Версiя для друку Обговорити в форумi

18 листопада Латанському Василю Григоровичу, поету, критику, публіцисту, педагогу, виповниться 80 років! За плечами ціла епоха, велична і трагічна, наповнена добром і лихом, звершеннями і розчаруваннями. Нелегко залишатися Людиною з великої літери у тій круговерті. А нашому ювіляру вдалося. Бо кожну справу, за яку брався, робив з любов’ю та заради блага людей. Особливо багато старань і вміння він уклав у підготовку та виховання кримської молоді.
Понад півстоліття він мешкає в Криму в селі Пруди Совєтського району, в яке прибув після закінчення навчання у Львівському державному університеті імені Івана Франка. Воно стало для нього, черкащанина, другою батьківщиною, місцем, де він у повній мірі зміг реалізувати свої таланти учителя української мови та літератури, письменника, громадського активіста. Сотні його учнів нині трудяться у найрізноманітніших галузях і тут, в Криму, і в материковій Україні.
Чимало поезій Василь Григорович присвятив рідному кримському краю, яким не перестає захоплюватися й сьогодні. Він його надихає на творчість і труд, допомагає долати негаразди. В одній з поезій він щиро зазначає: «На шляху, що ліг з варяг у греки, я душею й серцем прикипів». І відверто заявляє:
«Земля ця – наша. Нині й прісно!
І сива, й вічно молода.
Отут мій дім – моя Вітчизна.
Її нікому не віддам!»
Варто наголосити, що Василь Григорович Латанський як член НСПУ, завжди у творчому пошуку, опублікував кілька поетичних книг, зокрема, «Ужинок», «Які очі, такий світ», «Де взялась Ведмідь-гора», безліч віршів у колективних збірках. Особливо багато своїх творів присвятив дітям. Окрім того, протягом цих років він часто виступав як публіцист та літературний критик, підготував чимало рецензій і на твори кримських україномовних письменників, які опублікував у різних літературних часописах. Його енергія та завзяття, громадянська позиція є прикладом і для земляків, і для літераторів.
Тож члени творчого об’єднання україномовних письменників Криму щиро вітають Василя Григоровича Латанського з такою поважною датою – 80-річчям від дня народження! І бажають міцного здоров’я, благополуччя, нових творчих здобутків і довгих років життя! Хай Вам щастить, мріється та пишеться, наш мудрий і добросердечний колего!
Творче об’єднання україномовних письменників Криму
«Світлиця» і світличани

