Версiя для друку Обговорити в форумi

Нині нерідко критикують українських радянських письменників. Адже вони співали дифірамби кату українського народу Сталіну, Комуністичній партії. Все це так. І славословили, і за вказівкою Компартії накидалися на своїх же колег, і каялися, і отримували нагороди. А от Улас Самчук виїхав на захід. І Володимир Винниченко не захотів жити в поневоленій Україні.
Але ж українська література без вірша «Любіть Україну» Володимира Сосюри, роману «Собор» Олеся Гончара і ще багатьох творів була б неповною, бідною. Максим Рильський, щоб урятувати своє життя, написав «Пісню про Сталіна», але ми його любимо за інші твори. І яким був би наш народ без цих творів українських радянських письменників. Андрій Малишко оспівував Комуністичну партію. Але його «Пісню про рушник», де не було набридлої комуністичної ідеології, співали в народі.
Колись були популярними романи і фільми про розвідників – «Щит і меч», «Сімнадцять миттєвостей весни»… Там діяли радянські розвідники, які займали досить високі посади в нацистській Німеччині. Виникало запитання, як, наприклад, Штірліц став штандартенфюрером (полковником) СС і працював у гестапо? Що він зробив для німців? Як можна було досягти такого чину і зайняти таку посаду, не шкодячи ворогам фашистів? А як було не з літературними героями, а реальними розвідниками? Радянські читачі пам’ятають життєписи видатних діячів Латинської Америки (Болівара, Панчо Вільї, Че Гевари, Альєнде, Сікейроса), які написав Лаврецький, і книги з історії католицької церкви, які написав Григулевич. Тоді ми не знали, що Григулевич і Лаврецький – це одна й та ж особа. Більше того – він був радянським розвідником. Григулевич під псевдонімом зайняв посаду посла Коста-Ріки у Ватикані і Югославії. З трибуни ООН він різко критикував СРСР і водночас постачав у цю країну таємну інформацію.
Радянських письменників слід оцінювати за такими критеріями, що й розвідників-нелегалів. Були письменники, які тільки вихваляли Комуністичну партію. А були такі, чий талант постійно проривався. І які використовували будь-яку, бодай найменшу, лібералізацію комуністичного режиму, щоб написати правду, щоб виразити в літературному творі душу українського народу.
А ще можна згадати допомогу репресованим, але вцілілим письменникам, митцям. Завдяки допомозі Максима Рильського, в Ірпені біля Києва оселилися феноменальний український перекладач Григорій Кочур і його побратим-перекладач, ветеран ОУН і УПА Дмитро Паламарчук, що повернулися в Україну після радянських таборів і заслання. Таких прикладів можна навести багато. Ці українські радянські письменники, та й письменники інших республік колишнього СРСР, почувалися, як агенти свого народу в чужому стані. Писали те, що вимагали вороги, але за найменшої можливості дбали про свій народ. Багато в чому саме завдяки ним збереглася українська національна свідомість

Анатолій ЗБОРОВСЬКИЙ
м. Ірпінь

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #30 за 27.07.2018 > Тема ""Білі плями" історії"