванні від її суцвіть!
5.
Не може бути вічною весна,
І щастя не буває щодобовим.
Мене твоя торкнулась сивизна?
Не інеєм, а котиком вербовим.

Заплющу очі – вибухом раптовим
Чи неба, чи очей голубизна.
І я на мить – піднесено-хмільна,
Та гасиш шал буденням сивобровим.

Та як би ти забути не хотів
(Для мене, як бенкет після постів),
А все-таки було у нас побачення!

Все, чим мене образити посмів –
Холодністю і збайдужінням слів –
На сотні літ вперед тобі пробачила.
6.
Навіщо ти зі мною так нещадно?
Чи в тебе не така солона кров,
Чи обірвалась нитка Аріадни,
Розсипались сліди від підошов?

Й тепер знайти дорогу надто складно,
І хто куди у сутінках зайшов...
Гукає, безперервно і надсадно
Тобі реанімована любов.

Не уникай мене, не уникай,
Жорстоко так за вірність не карай,
Скажи, що всі печалі – то пусте,

Нехай іще повіриться в ідею
(З упертістю старого Галілея),
Що поміж нас щось «вертиться проте».
7.
Як спляча красуня, – засну до кохання,
Негоди буття залишаючи в снах.
І буде щасливим моє прокидання
Від меду цілунку на сонних губах.

Пощезне віків мовчазних безталання,
Із гілки зірветься засиджений птах,
І заціпенілість заступить буяння,
Миттєво змінивши пустельний ландшафт.

Закляклі легені вдихнуть у полегші
П’янкий аромат молодої черешні...
Але ж бо – розважливість вжалить, мов джміль,

Й казкова позлітка нараз обдереться:
Прокинуся я – і прокинеться серце,
Прокинеться серце – прокинеться біль.

БЛАГОСЛОВЕННЯ
Зіщулилась, як брунька – до весни.
Усе у ній вже є: жага і сила,
Буяння цвіту і пташині крила, –
Та до пори іще закуте в сни.

Не поспішай, зарано не збуди –
Погублять ніжну парость холоди
(Он тих хурделей скільки налетіло!)

Лише достиглий плід – благословен,
Лише дочасне – містить щастя ген,
Лише попутний вітер дме вітрила!

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #48 за 30.11.2018 > Тема "Душі криниця"