ПОЕЗІЯ – ТО ПОКЛИК СЕРЦЯ

Назвою свого слова до 80-річчя з дня народження Василя Латанського – відмінника народної освіти України, лауреата премії ім. Миколи Гірника – взяті слова з його однойменного вірша. А народився майбутній поет 18 листопада 1938 року в хліборобській сім’ї села Луківка тоді Київської, нині Черкаської області. Зі шкільних років кохався в рідному слові. З 6-го класу почав римувати. Перший його вірш з’явився у газеті «Зірка».
По закінченні середньої школи влаштувався літпрацівником в районній газеті, маючи намір поступити на факультет журналістики Київського університету ім. Т. Шевченка. Але цьому завадила тодішня вимога до вступників про наявність дворічного трудового стажу. Він же мав лише 9 місяців роботи. Не допомогла навіть рекомендація Миколи Бажана. Тому вищу освіту здобував у Львівському держуніверситеті ім. І. Франка на філологічному факультеті. Свою художню майстерність вдосконалював у вузівській літстудії «Франкова кузня» при університеті.
З 1965 року за розподілом по завершенні навчання опинився в Криму, який став для нього другою батьківщиною. Вся його подальша трудова діяльність пов’язана зі школою. Працював учителем, директором школи, завідував райвно.
Та творчу діяльність поет ніколи не припиняв. Його вірші все частіше стали з’являтися на сторінках кримської і всеукраїнської періодики. Кращі твори поета увійшли до його збірок «Ужинок», «Які очі, такий світ», «Де взялась Ведмідь-гора».
Любов до художнього слова прищеплював поет і своїм вихованцям. Активно співпрацюючи, як журналіст, з Кримською світлицею», він друкував у ній не тільки поезії, а й рецензії на книги своїх колег, вів рубрику «Вірші нашого дитинства», готував до друку добірки віршів своїх учнів-початківців.
Василь Латанський відомий читачам як поет, що пише твори для дітей і
«дорослу» лірику. Ніскільки не применшуючи вагомість останньої, варто відзначити його дитячу поезію. Безперечно, що на уподобаннях митця позначилась його багаторічна праця на ниві шкільної освіти, особливо вчительська. Саме вона наснажувала поета і збагачувала його твори темами, мотивами, образами, самими героями. В віршах про дітей помітне відчуття автором дитячої психології, вміння художньо осягнути світ дитини, побудувати цікаву сюжетну колізію, наповнивши її вдалим дотепом, а то й надати оповіді легкого гумористичного забарвлення. Досить показовими в цьому є його вірші «Які очі, такий світ», «Ну коли вже?», «Застудився
їжачок», «Хто як ходить» та інші. Поет володіє даром писати про дітей мовою дітей. Вірші Латанського, окрім його уміння точно передати дитячу безпосередність в сприйманні оточуючого світу, їх допитливість, дають маленьким читачам і значну інформативність, вчать дітей розрізняти добро і зло, націлюють на позитивні життєві орієнтири. В своїх віршах В. Латанський залишається вчителем. В них відчутна його любов і повага до дітей.
Дитячі вірші поета несуть в собі значний виховний ефект, збагачують дітей
життєвим досвідом, вчать їх кмітливості і спостережливості, повазі до батьків і дорослих, дружбі і товариству, формують естетичні смаки, а ще прищеплюють почуття краси і мелодійності рідної мови, врешті любов до землі і в цілому - країни, в якій вони проживають.
Привертають увагу образність і мовно-стильові засоби, якими послуговується поет. Його дитяча лірика читається досить легко. Досконало володіючи засобами поетики, поетичним синтаксисом, вдаючись до риторичних окликів і запитань, стверджень і заперечень, діалогічних вкраплень, автор динамізує оповідь і збуджує читацький інтерес.
«Доросла» лірика В. Латанського порушує традиційні теми, які не втрачають
своєї актуальності. Вона наснажена любов’ю до рідної України і її «божественно рідної мови». Його ліричний герой «до Вкраїни на любов багатий» так само як і до другої батьківщини - кримської землі, «до якої серцем приріс», бо для нього це дорога земля «Руданського і Лесі, і Коцюбинського земля».
Поет не прагне відкривати Америку. В своїх творах він постає трудівником поетичного цеху зі своїм осібним світобаченням. Однак про що б він не писав, домінуючими темами в його поетичному доробку є сучасна школа і вчитель, що покликані готувати дітей до дорослого життя. Він знову і знову поетизує роль вчителя.
Адже в школі, як пише поет, «України зріє нива, яку плекати мусиш ти».
Лірика В. Латанського чиста, ніжна і відкрита, позбавлена всякого підтексту. А надихає автора його постійне спілкування з вихованцями - такими ж чистими і відкритими, як і його слово. І як просто і до щему схвильовано та образно пише про це поет:
Заходжу в клас - і легко так мені,
Неначе з пекла перебравсь до раю.
Немовби у озерця чарівні,
Щодня в дитячі душі заглядаю.
Ось де витоки його натхнення. Тому він так гордо і оклично заявляє про своє призначення віршем «Я - вчитель!» Мабуть, в цьому і криється причина його поетичного успіху.
Тож вітаючи поета з його високим ювілеєм, хочеться побажати йому козацького здоров’я, творчої наснаги й усіляких гараздів!
Михайло ВИШНЯК,
голова творчого об’єднання кримських україномовних письменників НСПУ

***
Пропонуємо увазі читачів добірку поезій В. Г. Латанського.

Baсиль ЛАТАНСЬКИЙ

РОНДЕЛІ КРИМСЬКОГО СТЕПУ
1
Тут берег мій —
 в Криму гніздо-хатина, 
А за Дніпром —
 мій батьківський поріг, —
І суть, і плоть,
 і… непростимий гріх, 
Бо той поріг
 давненько вже покинув.
Там вулиці журливо тополині, 
І яблуні квітують на зорі…
Тут берег мій —
 в Криму гніздо-хатина, 
А за Дніпром —
 мій батьківський поріг.
Там Тікич у віки все плине й плине
В оправі з рідних верб і яворів.
На теплих берегах я постарів,
А й досі на пороги отчі лину.
Тут берег мій —
 в Криму гніздо-хатина.
2
Над кримським степом —
 журавлів ключі
Зібралися у вирій відлітати.
Бентежать душу,
 кличуть вийти з хати, 
Полинути за ними в далечінь.
Птахи печальні, трішки помовчіть!
На небеса мені ще ранувато.
Над кримським степом —
 журавлів ключі
Зібралися у вирій відлітати.
Їх не лякають блискавиць мечі —
«Курли» й «курли»
 прощально презавзяте
Ні зупинити, ні перекричати, 
Ні вдень не заховатись, ні вночі.
Над кримським степом —
 журавлів ключі.
3
Ясніють хмари, наче білі ружі, 
Що здійнялися в небо з квітника
Й пливуть собі —
 справжнісінька ріка! —
Для світу грішного
 величні і байдужі.
Ген там вітряк на обрії нерушно
Когось, либонь, замріяний чека…
Ясніють хмари, наче білі ружі, 
Що здійнялися в небо з квітника.
На акварелях літечка навкружних
І сад рясний, й при березі лука, 
Й горобчики пірнають сторчака, 
Купаючись у дощовій калюжі.
Ясніють хмари, наче білі ружі.
4
Сніги грудневі — молоді рої
Танцюють тихо, трепетно, лапато.
Зима в степу розпочинає свято, 
Запрошує на входини свої.
Вже не спинити плину-течії
Зимовим дням, на радощі багатим.
Сніги грудневі — молоді рої
Танцюють тихо, трепетно, лапато.
Ще задзвенять хорали ручаїв, 
Лелеки будуть втішно клекотати.
Ти ж, зимонько,
 не будь ледачкувата —
Землицю кримську щедро напої!..
Сніги грудневі — молоді рої.
5
Сьогодні в мене гості — снігурі!
Тож не лютуйте, білі заметілі!
У перехожих лиця заясніли, 
І світ немов скупався у добрі.
І сонечко всміхнулось на порі, 
Аж бурульки веселку народили.
Сьогодні в мене гості — снігурі!
Тож не лютуйте, білі заметілі!
Ось вам обід, калина край воріт!
Смакуйте, любі, весело і вміло.
А хочте — сядьте на оцей причілок, 
Де з бурульками промені у грі.
Сьогодні в мене гості — снігурі!
6
Вмира село. Ні віри, ні надії, 
Як цю біду,
мов пошесть, пережить.
Не чути вже
 «Ой чий то кінь стоїть», 
Руїна скрізь, немов пройшли Батиї.
Німує пам’ять і душа німіє.
Свічки тополь
 ще світять у блакить.
Вмира село. Ні віри, ні надії, 
Як цю біду,
 мов пошесть, пережить.
Село спилось. Село не молодіє.
Дітей лелека перестав носить.
Хто воскресіння явить ждану мить, 
Дасть по руках багатим лиходіям?
Вмира село. Ні віри, ні надії.
7
Це кохання, дивний дар від Бога, 
Знову, бач, явилося мені, 
Хоч мої вже скроні в сивині, —
Що йому, шаленому, до того!
Утекти, сховатись неспромога.
Розриває серце день при дні.
Це кохання, дивний дар від Бога, 
Знову, бач, явилося мені.
В юність би упасти бистроногу, 
Перса й губи цілувать хмільні.
Але юнь десь там, удалині, 
Приліта лиш з вирію як спогад.
Це кохання, дивний дар від Бога.
8
Світлій пам’яті Валерія Тарасова
Відходять мої друзі, побратими.
Я ж топчу ряст за себе і за них.
Ще біль, бува, за тими не затих, 
А вже сумую в споминах за цими.
Вже їхні душі, —
 мовлю не для рими, —
Живуть в словах,
 мов квіти, запашних.
Відходять мої друзі, побратими.
Я ж топчу ряст за себе і за них.
Усі ми в цьому світі повторимі
У дітях, травах, в щасті серед лих, 
І на безмежних путівцях земних
Усі єси одвічні пілігрими.
Відходять мої друзі, побратими.

ЗНАЄШ ТИ?..
Знаєш ти, що таке Україна?
Україна — це гай солов’їний,
Це твоя у садочку хата,
На пісні і казки багата.
Україна — це тато й ненька,
Це — безсмертне слово Шевченка,
Це — божественна рідна мова,
Сонцесяйна і веселкова.
Україна — це волі голос,
Синє небо і спілий колос.

КОЛИСКОВА ДЛЯ СИНА
Сяє в небі зоря.
Сплять ліси і моря.
Сплять гаї та долини широкі.
Люлі, диво моє!
Спи, дитятко моє,
Золотинко моя синьоока!
Сірі зайчики сплять,
І сади, і поля,
Над Дніпром і тополі, і кручі.
Наші сплять ясени.
Хай прийде в твої сни
Рідний край, Україна співуча.
Я, матуся твоя,
Узяла в солов’я
Нашу мову ясну, веселкову.
Ти її не втрачай,
Полюби і плекай!
Не забудь, як оцю колискову!

ПІСНІ ЛЕЛЕЧІ
Біля нашого двору,
Як тепло на порі,
На отім осокорі
Чути клекіт вгорі.
Аж до самої ночі
У хатинці-гнізді
Добрі птахи клекочуть:
«Завітайте в наш дім.
Ми літали далеко,
А пісні в нас — такі...».
Лелечиха й лелека
Славлять землю батьків.
Будуть в них лелечата
І веселі, й смішні.
Прилетять клекотати
В отчий край навесні.

ЗАПИТАЛИ ЯКОСЬ ГУСКУ...
Запитали якось гуску:
— Ти хотіла б на Тунгуску?
— Ох, не хочу, — каже гуска, —
Бо далеко та Тунгуска!
Хай Салгір мене купає
І на хвилях колихає...

ГРИБНІ ДОЩІ
Дарує осінь радощі:
Прийшли дощі! Прийшли дощі!
В сади, на поле, на кущі
Ідуть дощі, ідуть дощі!
І обложні, і обливні,
І найстрашніші — заливні.
А нам припали до душі
Грибні дощі, грибні дощі!
Вони не стукають в шибки,
Селом не ходять навпрошки,
Крадуться, сіються аж он,
Шепочуть щось своє про сон,
Без мила миють нам чуби
І — глянь! — народжують гриби.

ЯКІ ОЧІ — ТАКИЙ СВІТ
Розмурликався наш кіт:
— Щось мені немилий світ!
Не таке, як треба, літо,
Половіє не так жито,
Стали миші не такі —
Поробилися прудкі.
І ти, кицю, не така —
Не танцюєш гопака!
Каже киця ув одвіт:
— Які очі — такий світ!

КОНІ
У Василька на балконі
Цілу ніч пасуться коні.
Ходять-бродять в табуні
І гніді, і вороні.
Із дзвінкими копитами,
З кучерявими хвостами.
Бродять, ніби на лугах,
На шовкових поводах.
Ніби в діда у селі —
Гриви вниз аж до землі.
Ось Василько доганя
Вороного гриваня!
Доганяє з усіх сил!
І... проснувся наш Василь.

ЛЕЧУ!
Як зрозуміти це мені,
Я, справді, й сам не знаю?
Коли засну, то цілу ніч —
Не вірите? — літаю.
Лечу по хаті, ой лечу,
Аж пересохло в роті.
Вже налітався досхочу,
Не хочу буть в польоті!
А що як в небо залечу
І не вернусь до мами?
Бо знов лечу, лечу, лечу,
Об стелю б’юсь руками...
Як зрозуміти ці дива?
Кому про них сказати?
А чи доводилося вам
Отак у сні літати?

ДИВО СИМПАТИЧНЕ
Мати сина допіка,
Доріка малому:
— Знову з лісу їжака
Ти приніс додому!
Ну навіщо він тобі,
Чудо кострубате?!
Назбирай в лісі грибів
Законсервувати!
А хлопчина вгору ніс
Задирає звично:
— Подивися, я ж приніс
Диво симпатичне!

НЕ ЖУРИСЬ!
В Їжакевича на дачі 
Їжачок-синочок плаче: 
— Скоро січень, а там — лютий, 
А я досі ще не взутий… 
— Не журися, — каже тато, — 
Ми всю зиму будем спати!

ГАМІРНЯ
На подвір’ї в нас щодня
Отака ось гамірня:
Куд-ку-дак! Куві-Куві!
Хрю-хрю-хрю! — оце в хліві.
Му-му-му! — луна з обори.
Кря! Га-га! — біля комори.
Гав-гав-гав! — на ланцюгу.
Кіт-муркіт — мяу-мяу!
Отака у нас щодня
На подвір’ї гамірня.
Без тієї гамірні
Сумно жить було б мені!

ПЕРЕСТАРАЛИСЬ…
На білім світі недотеп доволі. 
Вони і в нашім класі, звісно, є. 
Послав директор Владика і Толю 
Пофарбувати вікна у фойє. 
Радіють хлопці.
Їм давно кортіло 
Себе у справжнім ділі показать, 
І показали. Нам незрозуміло: 
Нащо було шибки всі фарбувать?

ЧИЇ ПОМИЛКИ?
— Як сталося, Богдане, — 
Мені щось невтямки: 
І в тебе, і в Оксани 
Ті ж самі помилки? 
— Чи ж дивуватись варто: 
Ну хто про це не зна? 
Виною, звісно, парта:
Вона ж на двох одна!

«ТРІЄЧНИК»
(для дорослих теж)
Ще за царя,
прадавнього Гороха, 
Він жив та був,
і не змінивсь нітрохи: 
Сьогодні — в школі,
завтра — на престолі, 
Лиш інколи —
на тракторі у полі.

ГЕЙ, ТАКОЮ БУДЬ ЖЕ!
Дума на 10-річчя «Кримської світлиці»

Ой, у Сімферополі, стольнім граді,
Року тисяча дев'ятсот дев'яносто другого,
Дня тридцять першого грудня
Диво дивнеє сталось!
Не думалось, не гадалось:
На світ Божий газета з'явилась,
"Кримською світлицею" наречена,
Незалежною Україною охрещена.
Чорним вороном недруги каркали:
"Нічого не вийде, не буде:
Ніхто ніколи не збудить
Лінькуватих вкраїнців кримських,
Ні газета, ні папа Римський".
Та знайшлися звитяжці-хлопці,
Вони діяли, палко вірили,
Що душа українська проснеться,
Як почує рідне слово!
Їм, звитяжцям, на роду-бо написано:
"Розривати" себе, не жаліти.
Щоб Україна по-справжньому
Стала Україною!
Та й були у звитяжців
керманичі славні!
А що перший - Кулик Олександр.
Він і справді був першим,
І по чому фунт лиха
Не раз скуштував.
Володимир Миткалик - то другий,
Що "Світлиці" віддав своє серце.
Попри всі негаразди й нападки,
Сумління не втратив,
Шляхетності й честі.
Добро й допомогу
Ніс творчому люду,
Найбільше отим,
Молодим,
Що шукали ту вічную правду, сердешну.
Це ж він, наш Миткалик,
Свого домагався,
Щоб мала "Світлиця" трьох діток -
"Джерельце", "Кримспорт" та ще й "Будьмо!".
А що третій - Віктор Качула.
Поет. "Аладдін". І співак задушевний.
Всі знають в Криму,
Всі вже бачили й чули,
Як дбає, піклується ревно,
Щоб участь у конкурсах
Школи всі брали
Й комп'ютери ви-гра-вали!
...Пролетів швидко час.
Зміцніла-змужніла "Світлиця",
Даруючи людям
Щире золото - слово вкраїнське.
І дзюркоче-дзюркоче "Джерельце".
Не міліє воно, не маліє,
Бо на сторожі його шеф-"батько",
Неспокійний Данило Кононенко.
Запали у серце і юним, і старшим
Інші світличчині діти
"Кримспорт" та ще й "Будьмо!".
Заганяли її у підвали,
Грошей на життя не давали,
А вона, "Світлиця", не здається, -
Має мужнє козацьке серце!
Гей, і далі такою будь же,
При здоров'ї міцнім,
При турботах про долю вкраїнства,
Що на обшир виходить
Уже європейський!
Дай же, Боже, щоб тебе читали,Більше розуму брали!
Слава твоя, "Світлице",
Не вмре, не поляже
Од нині до віка!
Даруй, Боже, на многії літа!
То будь же! З тобою ми - друзі
і - Василь ЛАТАНСЬКИЙ.
27.12.2002

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #46 за 16.11.2018 > Тема "Українці мої..."